«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк

Читати онлайн повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя бурундука»

A- A+ A A1 A2 A3

Іванюк осмикнув піджак, тоді підтягнув штани, тоді знову осмикнув піджак – і не казав ні слова. Я вже почав хвилюватися, чи не роздобув Іванюк і собі де-небудь зніщє…

– Гаразд, – зрозумів Валера. – Tell mi, please, about your family.

Розказати про сім’ю – це найпростіше з усього, що лише можна було вигадати. Про це ми розповідали ще з класу, здається, третього – якщо не другого…

– Нууу… – почав Іванюк, і я заспокоївся: ніякого зніща в нього нема і в мовчанку він не грається. Іванюк завжди так починав відповідати – чи на англійській, чи на математиці, чи на українській літературі.

– What? – усміхнувшись, перепитав Валера.

– Нууу… Май фемелі із… із нот вері… вері… – наступне слово Іванюк забув і стрельнув очима в мій бік: підкажи, мовляв.

Я мовчав.

Звісно, за інших обставин я б залюбки йому підказав – але не зараз…

– …вері… нууу…

– Large! – шепнула, не стримавшись, Оленка Зайко.

– Лажа! – не розчувши, випалив Іванюк.

Клас вибухнув реготом!

Я теж не зміг витримати й пірнув обличчям у лікоть на парті, міцно зціпивши зуби – хтозна, чи можна мені реготати?

І тут же все в мені похололо, і сміх миттю урвався сам собою – я відчув, як від різкого руху яйце з-під пахви посунуло вниз, у рукав…

Ну його до біса, такі жарти!

– Я бачу, що лажа, – тим часом, пересміявшись, мовив Валера. – Що ж, продовжуй, це навіть цікаво.

Весь червоний, Іванюк нарешті зібрався з силами й почав спочатку:

– Май фемелі із нот вері… лажь!

По класу знову пробіг смішок, та Валера вгамував його поглядом.

– Ма-зе, фа-зе, еее… сі… бр… бра… – Іванюк люто витріщився на мене і всім своїм виглядом вимагав підказки.

– Sister? Brother? Хто там у нього є? Я ж не знаю! – шпигонула мене Оленка ліктем. І яйце ще глибше посунулося в рукав.

Я знав, що в Іванюка є брат, – але як я можу про це сказати зараз?!

– What do your parents do? – утрачаючи терпець, запитав Валера.

– Ага, ду, – кивнув Іванюк, не розуміючи.

– Is your father a teacher? – усміхнувшись, почав уточнювати вчитель. – Or a doctor? Or a driver? Or a…

– Слюсар! – нарешті збагнувши, що від нього хочуть, випалив Іванюк.

– English, please, – вимагав Валера.

– Еее… Хі із…

Іванюк цього слова не знав. Валера окинув очима клас – але всі мовчали.

І тоді…

Так – тоді Валера повернувся до мене:

– Бондарук!

Я знав.

Але що мені було робити?!

Повільно, дуже повільно я піднявся – і тут мене осінило!

Зігнувши ліву руку в лікті й притиснувши її до тіла, щоби не дати змогу яйцеві скотитися ще нижче, я кинувся до дошки, схопив крейду і вивів великими літерами: FITTER.

– Tell it, please, – здивовано попросив Валера.

– Ммм… – замукав я і показав пальцем на щоку: мовляв, зуб…

– Ааа, – розуміюче кивнув учитель. – Сідай, Бондарук. Молодець. І ти сідай, Іванюк, – зітхнувши, мовив відтак. – Не знаю, що тобі ставити…

 

На перерві, щойно Валера вийшов із класу, розлютований Іванюк кинувся на мене з кулаками.

– Ти чого?! – крикнув він, боляче заїхавши мені в плече. На щастя, в праве… – Не міг підказати, Бурундук нещасний?!

– Ммм… – старанно замукав я, ухиляючись, і знову показав на зуб.

– От виб’ю зараз того зуба, щоб ти не був такий розумний! – замахнувся він.

Я зажмурився і сховав голову в плечі, думаючи про одне: тільки б не розбив зніщє…

– Ну-ну, не бійся, – усміхнувся Іванюк і ефектним жестом перевів замах кулака в чухання потилиці.

Розвернувся й пішов собі.

Ху-у-у…

Обійшлося…

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність

 

Усе йшло ніби й гаразд – нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось «викручуватися», ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити моє зніщє й кліщами не виривав із грудей слова.

Та все ж…

Усе ж щось було не так.

 

У вівторок увечері я раптом збагнув, що зовсім не думаю про те, навіщо все це. Минуло вже три доби відтоді, як я зважився на мовчанку, в тім числі лише два дні довжелезного шкільного тижня, – і я за цей час жодного разу не згадав про маленького кумедного антипка, який наступної суботи має розколоти шкаралущу зачаєного під пахвою яєчка й висунути на білий світ спершу носика-п’ятачка, а потім і завитого в поросячий кружечок хвостика… Забув про бажання, які він має виконувати, і про те, що в мене взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне – знайомої душі!

Досі я навіть не підозрював, що людей, яких я знаю особисто, – себто, тих, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, – аж так багато! Тітка Люда з четвертого поверху; дядько Василь із третього; Оксана з квартири навпроти – вона вже закінчила школу, але ще не тітка; Мишко, Руслан, Марина, Леся, ще Марина, Петро Захарович, знову Марина, Юлія Гнатівна, тітка Юлія і дві просто Юлі – всі вони з нашого будинку, але з сусідніх під’їздів. А ще ж дядько Ґурам із будинку навпроти й тітка Уляна – продавець із магазинчику, що в нашому дворі. Я вже не кажу про учнів нашої школи, які мешкають у сусідніх будинках, – їх набереться десятків зо три… І всіх їх я зустрів лише сьогодні вранці й лише по дорозі з дому до школи – хоча тут усього два квартали, десять хвилин ходу! Й по дорозі назад таких зустрічей було аж ніяк не менше. І сьогодні, й учора…

Багатьох із цих людей я міг не бачити по кілька місяців – чи не усвідомлювати, що бачу, а просто чемно бажати «доброго дня» при зустрічі, й тут же про цю зустріч забувати, як забуваються сотні, тисячі, десятки тисяч щоденних, щогодинних дрібниць. Якби кожну таку дрібницю тримав у голові – то вже за тиждень голова репнула б, як перестиглий кавун!

Таке враження, що всі ці люди зібралися на якихось трьох сотнях метрів мого шляху лише задля одного – щоби я з ними привітався. Розкривав рота й автоматично вимовляв звичні звуки – раз, удруге, вдесяте, втридцяте, всоте…

Але ж саме цього я зробити не міг!

Що завгодно – тільки не це!!!

І я мусив ухилятися, перечікувати, уникати цих зустрічей, робити вигляд, що мене раптом щось дуже зацікавило з протилежного боку дороги чи за рогом найближчого будинку…

Але вони насувалися звідусіль – як не одне, то інше, – і коли вже не було змоги нікуди перебігти, звернути чи задикуватись, а земля вперто не бажала розверзатися під моїми ногами й ховати мене від ганьби, – що тоді?.. Тоді я мусив старанно ліпити на своєму обличчі страшенно привітну міну, швидко-швидко кивати головою й, вичавлюючи з себе нечленороздільне мукання, показувати на миґах, що я дуже-дуже-дуже радий зустрічі…

І всі ці муки лише для того, щоби замінити собою двійко елементарних слів!

Чорт забирай! Як багато сил економить людині мова!!!

 

…У середу було ще гірше. У середу, крім усього цього, на мене чекала ще ціла купа нових випробувань.

Цього дня батьки мусили затриматися на роботі допізна – у мами були лекції в заочників, а тато здавав новий проект. Це означало, що після уроків я мусив збігати до магазину й купити хліба-молока, а потім забрати з садочка Любу. Перше вимагало спілкування з продавцями, в яких треба як мінімум замовити покупки; а друге загрожувало неодмінним вислуховуванням докладного звіту про те, що Люба сьогодні в садку розбила, кого набила і в який спосіб іще накапостила, та головне – заспокоюванням виховательки й читанням Любі лекції про правила поведінки. А крім того, треба було ще відповісти на десятки, сотні, тисячі Любиних запитань про все на світі, які так і сипали з неї, мов із пустого млина.

Я, звісно, дуже люблю свою сестричку – але ж вона дівчинка, і на це нема ради… Знаючи про мою мовчанку, вона лише подвоїть, а то й потроїть кількість своїх дурнуватих запитань!

Та навіть це не найгірше. Справжня біда в тому, що в середу останнім уроком – фізкультура! А я не знаю випадків у світовій історії, щоби хтось міг бігати-стрибати, тримаючи під пахвою хай маленьке, але справжнє куряче яйце – і цього б ніхто не помітив, і яйце б не розбилось…

Конче треба було щось вигадати!

І я не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити мене з фізкультури. Мовляв, бартер: хоч як мені цього разу буде складно, та я куплю все, що треба, і Любу з садочка заберу навіть раніше, ніж зазвичай, – менше накапостити встигне.

– Ану, неси щоденника, мудрагелю! – сказала мама, прочитавши записку, в якій я їй усе це виклав. Ну, бо коли не можна розмовляти, то як інакше їй поясню, чого мені треба?

(Продовження на наступній сторінці)