«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк

Читати онлайн повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя бурундука»

A- A+ A A1 A2 A3

– Покажеш! – вигукнув Іванюк. – А ні, то ми самі подивимось!

Вихід перекрили – я міг задкувати хіба в куток.

Став, стиснув кулаки, закусив зуби.

Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись.

Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого.

Найкраще було б закричати – але ж не можна. я мушу домовчати до вечора суботи…

І тут Іванюк стрибнув!

Просто на ліве плече!

Я в останню мить устиг припідняти лікоть і – падаючи – відчув, як зніщє посунулося до грудей.

Так – тепер згрупуватись…

обличчям униз…

коліна й лікті під себе…

Зверху на мені утворилась купа мала – першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати мене від підлоги…

І раптом:

ХРУСЬ!

Здається, не лише я почув цей звук – Іванюк теж…

– Стій! – закричав він. – Усі відійшли!

І всі вони справді відійшли…

І тут я збагнув, що кляте яйце – загорнуте у вату яйце – зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок – ціле-цілісіньке!!!

А хруснув – зуб…

Корінний зуб…

Молочний…

Певно, останній молочний, який ще в мене залишався…

Він уже давно хитався…

І ось…

 

Я схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню – й побачив кров.

Почав витирати губи – та лише розмазував ту кров по щоках…

 

Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити.

Я теж не знав.

Я посунув до виходу зі спортзалу, піднявся сходами на «наш» другий поверх і побрів у туалет – до умивальника.

Якимось дивом ніхто мені не зустрівся. Певно, вже продзвенів дзвінок. Втім, у нас завжди й після дзвінка хтось шастає – лише цього разу не було нікого. Хтозна, добре це чи ні…

Я сплюнув в умивальник – слини було значно більше, ніж крові.

Справді, зуб хитався давно, знизу вже підпирав новий – я намацував його язиком, – так що цей тримався хіба на маленькому корінці. Болю не було – навпаки, приємно, що він нарешті випав.

Я вимив руки, обличчя, сполоснув рот.

Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце – чомусь ціле…

Чому?

На фізкультуру я не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.

 

Розбудила мене Коза – себто, Любов Григорівна, наша класна керівничка.

Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але наші ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла – і скрикнула:

– Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!

Я скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що́ показувати на миґах – не знав…

Тут почали повертатися наші – стояли й дивились.

А вона говорила до мене, говорила – спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала…

Я мовчав.

Вона повела мене до директора.

Там я теж мовчав.

Уже й казав би – та просто не знав, що казати.

Не знаю, як довго все це тривало – п’ять хвилин, десять, двадцять, годину…

Я просто мовчав – і все.

Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав:

– Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме…

Проводив мене Іванюк. Себто, я йшов – а він плівся позаду й нічого мені не казав, лише стежив, чи справді я йду додому. Певно, саме так веліла йому Коза.

Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав – і сам не знаю… Але там темно й ніхто його не знайде.

Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник!

Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.

 

…Увечері все з’ясувалося.

Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, – молодший братик Оленки Зайко.

І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик.

А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Теж мені – хлопчик називається…

Ну, а Оленка – вже всім іншим!

І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а відтак – Коза, себто, Любов Григорівна…

 

Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті.

Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала…

Далі прийшов із роботи тато – і все повторилось…

Я мовчав.

Не знаю, що зі мною сталось, – але я мовчав.

Я просто не знав, що казати…

 

Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє.

Звісно, для того, щоб його розбити.

Але не знайшли…

Ніхто – навіть Люба!

Я мовчав.

Не тому, що хотів їх сердити. Навпаки – мені дуже не хотілося, щоби вони виходили з себе.

Але я просто не знав, що казати.

Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно – одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк…

Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться.

Ну не може це тривати вічно!

Не може!!!

Рано чи пізно цьому ж настане кінець – правда?..

 

Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей…

І разом із тими слізьми я, нарешті, зрозумів, у чому справа.

У чортові!

Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…»

Якщо на цьому світі з ним так, коли він іще навіть не вилупився, – то що буде далі?!! І яким тоді буде той світ, про котрий я досі ніколи й не думав?..

Адже всі ці дні я не молився – навіть перед сном! Я не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради…

Я всі ці дні жив із чортом під пахвою – а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив!

Живучі вони, чорти…

 

То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, – насправді мене рятували? Що всі вони – хороші?

Певно ж, не всі…

Та принаймні батьки – точно хороші!

А те, що кричали…

Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі – коли їм бракує слів.

 

Янголе-охоронцю, не сердься на мене!

Я багато хотів – лиш не знав, якою ціною…

 

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому гол я так і не забиваю

 

Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було.

На моєму письмовому столі лежала записка:

 

ІВАСЮ!

ДО ШКОЛИ СЬОГОДНІ НЕ ЙДИ. МИ ПОВЕРНЕМОСЬ ПО ОБІДІ Й УСІ ПОЇДЕМО В СЕЛО ДО БАБУСІ. НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ ТОБІ СТАНЕ КРАЩЕ.

МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО.

МАМА Й ТАТО

 

Я дістав із пенала ручку й написав відповідь:

 

ДОРОГІ МАМО Й ТАТУ!

Я ТЕЖ ВАС ДУЖЕ ЛЮБЛЮ!

ВИБАЧТЕ МЕНІ!!!

ДО ШКОЛИ Я ВСЕ Ж ПІДУ, ТАМ МЕНІ ТЕЖ ДЕ В КОГО ТРЕБА ПОПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ.

ВАШ ІВАСЬ

 

Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, – і вже у дверях згадав про зніщє.

Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати.

Хотів викинути крізь кватирку, та передумав – а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів – може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?..

Куди ж його примостити?

Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече – наостанок іще пожартую…

Глянув на годинника – саме встигну на другий урок. Перший, на жаль, проспав…

 

По дорозі мені не зустрівся ніхто. Себто, ніхто знайомий. Мені так хотілося побажати комусь доброго ранку – чи то пак, уже доброго дня, – та не було кому. Незнайомих, ясна річ, зачіпати не слід. А ці… Коли їх не хочеш бачити – вони сунуть цілими косяками, а коли прагнеш – хоч би хто! Навіть шкільний сторож, який завжди сидить біля дверей, – і той кудись повіявся…

Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх – а назустріч мені…

Хто б ти думав?

Звісно, та задерихвістка – кісочки-бантики-сюсі-пусі!

Підійшла, усміхнулась.

– А ти класний, Іване, – каже. – Я й не думала…

Відкрив я рота, щоби їй щось приємне у відповідь сказати, – та не встиг…

Чую: під лівим плечем у мене тільки:

ХРУСЬ!

(Продовження на наступній сторінці)