– Покажеш! – вигукнув Іванюк. – А ні, то ми самі подивимось!
Вихід перекрили – я міг задкувати хіба в куток.
Став, стиснув кулаки, закусив зуби.
Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись.
Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого.
Найкраще було б закричати – але ж не можна. я мушу домовчати до вечора суботи…
І тут Іванюк стрибнув!
Просто на ліве плече!
Я в останню мить устиг припідняти лікоть і – падаючи – відчув, як зніщє посунулося до грудей.
Так – тепер згрупуватись…
обличчям униз…
коліна й лікті під себе…
Зверху на мені утворилась купа мала – першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати мене від підлоги…
І раптом:
ХРУСЬ!
Здається, не лише я почув цей звук – Іванюк теж…
– Стій! – закричав він. – Усі відійшли!
І всі вони справді відійшли…
І тут я збагнув, що кляте яйце – загорнуте у вату яйце – зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок – ціле-цілісіньке!!!
А хруснув – зуб…
Корінний зуб…
Молочний…
Певно, останній молочний, який ще в мене залишався…
Він уже давно хитався…
І ось…
Я схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню – й побачив кров.
Почав витирати губи – та лише розмазував ту кров по щоках…
Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити.
Я теж не знав.
Я посунув до виходу зі спортзалу, піднявся сходами на «наш» другий поверх і побрів у туалет – до умивальника.
Якимось дивом ніхто мені не зустрівся. Певно, вже продзвенів дзвінок. Втім, у нас завжди й після дзвінка хтось шастає – лише цього разу не було нікого. Хтозна, добре це чи ні…
Я сплюнув в умивальник – слини було значно більше, ніж крові.
Справді, зуб хитався давно, знизу вже підпирав новий – я намацував його язиком, – так що цей тримався хіба на маленькому корінці. Болю не було – навпаки, приємно, що він нарешті випав.
Я вимив руки, обличчя, сполоснув рот.
Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце – чомусь ціле…
Чому?
На фізкультуру я не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.
Розбудила мене Коза – себто, Любов Григорівна, наша класна керівничка.
Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але наші ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла – і скрикнула:
– Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!
Я скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що́ показувати на миґах – не знав…
Тут почали повертатися наші – стояли й дивились.
А вона говорила до мене, говорила – спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала…
Я мовчав.
Вона повела мене до директора.
Там я теж мовчав.
Уже й казав би – та просто не знав, що казати.
Не знаю, як довго все це тривало – п’ять хвилин, десять, двадцять, годину…
Я просто мовчав – і все.
Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав:
– Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме…
Проводив мене Іванюк. Себто, я йшов – а він плівся позаду й нічого мені не казав, лише стежив, чи справді я йду додому. Певно, саме так веліла йому Коза.
Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав – і сам не знаю… Але там темно й ніхто його не знайде.
Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник!
Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.
…Увечері все з’ясувалося.
Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, – молодший братик Оленки Зайко.
І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик.
А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Теж мені – хлопчик називається…
Ну, а Оленка – вже всім іншим!
І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а відтак – Коза, себто, Любов Григорівна…
Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті.
Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала…
Далі прийшов із роботи тато – і все повторилось…
Я мовчав.
Не знаю, що зі мною сталось, – але я мовчав.
Я просто не знав, що казати…
Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє.
Звісно, для того, щоб його розбити.
Але не знайшли…
Ніхто – навіть Люба!
Я мовчав.
Не тому, що хотів їх сердити. Навпаки – мені дуже не хотілося, щоби вони виходили з себе.
Але я просто не знав, що казати.
Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно – одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк…
Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться.
Ну не може це тривати вічно!
Не може!!!
Рано чи пізно цьому ж настане кінець – правда?..
Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей…
І разом із тими слізьми я, нарешті, зрозумів, у чому справа.
У чортові!
Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…»
Якщо на цьому світі з ним так, коли він іще навіть не вилупився, – то що буде далі?!! І яким тоді буде той світ, про котрий я досі ніколи й не думав?..
Адже всі ці дні я не молився – навіть перед сном! Я не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради…
Я всі ці дні жив із чортом під пахвою – а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив!
Живучі вони, чорти…
То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, – насправді мене рятували? Що всі вони – хороші?
Певно ж, не всі…
Та принаймні батьки – точно хороші!
А те, що кричали…
Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі – коли їм бракує слів.
Янголе-охоронцю, не сердься на мене!
Я багато хотів – лиш не знав, якою ціною…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому гол я так і не забиваю
Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було.
На моєму письмовому столі лежала записка:
ІВАСЮ!
ДО ШКОЛИ СЬОГОДНІ НЕ ЙДИ. МИ ПОВЕРНЕМОСЬ ПО ОБІДІ Й УСІ ПОЇДЕМО В СЕЛО ДО БАБУСІ. НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ ТОБІ СТАНЕ КРАЩЕ.
МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО.
МАМА Й ТАТО
Я дістав із пенала ручку й написав відповідь:
ДОРОГІ МАМО Й ТАТУ!
Я ТЕЖ ВАС ДУЖЕ ЛЮБЛЮ!
ВИБАЧТЕ МЕНІ!!!
ДО ШКОЛИ Я ВСЕ Ж ПІДУ, ТАМ МЕНІ ТЕЖ ДЕ В КОГО ТРЕБА ПОПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ.
ВАШ ІВАСЬ
Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, – і вже у дверях згадав про зніщє.
Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати.
Хотів викинути крізь кватирку, та передумав – а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів – може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?..
Куди ж його примостити?
Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече – наостанок іще пожартую…
Глянув на годинника – саме встигну на другий урок. Перший, на жаль, проспав…
По дорозі мені не зустрівся ніхто. Себто, ніхто знайомий. Мені так хотілося побажати комусь доброго ранку – чи то пак, уже доброго дня, – та не було кому. Незнайомих, ясна річ, зачіпати не слід. А ці… Коли їх не хочеш бачити – вони сунуть цілими косяками, а коли прагнеш – хоч би хто! Навіть шкільний сторож, який завжди сидить біля дверей, – і той кудись повіявся…
Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх – а назустріч мені…
Хто б ти думав?
Звісно, та задерихвістка – кісочки-бантики-сюсі-пусі!
Підійшла, усміхнулась.
– А ти класний, Іване, – каже. – Я й не думала…
Відкрив я рота, щоби їй щось приємне у відповідь сказати, – та не встиг…
Чую: під лівим плечем у мене тільки:
ХРУСЬ!
(Продовження на наступній сторінці)