«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк

Читати онлайн повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя бурундука»

A- A+ A A1 A2 A3

Щоденник мене й виручив – бо, побачивши там не лише одинадцятку за п’ятничну контрольну з математики, а ще й дванадцятку з англійської за оте fitter, мама зітхнула й мовила:

– Ну, бачу, що в школі ти справді цими своїми дурницями не займаєшся.

Я мовчав.

– Чи у вас на англійській письмова робота була?

Я чесно захитав головою, що не було.

– Ось бачиш, яка ти чемна дитина: з учителями розмовляєш, а з рідною мамою ні, – мовила вона, усміхнувшись. – Гаразд, напишу Любові Григорівні, щоб тебе відпустила. Любиш ти фізкультуру, як сіль в оці…

Якби не моя мовчанка – я б крикнув «ура» так голосно, що весь будинок на вуха б став!!! Куди там Любиним верескам!

 

Уроки в середу були нескладні, вчителі опитували тих, у кого було мало оцінок, а на історії й українській літературі подавали новий матеріал. Так що все було на диво спокійно, мене ніхто не «смикав», і навіть Іванюк відповідав (чи то пак, намагався відповідати) з місця й підказок від мене більше не вимагав.

Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на мій лівий лікоть, який я старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви.

Поглядала-поглядала, а тоді й питає так жалісно:

– Дуже боляче? Де ж це ти так забився, Бурундуку?

Я насупився, промукав щось і відвернувся – не чіпай, мовляв! Не твоя справа!

Та клята Оленка ніяк не відчепиться:

– Ну чого ти, Іване? – й пальчиськами своїми дівчачими до мого плеча тягнеться.

Це вона так підлизується. Бач, згадала, як мене звати! Але ні – мене на це не купиш…

Я ще дужче насупився, зашипів і відсунувся від неї.

А вона знов:

– У мене мама медсестра. Хочеш, я тобі перев’язку зроблю? Я вмію.

Хотів я їй сказати, хай зробить собі перев’язку язика, – та вчасно згадав, що саме говорити й не можна…

Ну, що було робити?

Схопив я правою рукою її за кісочку, та як смикону – в неї аж сльози з очей бризнули!

– Ах, ти так! – надулась вона. – Я до тебе всією душею, а ти… Бурундук нещасний!

І відвернулась.

Я й радий – хай буде Бурундук, лише б зараз не пхалася до мене!

Думав, що Оленка дасть мені після цього спокій, та де там – і далі підозріло так на мою руку поглядає…

От морока з тими дівчиськами!

 

Ну, та нічого – уроки якось відсидів. На перервах не лише з класу не виходив, а й із-за парти не вставав. Тільки на великій перерві, коли всі наші стрімголов у їдальню помчали, я тихенько, попід стіночкою, щоб ні на кого по дорозі не «нарватися», в туалет сходив. У їдальню мені цього тижня, на жаль, не можна – там страви замовляти треба… Ось якби був у мене надійний друг, якому можна було б відкритись, – він би мені допомагав. А так… Кому я відкриюсь? І в який спосіб?

Ото ж бо й воно…

 

Та все ж цього дня мені, виявляється, щастило. Навіть Козу, себто Любов Григорівну, перед фізкультурою піймав у коридорі, тож не довелося заглядати в учительську. І вона сама спитала мене:

– Чого тобі, Бондарук?

Так що мені не треба було нічого пояснювати – я лише простягнув їй мамину записку.

– Що трапилося? – стурбовано запитала вона, прочитавши.

– Ммм, – замукав я і вже звично показав на щоку.

– Зуб? Ну нічого, це можна пережити, – схитнула головою Любов Григорівна. – Біжи до стоматолога, я попереджу Емілію Миколаївну…

– Ммм, – знову замукав я, що мало означати «дякую», й посунув по свої речі.

Як на зло, Оленка Зайко ще не пішла до спортзалу. Побачивши, що я вдягаю куртку й беру наплічника, вона заверещала на весь клас:

– Бурундуку! Ти куди?! Люди, Бурундук тікає з уроку!!!

Марна справа – останні слова я чув уже в коридорі.

Втім, ніхто мене й не доганяв…

 

Узагалі, попри всі побоювання, це виявився чи не найкращий із моїх «мовчазних» днів. Я б залюбки потиснув руку тому, хто придумав супермаркети, – там усе вибираєш сам, а не просиш у продавця. Тільки й того, що треба пройти на два квартали довше…

І Любу я встиг забрати з пообідньої прогулянки – вона побачила мене здалеку й побігла до мене сама. Вихователька цьому, здається, лише зраділа…

А ще в Любиній групі сьогодні були «великі хлопчачі бої» – коли виховательки кудись вийшли, геть усі хлопчики із двох сусідніх груп почали битися одні з одними. І їхня бійка виявилося такою значною подією, що сестричка розповідала мені про неї всю дорогу. Навіть якби я й хотів, то вставити двійко слів у її монолог навряд чи вдалося б…

Удома я нарешті поїв – і мені одразу ж здалося, що життя прекрасне!

А Люба все ще розповідала про бійку, в якій найактивнішим виявився якийсь Максим Зайко із середньої групи. І саме з цим Максимом гуляла відтак моя люба сестричка, коли я прийшов її забирати додому.

От дівчача душа…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому геть усі виходять із себе

 

На історію – перший урок у четвер – я мало не спізнився.

Тобто, все ж спізнився – дзвінок застав мене в шкільному передпокої, й на другий поверх, де «мешкає» наш клас, я летів як скажений. Боюся, що якби на сходах стояв директор, то довелося б і йому політати…

На щастя, вчителька трохи затрималась, і я встиг ускочити в клас за кілька секунд перед нею.

А все через дурне морозиво, точніше, через дурні ідеї…

Спав я цієї ночі погано – втім, як і всі останні ночі. Постійно здавалося, ніби я в сні невдало повернувся й розчавив яйце… На щастя, цього не ставалось, – та, певно, тільки тому, що навіть уночі я мусив бути уважним. Зате відчував, що на уроках, особливо нудних, починаю куняти… Бракувало ще заснути на яких-небудь дурнуватих «Основах здоров’я»!

Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, я зрозумів, що коли так піде й далі, «витягнути» весь тиждень не вдасться. Треба щось придумати, щоби бодай на день залишитись удома. Якщо не сьогодні, – хоч сьогодні знову фізкультура, й просити маму про нову записку марно, – то бодай завтра, коли в нас аж сім уроків, і останнім знову клята фізкультура.

Найкраще було захворіти!

Ну, так – захворіти й спокійнісінько пробути вдома ці капосні два дні, аж доки в суботу… Ох, дожити ще треба до тієї суботи!

То що, ноги промочити? Але надворі, незважаючи на кінець жовтня, сухо…

І раптом я зрозумів, що треба робити!

Три дні – цілих три дні – я не ходив до шкільної їдальні. Сьогодні буде четвертий. Але копійчину мама дає мені кожного ранку! А крім того, в мене ж є копилка, де я збираю гроші на нову мобілку, з радіо і плеєром. Це ж купа грошей! Мобілка почекає – тим паче, що в суботу я матиму того, хто грошові бажання, якщо вірити бабусі, виконує особливо охоче…

А в супермаркеті – цілих два величезних холодильники з морозивом. З’їсти кільканадцять пачок – і до вечора в мене буде така ангіна, якій позаздрить навіть… навіть… не знаю хто!

Отож, зранку я побіг не в школу, а просто в супермаркет. Купив одразу п’ять пачок пломбіру. Касирка зиркнула на мене підозріло, але не сказала нічого – певно, їм треба товар розпродати, а для морозива зараз не сезон. Крім мене, ніхто не бере…

Зайшовши за ріг, першу пачку з’їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п’яту так і не зміг проковтнути – половину віддав голубам. У горлі аж скрипіло – так ніби там побував Дід Мороз, червоний в нього ніс…

Краса!

Я був дуже задоволений – доки не збагнув, що запізнююсь…

 

У класі на мене чекав сюрприз: Оленка Зайко пересіла за іншу парту.

Подумаєш!

Мені самому краще…

Ось лише чому вона так підозріло на мене позирає?

О! Шепочеться з Мариною Кирилюк – такою ж заучкою, як сама, – і вже обидві витріщаються на мене й пирскають у кулачки.

Ко́зи!

 

Доки історія добігала кінця, на мене вже дивно позирав, перешіптуючись, увесь клас.

Що це з ними?

Я не знав, що й думати…

Ну, не просачкував я вчора фізкультуру – мене ж Любов Григорівна відпустила!

А хоч би й просачкував – то що? Ніби ніхто з них ніколи в житті з уроків не тікав…

По-правді кажучи, це я ніколи не тікав – а вони не раз! Могли б і не дивуватися…

 

Минув урок, перерва, ще урок – оті дурнуваті «Основи здоров’я»…

До мене ніхто не підходив і нічого мені не казав. Але всі витріщалися, мов на прокаженого…

Далі була фізкультура.

Я не придумав нічого.

Зітхнув і, взявши пакет із формою й кедами, пішов у роздягальню спортзалу.

 

Там, як мені здалося, всі хлопці тільки й чекали на мене.

Наперед вийшов Іванюк:

– Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!

Я затулився й позадкував, мотаючи головою:

– Ммм… – не покажу, мовляв.

(Продовження на наступній сторінці)