«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк

Читати онлайн повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя бурундука»

A- A+ A A1 A2 A3

– Ага, з яйцем… Та старі люди казали, що Яковиха Михайлюкова – я її вже й не пам’ятаю, вона жила ще тоді, коли моя бабуся, царство їй небесне, дівувала… То ця Яковиха одного разу під квочку разом із яйцями й таке зніщє підклала. І нібито з нього вилупилося щось таке – ні чоловік, ні пес, що ніхто не знав, як його назвати. Від людей воно бокувало…

– Як це – бокувало?

– Ну сторонилося людей, усе з тими курчатами ходило. Виведе їх квочка на город – і воно з ними. Курчата порпаються в землі, а воно сяде собі на межі та й дивиться. І жодне з тих курчат не пропало: ні хвороба їх не бралася, ні яструб не бив, нічого… А коли підросли, то воно, те чортеня, десь щезло. І вже ніхто його не бачив більше.

– То цей антипко тільки на те й годиться, щоб курчат стерегти?

– Ні. Він за курчатами дивився, бо його квочка вивела. А коли людина виводить, то він нібито людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…

– А як допомагає, бабусю? – розпитую я далі, бо Люба вже, чую, сопе.

– Та хтозна… Розказували, що в сусідньому селі був колись один чоловік дуже бідний, що не мав ні землі, ні худоби, ні хати путньої, в якійсь халупі жив. А потому він раптом за рік-два вибився в такі багачі, що не лише велику хату собі звів і землі накупив, але вже мусив людей до себе наймати, бо сам усю ту землю обробити не міг. То моя бабуся розказувала, що її двоюрідна сестра пішла до того багача за наймичку. І добре їй там працювалося, робота не була тяжка, ніхто з неї не глумився, та й плата була хороша, лише мав той господар одну дивну забаганку. Кожного ранку, подоївши корову, вона мала одразу ж налити ще тепленького молочка в спеціальну мисочку, віднести її на горище, акуратно там примостити в певному місці й негайно забиратися звідтіля. І дуже наказував, що молоко мусить бути не гаряче й не холодне, а ледь тепле, а головне – щоби те молоко ніхто й не думав солити, бо тоді щось дуже погане станеться.

– Що погане?

– Він не казав, лише постійно нагадував, щоби вона не солила. Ну, її й допекла цікавість так, що аж… Але скільки не визирала, нікого на тому горищі не бачила – лише за годину дочиста вилизану мисочку забирала звідти.

– А він не пояснював, для кого те молоко?

– Та казав, що для кота – але хто би котові так годив? Це зараз по містах декотрі коти в квартирах як королі живуть, а тоді так не було. А крім того, що би поганого сталось, якби дати котові посоленого молока? Ні, то все було дуже підозріло – і їй хотілося знати, кого це вона щоранку годує.

– І одного разу вона посолила те молоко?

– Так. І не встигла ще з горища злізти, як ота миска звідти їй у голову полетіла! А тоді на горищі такий страшний рейвах, такий гармидер зчинився, що й не сказати! Загупало там, хата вся трястись почала!

– І що?

– Та нічого. Прибіг господар і прогнав служницю з дому. Вже потому сам антипкові молоко носив…

– А звідки він у нього взявся, той антипко?

– Та кажу ж: вивів собі.

– Як вивів?

– Хіба ж я знаю, як того щезника виводять…

– Ну розкажіть, бабусю, – почав я просити. – Ну розкажіть…

– А тихо, бо ще Любу розбудиш… Казали старі люди, що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити – вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все – пиши пропало…

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому зринає рятівна ідея і ухвалюється непросте рішення

 

Бабуся в сні тихенько похропувала, Люба легенько сопіла, а до мене сон усе не приходив. Я лежав у темряві, дивився на осінні зірки за вікном і перебирав у пам’яті всі події цієї капосної п’ятниці – добре, що вона, врешті-решт, закінчилася.

 

Звісно, за суботу-неділю ще багато чого може трапитися, через що про мою ганьбу всі забудуть, – але це чомусь мало втішало. Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба… Ні, не кров’ю, а чимось таким…

Ну таким…

Одне слово, подвигом.

Забити команді Іванюка п’ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням…

Та нічого з цього мені не світить. Нездара я – навіть порушувати не вмію так, щоби прогриміти на всю школу й стати бодай героєм дня, якщо не взагалі героєм… От виросту таким «лопухом» – і ніхто не називатиме мене Івасем Івановичем, для всіх я й далі залишатимуся Бурундуком, який не забив гола з ідеальної позиції і якого зі свистом і тріском прогнали з поля…

А що, як спробувати?!

Та ні, це ж казка… В житті так не буває, щоби сім днів помовчав, висидів собі антипка і всі проблеми вирішив. У житті треба тренуватися, пролити сім пудів солі, докласти всіх зусиль – і аж тоді буде за це нагорода у вигляді хай бездарненького, хай сякого-такого, хай геть нікудишнього, та все ж справжнього гола. Нудна, скажу тобі, штука – це життя!

Хоча – чому, власне кажучи, не буває? Хіба я пробував? Ні – я скнів за підручниками (правду кажучи, все навпаки, вчитись мені подобається, – та нехай буде «скнів», так красивіше), а життя тим часом котилося мимо, як м’яч повз ворота…

Ні, треба брати його за зябра, доки не пізно!

І взагалі: сім днів – це скільки? Якщо завтра почати, то буде субота-неділя-понеділок-вівторок… Ого! Вже наступної суботи я матиму власного чортика, і життя піде на лад! Саме на канікули, які того дня й почнуться.

Це дуже добре, що канікули, – матиму тиждень, щоби з ним порозумітися. Бо треба ще буде йому пояснити, чого я від нього хочу. Адже він може одразу й не скумекати – бабуся ж про землю розповідала та про худобу, а мені від цього сама морока була б. Мені ж іще вчитись і вчитись – школа, університет, – а землю треба обробляти. Тато з мамою на таке не погодяться – в них робота, і Любу он щоранку в садочок водити треба… А бабуся старенька, їй уже із землею-худобою не впоратися. Вона й сама казала, що кози Маньки і десятка курок їй достатньо…

Тож треба буде тому антипкові пояснити спершу, що зараз інші часи настали. А як ти йому поясниш, чортячої мови не знаючи? Ну та, може, вони, чорти, людською володіють…

Стій! Воно ж маленьке вилупиться! Людська дитина он яка вереда – досить на Любу глянути. А чортеня, певно, ще вередливіше?

Та нічого – якось воно буде. Головне його вивести – а там, як каже тато, будемо вирішувати проблеми в міру їх виникнення…

А де ж я його поселю? Горище ж у нашому будинку замкнене, дітей туди не пускають…

Ну, та це найменша проблема – поселю в себе на шафі. Кубельце йому там вимощу, молочка тепленького приноситиму щоранку…

І солі ніколи-ніколи в те молоко не додаватиму!

 

…Такі думки снували мені в голові тієї ночі. Ніби всі труднощі вже позаду, шкаралуща на моєму зніщі ось-ось трісне – й за мить звідти вискочить кумедне карикатурне чортеня, точнісінько таке, як те, що я бачив у бабусі в підшивці старезного, ще з часів маминого дитинства, журналу «Перець».

Еге ж – таке мале, що на долоні мені вмістилось…

А тоді з долоні – стриб на підвіконня!

Озирнулось – і очима світить, такими як далекі зірки. Ще й підморгує та язика показує – смішного такого. Мені аж цікаво стало, чи не роздвоєний у нього язик, як у зміючки. Підняв голову з подушки, щоб придивитись – а капосний антипко вже крізь кватирку на вулицю шмигонув.

– Гей, чортику! – кричу я. – Куди втікаєш?! Зачекай! Ти ж мій! Я тебе з яйця виколупав!

І як був, у трусах і футболці, босий – відчинив вікно і стрибнув за ним. Ще здивувався, чого мені так легко стрибнулось, – а тоді згадав, що в бабусиній хаті вікна невисоко над землею.

– Де ж ти, антипку? – роззираюсь.

А він виліз на криву яблуню, що в бабусі в садку росте, і Любиним голосом звідти мені повідомляє:

– Колготки не такі!

– Які ще колготки?! – кричу я йому. – Злазь, антипчику! Ходи до мене! Я тобі молочка тепленького винесу. Без солі…

А він до пташиного гнізда подряпався, яєчко звідти дістав і мені кинув:

– Лови! Це твоє зніщє!

Стриб я до того яєчка – та воно попри руку мені пролетіло й об купину – ХРЯПСЬ!

Дивлюсь, як воно розтікається, й мало не плачу, – антипко ж мені голосом Іванюка реве з груші:

– Нікудишній із тебе воротар, Бурундуку! Геть з поля!

Й регоче противно так, як ота задерихвістка – кісочки-бантики-сюсі-пусі – реготала, коли я по м’ячу не влучив…

 

…Ой!

Це ж був просто сон!

Зірки у вікні вже розтанули, і гілля кривої яблуні зазирає до кімнати, рожеве в світанкових променях.

Люба ще сопе, а бабусі в кімнаті вже немає. Певно, порається на кухні чи в хліву – вона рано встає…

(Продовження на наступній сторінці)