1.
на схилі вишньому прощається за всіх:
розмова мислима а мислі небагато
по волі вислуги його ділив екватор
а він залишився на впоминання їх
таки цілісіньким
бо все що на один
означене – розгорнеться собою
і винний задум і задуха волі
і навіть дим даруйте навіть дим
(знамення множиться:
його поміж знаменами
цей дим витримує самими лиш раменами)
0.
овальна тінь видовжується в конус
на тоншім березі дрібніші письмена
а ніч виразніша неначебто вона
когось замислила і витекла на когось
бідового чий катет а не круг
прозоріший як прожилки на пальцях
і чий хребет витримує не панцир
а місяця ламкий неповний рух
22.
коли їх двійко – це хіба що – пара –
хтось видихав – і видихнув за мить
тонке повітря – з вечора болить –
чи – з голосу – чия бездонна хмара
роздвоює їх обриси крихкі
так близько неминуче і дзеркально
неначе кожна пара – ти і тінь –
а лиш повітря вгадує – де камінь
4.
на золотому видиху ічкерій
твій чорний келеф твій зелений клин
прозорий місяць безневинно стеле
останній цього світа розмарин
відміряний потік переступання
там не вода – там виводок тече
імлиста пані – ще сьогодні з пальми –
пов'язана дзеркальним кумачем
душа – на пальці, істина – на пальцях
а тиша – усамітнена така
ще навіть дим на кратери розпався
…ні месника тобі, ні барвника
– 4.
відчитуйте – розлого як вуста
чи вуставки – відчитуйте розлого
хай паволока сонна і густа
сама в собі не втримає нічого
хай лущаться – горіхами вершин
хай втримуються – теплими по вінця
цей бездоганний нездоланний плин
закінчиться на кінчику гостинця
бодай колись – закінчиться і все
бодай навіщось – де тобі до того
…захланний месник вийде на дорогу
в сухих вустах вологу принесе
333.
є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки
і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий
8.
множинність зображань поступиться зображенням
їх проблиски збулись як постріли в траву
зітру їх листопад на прощу степову
котра – одна з усіх – приречена і бажана
осиплеться їх мир і вимріється рим
і вернеться в уста історія за ним:
часи очей змирилися з часами
і вже ніхто не втримує хвилин
і перемога міниться так само
як випещений з ночі переґрин
уже сториця тінями в підвалах
уже зайшлася гоном кацапня
і тільки далі незборимо далі
тебе мізерна пташка не спиня
і тільки тонко гнеться у повітрі
сюркочучи розбризкані лади
і так нестерпно хочеться
повірте
не наступати на її сліди
6.
коли слова неначе сталагніти
повільно визрівають з язика
тоді здається що кермує світом
уже не слово а таки рука
тверда чи ні – однаково їй Богу
та благодать у неї лиш одна –
не виміряти посохом дорогу
а в пітьмі золотій намацувати дна
(знамення множаться:
помежи їх раменами
це дно позначене дзеркальними знаменами)
P.S.: 7
розмежовую вічності що повернулися
з ними праця інакша їх простір змарнів
по наструнених вилицях ніби по вулицях
небезпечно і легко дістатися брів
роззирання прозоре а млака густіша
жебоніє дземброня між двох споглядань
все одно чи існує обличчя у вірша –
з нього плавно і солодко крекче гортань
це поезія присмаку менша від смаку
перевтома дрібніша від китиці втом
маєш знаки мовчання над урвищем-знаком
над розкосим і немічним чистим листом
маєш вічність подрібнену в поті нічному
в листопаді дзеркал в заскорузлій війні
де паліччя-обличчя вернулись додому
і не те щоби марні – всього лиш марні