було Тобі, Господи, миром мене спокушати.
навздогадки глині уже не доскочиш спокус.
держава сьогодні тонка, як бджолиний укус,
і кара в долоні – як віршника томик ошатний.
до клоччя гіркого ця проповідь царству на мус.
петром на івана хіба хрестовиною жати.
тоненька вкраїна зміїться над овидом стятим,
та навіть ченцем я до неї уже не вернусь.
хіба патерицею в небі себе відозначу,
розкрию карпати на шпальті, де втрачено час, –
хіба це спокуса, якщо її вічність не бачив…
а доки притулиться голос, як хрест до плеча,
я від безімення у Бога попрошу ключа
і проповідь тихо назву не хоралом, а плачем