«Стефа і її Чакалка» Іван Андрусяк

– Так це тобі священик забороняє, щоб ти людям із Богом розмовляти не заважала, – мовила Стефа. – Мої батьки теж, коли моляться перед сном, просять не галасувати. Бог любить, щоби з ним у тиші спілкувалися. І щоб капостей не робили, бо Чакалка забере. Але Бог добрий, він нам допоможе. І нагодує. Треба лише попросити. У тиші.

– Ага. І Аллах добрий. І Аллах нагодує.

І діти пішли далі мовчки, кожне думаючи про своє.

А невдовзі вийшли на галявину, де росло багато щавлю.

Наїдок із нього, звичайно, не дуже – але голод угамували…

 

7.

– І хто так тікає?!

Чакалка постала перед ними руки-в-боки. У всій, як то кажуть, красі…

Зринула, немов нізвідки. Бо ж перед тим дітлахи, поївши щавлю й пожвавішавши, – де й поділися втома і смуток, – помчали наввипередки за перелісок. А там, поборюкавшись і нареготавшись усмак, надибали припадком на стежинку, – ледве, щоправда, помітну серед ріденького лісового бур’янцю, але все-таки стежину, яка кудись та вела, – і пішли собі зі смішками й жартами тією стежиною навмання, і вже не зважали на те, де "прямо", а де "криво", – і ось, маєш тобі…

– І хто так тікає?! Ні, хто так тікає, скажіть мені! Ви бодай уявляєте собі, що це таке – втекти від Чакалки? Та ще й лісом! Ха-ха-ха!

Школа була зовсім близько, рукою подати, і стежка, виявляється, вела саме туди – назад до школи! І Чакалка стояла на цій стежці руки-в-боки, накокоїжена, скуйовджена, із трохи пом’ятим іще зо сну обличчям, але гострими-гострими, як у шуліки, очима, в яких тепер вистрибували вже не коричневі біси тривоги, а лишень руді бісенята радості.

– Ха-ха-ха! Наївні! Хотіли мене зачинити? Гадали, я через вікно не виберуся? Ха-ха-ха!

Дітлахів мов хто зверху мокрим рядном накрив.

– Ні, вам треба учитись, учитись і ще раз учитись! Так казав сам Великий Бабай. У нас у школі Чакалок навіть таке гасло на стіні висіло, якраз під портретом Великого Бабая. Треба буде й собі схоже зробити. Але поки що – гайда обідати! А після обіду – одразу в клас! Ми й так півдня проваландалися…

– Хто валандався, а хто й сопів без задніх лап, – огризнулася Орина, але все ж похнюплено потюпала вслід за Чакалкою. За нею, хлипаючи, потягнулася Ірця, а вже тоді – зціпивши зуби – Стефа з Сіяром.

Це був провал.

Цілковитий.

Абсолютний.

Але не остаточний.

Ні, дале-е-еко не остаточний!

– Ми ще їй покажемо, де раки зимують! – прошепотіла Стефа, стиснувши кулачки.

– Покажемо! – погодився Сіяр. А по хвилі запитав:

– Де ж вони зимують?

– А ти не знаєш?

– Ні! Це ж ти казала…

– І я не знаю, – зітхнула Стефа. – Скільки не просила тата показати, а він лише усміхався. Та нічого… Коли покажемо, тоді й самі дізнаємося.

– Ага…

Тим часом, у шкільній їдальні на дітей чекав справжній сюрприз. На обід були сухарики й чіпси, кока-кола у великих пластикових пляшках, а ще батончики "Снікерс", "Баунті" й "Віспа". Якраз те, що вони найдужче любили! І те, що їм батьки дозволяли хіба зрідка і з великою неохотою. Тож діти буквально накинулися на ласощі. Лише Ірця, все ще трохи хлипаючи, застерегла:

– Ви обе-е-лезно! Віспа – се така хволо-о-ба…

– Ага! – підхопила Орина. – Є ще кашлюк, кір і скарлатина. Краса! І всі – шоколадні батончики. Ням-ням! Наїмося і похворіємо Чакалці на зло. Ми будемо лежати і балуватись, а в Чакалки буде інфаркт!

– А що таке цей… інфакт? – запитав Сіяр.

– Хвороба така.

– Ні, – вирішив він. – Це недобре. Тоді і ми захворіємо, і Чакалка захворіє. І ніякої від цього не буде користі. Не школа, а лазарет.

– Коли ми захворіємо, то балуватися не будемо. Тоді не хочеться балуватися, – печально мовила на це Стефа.

– Але їсти все одно хочеться, – додала по хвилі, запиваючи жменю сухариків із сьомгою добрячим ковтком кока-коли прямо з пляшки. Адже келишків у Чакалчиній їдальні не було, навіть одноразових. Хороших манер у цій школі, певно, не вчили…

 

8.

– Сідай, Сіяре, за парту.

Сіяр сів на парту, демонстративно повернувшись до Чакалки спиною, і звісив ноги на стілець.

– Ні, Сіяре, ти ЗА парту сідай! – дещо розгублено скрикнула Чакалка.

Вона дуже хвилювалася – це був її перший у житті урок, і їй дуже хотілося провести його якнайкраще. За Чакалячими, звісно, мірками…

Сіяр із неохотою всівся на стілець, але ноги, схрестивши, виставив на парту – як справжнісінький американець.

Чакалка ще дужче розгубилася, але опанувала себе й вирішила не звертати уваги. Вона стала наперед класної дошки, склала руки на грудях, глибоко вдихнула і – урочисто почала:

– Ану розкажіть мені, як ви втікали!

Діти глянули на неї з подивом.

У класі зависла гнітюча тиша. Навіть Сіяр прибрав ноги з парти – раз тому, що він таки не американець, і сидіти йому так було незручно; а крім того, надто вже підозрілим виявився такий початок…

– Тікали, то й тікали! – нарешті знайшлася Орина. – Вам що до того?

– А ви все ж розкажіть, – хитренько так примружившись, наполягала Чакалка.

– Прямо тікали! – люто блиснувши чорними оченятами, скрикнув нарешті Сіяр. – Усе прямо і прямо! А вийшло криво…

– Звісно, що так. Але на що ви орієнтувалися, щоб було прямо?

– На око!

– Зрозуміло.

– Що вам зрозуміло?! – геть уже розсердився Сіяр. – Знущаєтеся, що перший раз не вийшло? Не хвилюйтеся: вийде другий, а ні – то третій, четвертий… Ми все одно втечемо! Все одно!

– А не втечете! – Чакалка була вже спокійна і певна себе. Вона дивилася на дітей з такою глузливою хитринкою, ніби знала щось дуже-дуже важливе, і її аж розпирало цим поділитися. – Не втечете, бо не захочете!

– Захо-о-осємо-о-о, – не витримала нарешті Ірця, в якої оченята вже давно були на мокрому місці.

– Ні, не захочете, любі мої! Навіть тоді, коли знатимете, як орієнтуватися в лісі. Адже для того, щоб утекти, треба знати, куди тікати. Ви знали?

– Ні-і-і, – хором видихнули діти.

– А куди ж ви тікали?

– Пря-а-амо…

– А треба тікати не просто прямо, а в якомусь певному напрямку, в якусь сторону світу. Сторін світу є чотири: північ, південь, захід і схід. Ви про це чули?

– Чу-ули…

– Щоб визначити, куди йти, найкраще орієнтуватися за компасом. Ви маєте компас?

– Ні-і-і…

– Ото ж бо! Але це не страшно. Бо коли нема компаса, можна орієнтуватися за зірками. Ви бачили зірки, коли йшли?

– Ні-і-і…

– Звісно. Бо був день, а зірки видно лише вночі. Але й удень можна орієнтуватися. Скажімо, за сонцем. Звідки вставало сонце?

– Зві-і-ідти, – показали діти.

– Правильно. Щоб орієнтуватися за сонцем, треба стати так, щоби вранішнє сонце було вам по праву руку. Тоді обличчям ви стоятимете на північ, праворуч буде схід, ліворуч – захід, а за спиною – південь. А ще можна орієнтуватися за деревами. На стовбурах старих дерев часто росте мох – бачили?

– Ба-а-ачили…

– Отож, найгустіше він росте саме з північного боку. А ще…

– Тю! Маєш тобі! – не витримала раптом Орина. – Я гадала, що потраплю у справжню пригоду, а потрапила в банальну школу! – і вона сердито блимнула окулярами й ображено випнула груди, де красувався на футболці знаменитий напис.

І всі розсміялися.

– Пані Чакалко, – чемно запитала відтак Стефа, – а навіщо ви нам усе це розказуєте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас звідси – та й по всьому.

– Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І розказую це тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди тікати не захоче!

– А… чому? – діти були геть заскочені.

– Ви ж неслухняні, правда?

– Пра-а-авда!

– Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухняних дітей – ви ніколи над цим не задумувалися?

– Сцьоб злобити слухняними, – припустила Ірця.

– Ото ще! – обурено фиркнула на це Чакалка. – Ні, слухняні діти мені й близько не потрібні. Слухняні діти потрібні їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, шкодники, розбишаки, пустуни… Знаєте, навіщо?

– Наві-і-іщо?

(Продовження на наступній сторінці)