Він витяг із планшетки плитку шоколаду й простяг здивованій Вітці.
— Що це? — не зрозуміла вона.
— Штраф!
— Як — штраф?
— Ви повинні тут же, на місці, з'їсти цей шоколад!
— Нічого не розумію… — прошепотіла вражена Птурська, але вхопила шоколад і вп'ялася в нього зубами.
Та тільки вона відкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гіркий, наче справжній перець, а то й гіркіший!
Вітка, хапаючи ротом повітря, змахнула сльози й заторохтіла:
— Це зовсім не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
— Шоколад! — кивнув головою постовий. — І ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! — І він видобув із планшетки цукрового півника на паличці.
"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за півник!" — жахнулася подумки Вітка й замахала руками:
— Ні, ні! Я з'їм, ось, уже!
І вона заходилась відламувати чималі шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останній шматок, Вітка відчула в роті страшну гіркоту, язик їй прилип до піднебіння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину і з зусиллям вичавила із себе:
— Де… я?..
— В Навпакиграді, славнозвісній столиці прекрасної країни Навпакинії! — відказав гордо міліціонер, який, певно, мав Вітку за іноземну туристку.
Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вітка пересмикнула плечима при згадці про з'їдений штраф і побрела широким проспектом…
Що не кажіть, а цікавість таки переборола Вітчин острах. Ще б пак! Вона й не мріяла опинитись у країні, що схожа була на її власну Навпакинію.
А в тому, що Навпакинія ця таки справжня, Птурська пересвідчувалась на кожному кроці.
Вже помітно звечоріло, й на вулицях побільшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але двері не відчинилися. "Як у нас, — подумала Вітка, — в години пік!" Але вона помилилася. Замість дверей почали відчинятися вікна — і звідти посипались на дорогу пасажири. А ті, що чекали, теж відразу кинулися дертись у вікна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вікні. В цей час тролейбус рушив, і Вітка побачила, як бабуся відчайдушне замахала у вікні ногами!
"Ну й країнка!" — весело подумала Птурська й пішла далі…
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок із широким подвір'ям і прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" — здогадалася Вітка й вирішила зайти.
На подвір'ї вона побачила гурт хлопців, які у вечорових сутінках, мов скажені, ганяли м'яча. Вітка спинилася. Хлопці зовсім не галасували, як наші хлопці під час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Воріт Вікторія ніде не побачила… Аж ось білявому здорованю вдалося відірватись від гурту, й він щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув і, наче куля, з розгону врізався у вікно!
"Зараз тобі, голубчику, буде!" — зловтішне подумала Вітка.
Але із розбитого вщент вікна висунувся дядечко — може, вчитель фізкультури — й весело гукнув:
— Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!
Птурська тільки знизала плечима й зайшла в приміщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвінок — і школярі розбіглися по класах.
Вітка почала сходами підніматись на другий поверх. Раптом вона почула розбіяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходів на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вітка ледь устигла відскочити вбік, а дядечко порівнявся з нею, пригальмував і зіскочив з поруччя.
— Е-ее! — показав він ошелешеній Вітці язика.
— Ви чого? — злякалася вона не на жарт.
— Не чого, а хто! — знову показав язика дядечко. — Я — директор цієї школи, Полікарп Полікарпович. А от ти чого?
— А що я? — відказала вкрай здивована Вітка.
— "Що, що"! — передражнив директор. — Чого ходиш тихенько?
— Так уроки ж…
— Правильно, уроки! А тому ти повинна, як і кожен порядний учень Навпакиградської школи, бігати, галасувати, буцати ногами у двері класів, битися!
— Щось я вас не розумію!..
— А, — здогадався нарешті директор. — Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходім тоді до мене в кабінет, я розкажу тобі про нашу школу.
Вони піднялися на четвертий поверх і зайшли до зовсім порожньої кімнати.
— Оце мій кабінет! — гордо проказав Полікарп Полікарпович. — Прошу сідати!
— Куди?! — озирнулася кругом Вітка.
— Зрозуміло, сюди, — плюхнувся директор просто на підлогу.
Птурській не лишилося нічого іншого, як теж опуститись на підлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогодні надягла вперше, аби побільше роздратувати Сергія.
— Ти як потрапила до нас? — поцікавився директор.
— Навіть не знаю, — зітхнула Вітка. — Заплющила-розплюшила очі — і вже тут!
— Ага, — кивнув директор, — значить, тебе Діма прислав.
— Який Діма?
— Байдуже, — махнув рукою Полікарп Полікарпович і почав розповідати Птурській про навпакинські школи.
Виявляється, і в школах тут усе було навпаки.
Вчилися учні лише раз на тиждень, як сьогодні, а всі інші шість днів тижня були вихідні. Урок тривав десять хвилин, зате перерва — сорок п'ять!
Якщо учня викликали на уроці й він анічогісінько не знав, йому ставили п'ятірку. А коли раптом хоч щось відповідав, то відразу схоплював двійку, й до школи викликали його батьків: хай слідкують дома, щоб нічого не вчив!..
На уроках учні кричали, штовхалися, плювались і взагалі робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, і Полікарп Полікарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!
Спали та харчувалися учні тут же, у школі.
Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. І тільки-но директор закінчив розповідати, як вона схопилася з підлоги й вигукнула:
— Я хочу зостатись у вас!
— Ти певна в цьому? — пильно глянув на неї директор.
— Абсолютно!
— Що ж, лишайся. Підеш у третій "Б".
Вітка крутнулася, мов дзиґа, і стрімголов кинулась шукати свій новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкіш. Поживу тут, погуляю досхочу!"
Нарешті вона знайшла 3-Б і сміливо штовхнула двері.
9
Лейтенант Пчілка сидів у своєму службовому кабінеті за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матеріали останньої справи про крадіжку бузкового куща зі скверика на розі вулиць Толстого й Горького. Ось він дочитав останню, сімсот двадцять третю сторінку вісімнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув — чи то від приємної згадки про те, як він лише за якихось чотири місяці розплутав цю, на думку начальства, безнадійну справу, чи то від куряви, яка вилетіла густою хмаркою з-поміж сторінок фоліанта.
У ту ж саму мить двері кабінету розчинилися, й на порозі виструнчився сержант Сухоручко:
— Дозвольте доповісти, товаришу лейтенант!
— Доповідайте! — кинув трохи невдоволено слідчий, бо його відірвали від приємних спогадів.
— До вас в особистій справі громадяни Кудлик і Пчілка!
— Просіть! — кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.
— Заходьте! — гукнув у двері сержант Сухоручко і пропустив до кабінету обох друзів.
— Що сталося? — відразу перейшов до справи слідчий після того, як міцно потис руки Сергієві та своєму синові.
— Розумієте!.. — в один голос почали друзі.
— Не розумію! — перебив їх лейтенант Пчілка. — Коли будете говорити удвох — не розумію. Давайте хтось один. Ось ти, приміром, — тицьнув пальцем в Олега, — ти вмієш говорити коротко й по суті, а в мене кожна хвилина на рахунку.
Сергій зовсім не образився на слідчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справді вміє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергій розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.
Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закінчив свою розповідь про Вітку, Діму та Навпакинію.
Лейтенант Пчілка уважно вислухав сина і тільки похитав головою:
— Ох, і любите ж ви, хлопці, казками голови забивати!
— Це не казки, — заперечив Сергій.
— Ну, добре, добре, я подумаю, — заспокоїв його лейтенант і хотів щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустіть!" — "Не пущу!" — і раптом двері з гуркотом розчинилися, й на килим, що вів до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко і — хто б ви думали? — батько Вітки!
— Це що таке?! — громовим голосом запитав лейтенант.
Сержант Сухоручко хутко підскочив, обсмикнув форму і злякано відказав:
— Ось… громадянин… Я кажу: "Не можна, зайняті", а він: "Все одно пройду!"
(Продовження на наступній сторінці)