Георгій викликав чергових центральної каюти.
— Друзі! Включіть всю апаратуру кругового огляду! Починайте роботу!..
Зліва від шляху зорельота, зовсім недалеко, сяяла червона кулька одинокої зірки. Георгій побачив її, за-доволено хитнув головою.
— Це, безумовно, стара зірка. Якщо там є життя — воно досягло високого рівня. Ми дослідимо цю сис-тему…
— Ти хочеш зупинитися тут? — запитав Джон-Ей.
— Саме тут, — відповів начальник експедиції. — По-перше, нам потрібно перевірити стан корабля ззов-ні. По-друге, простір у цьому районі не засмічений космічним пилом, і нам легко провести комплекс дослі-джень. Ну й, по-третє, саме в планетних системах згасаючих зірок можна зустріти надзвичайно високі цивілізації…
Загриміли вибухи, стримуючи блискавичний політ корабля.
Світ червоного карлика
Червона зірка ставала все більшою. Вона дуже швидко виростала на екрані перископа і, нарешті, пере-творилася в червоний диск, який заповнив чверть небосхилу. Але, незважаючи на великі розміри зірки, радіація її була незначною. Це відмітили автомати-лічильники. Зірка була згасаючим червоним карликом.
Почувся сигнал автоматичних радіотелескопів. Георгій включив екран. На чорному тлі показалась спо-чатку одна планета, потім ще дві. Зірка мала трьох супутників. На якому ж з них могло бути життя?..
Георгій включив "електронний мозок" і пустив для підрахунку дані радіотелескопів та теплових лічиль-ників.
Почувся сухий тріск, а за тим надійшла блискавична відповідь. Нормальне життя могло існувати тільки на першій від світила планеті, бо там було досить тепла і зберігся кисень в густій атмосфері.
Георгій і Джон-Ей перезирнулись, задоволено усміхнулись.
— Ти не помилився, Георгію, — сказав помічник. — Я певний, що ми тут зустрінемо високорозвинуте життя…
— Значить, спускаємось?
— Так…
Зореліт ввійшов у спіраль зниження, попав у гравітаційне поле першої планети. Розрахунки електронної машини показали, що планета тільки в півтора рази масивніша від Землі і вага на ній не набагато перевищує нормальну.
В дію вступив автопілот. Він, невпинно знижуючи страшну швидкість корабля, вів його на посадку, по-м’якшуючи величезну силу перевантаження дегравітаційним полем.
З-за червонуватих хмар, які застилали поверхню планети, проглянули невеликі водоймища, темні смуги рослинності. Зореліт ввійшов в атмосферу і з пронизливим виттям помчав над затемненим боком нового світу.
Серце Георгія стиснулось. Чужою і непривітною здавалась йому поверхня планети, що лежала внизу в пітьмі…
Здалека з’явилася червона смуга — лінія термінатора, а потім висунувся похмурий червоний диск згаса-ючого світила. Швидкість зорельота знизилась до мінімальної, і він, повиснувши над коричневою пустелею, повільно опустився на невелике плоскогір’я…
В перископах пломенів кривавий світанок. Далеко, на десятки кілометрів, тягнулася коричнева пустеля. Тільки десь на горизонті темніли чи то ліси, чи то хребти невисоких гір. Небо було чорно-синім, і в цій похму-рій вишині швидко пливли багрові хмари, схожі на потворні патли казкової істоти із старовинних легенд. На всьому тут лежав відбиток невблаганної грізної смерті, повільного згасання, якогось незрозумілого жаху.
Георгій і Джон-Ей кілька хвилин похмуро спостерігали безрадісний пейзаж чужого світу серед повної мовчанки. Потім начальник експедиції повільно повернув обличчя до товариша, з сумнівом похитав головою.
— Схоже на те, що тут пройшла пекельна машина, яка спалювала все на своєму шляху. Подивись — це не природна пустеля, я бачу залишки руїн… Чи, може, мені так здається? Нічого не розумію…
Джон-Ей усміхнувся куточками тонких губів.
— Це в тобі прокинулися наші земні забобони! Треба дослідити планету. З простору видно було рослин-ність і щось схоже до будівель. Ми, можливо, приземлилися в невигідному місці…
— Так… Це вірно… Ми організуємо дві експедиції в різні боки. Підуть всі, крім нас двох. Я гадаю, що на цій планеті є високорозвинуті істоти або хоч залишки їх культури… Необхідно провести дуже багато дослі-джень…
Джон-Ей благально поглянув на Георгія.
— Я теж піду. Невже ти не розумієш? Я стільки мріяв про подорожі по чужих планетах… Залиш замість мене кого-небудь іншого…
— Вічний мандрівниче, — засміявся Георгій, і його сині очі бризнули теплими вогниками. — Ти все хо-чеш робити сам, ненаситна твоя натура.
— Ну… я тебе прошу!..
— Гаразд, гаразд! А опісля піду я. В другу експедицію! Тепер залишуся сам. Там буде потрібна кожна людина! Поглянь на аналіз повітря…
Джон-Ей зиркнув на шкалу автоматичного аналізатора.
— Кисню шістнадцять процентів, азоту — вісімдесят два, решта — вуглекислота, інертні гази та інше. Водяна пара в незначній кількості. З водою тут погано…
— Так, — пробурмотів Георгій. — Атмосфера біогенного походження. Значить, життя є! Дихати можна без скафандрів…
Включивши мікрофон, Георгій роздільно і чітко промовив:
— Друзі! Ми прибули на якусь стару планету на кордонах Галактики. Тут починається цикл досліджень, спрямованих в далеке майбутнє, результати яких адресовані грядущим поколінням. Ви розумієте відповідаль-ність, що лягає на нас! Тепер ви підете в експедицію для детального вивчення цього світу. Я певний, що ви зустрінете розумних істот, може бути, більш розвинутих, ніж наше людство. Але можливо, що на шляху зустрі-нуться істоти, розум яких розвивається егоїстично. Тоді це будуть жорстокі і безпощадні створіння. У всякому разі, вирішуйте самі. Наказую всім захопити зброю — важкі атомні випромінювачі. Джон-Ей визначить склад груп. Головну групу поведе він сам. Висадити назовні всюдиходи і устаткувати їх. Всі мусять одягти біозахисні маски — ми не знаємо сили тутешніх бактерій. Зі мною тримати регулярний зв’язок…
Джон-Ей відстебнув паси, підвівся з крісла, рішуче пригладив волосся.
— Ну, я пішов, Георгію!..
Георгій обняв товариша, міцно притиснув до себе. І чомусь блискавично в свідомості виник образ Марі-анни — відчутний, живий. Галюцинація була настільки реальною, що Георгій здригнувся. Джон-Ей запитливо поглянув йому в очі.
— Що з тобою?..
— Нічого, друже… Розумієш, чомусь не до речі згадалась Маріанна… Не смійся!..
— Хто ж буде сміятися з тебе? — з несподіваною ласкою в голосі промовив Джон-Ей. — Але згадай про те, що на Землі вже минули тисячоліття. Нема нікого з тих, хто проводжав нас. Маріанни теж. Забудь про те, що було колись! Нам треба думати про майбутнє…
Георгій з сумом подивився на коричневу далину в перископі, заплющив очі.
— Ні, ні! Не забути мені її ніколи!.. Він постояв мовчки, потім прошепотів:
— Пора!..
Він ще раз обняв помічника, і коли той, одягнувши ізоляційний теплий комбінезон, зник за прозорими дверима, сів у командирське крісло.
Червона зірка підіймалась все вище і вище. Напевне, тут день був набагато коротшим від земного. Гео-ргій включив зовнішні телеоб’єктиви і мікрофони. На екрані показався Джон-Ей з групою товаришів, які один за одним виходили з люка зорельота. Згори на автоматичних кранах опускались вузли всюдиходів. Члени екс-педиції відразу ж починали їх монтувати. Робота тривала не більше години. Скоро біля апарата стояли два всю-диходи — легкі рухливі машини на гусеничному ходу, які могли пересуватися на будь-якій місцевості. Один всюдихід в кілька разів перевищував величиною другий, він був повністю закритим. На обох машинах поблискували кінотелеоб’єктиви і передавально-приймальні антени.
Георгій чув ззовні тільки тонке виття поривчастого вітру та приглушену розмову товаришів. Пролунав голос Джон-Ея:
— По машинах!..
Мандрівники розсілися по всюдиходах. Йосиф, Вано і другий штурман Борислав їхали на меншій маши-ні. Механіки Антоній, Вільгельм і Тавринділ з Орамілом сіли разом з Джон-Еєм у велику закриту машину з всебічним захистом і могутньою бронею.
Штурман, входячи до кабіни водія, повернувся до зорельота, привітально підняв руку. На його обличчі поблискувала матова маска з великими окулярами.
— Не сумуй, Георгію! — закричав він. — Ми скоро повернемося з делегацією тутешніх жителів!.. Готуй закуску, друзяко!
— Щасливої дороги, друзі! — загримів голос Георгія в динаміках.
Машини рушили з тихим гулом, здіймаючи гусеницями густу руду куряву, яка відносилась вітром. Баг-рове кружало світила швидко опускалось донизу, кидаючи навколо тьмяні промені. День закінчувався.
Тривога прокралася в душу Георгія, боролася там з голосом здорового глузду. Ну чого йому тривожи-тись і переживати? Адже все гаразд!
Георгій не міг дати відповіді на сумніви, що краяли його серце. Він одиноко сидів у командирському крі-слі і з незрозумілим сумом дивився, як два всюдиходи поволі ховалися в червонуватій напівтьмі…
Залізне військо
Обидві машини рушили по заздалегідь обраному шляху. Було намічено два напрямки, що розходились під прямим кутом від зорельота. Машина Джон-Ея рушила на схід, до гряди далеких гір чи смуг рослинності, а Борислав повів свій всюдихід на північ.
(Продовження на наступній сторінці)