«Тарасове Закляття» Олесь Бердник

Читати онлайн твір Олеся Бердника «Тарасове Закляття»

A- A+ A A1 A2 A3

Шевченкова містерія в його смертну ніч

І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?..

Пророцтво

Людей нема — є лиш Прелюд.
Є тільки мрія про Людину.
Є лише хаотична лють —
Всеспопеляюча лавина.

О де ти, зоряний творень?
О хто ти — дух чи хвиля Лети,
Тиран чи вільний промінець,
Який заплутався в тенета?!

Пора, пора, пора збагнуть
Своє падіння і могилу,
Своє покликання і суть,
Своє походження і силу…

І на вселенськім полотні,
Яке нам витче Суть Єдина,
Посіє квіти вогняні
Новонароджена Людина.

Поклик до України
Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить…
Україно, моя Лебедине,
Діво древнього Ра,
Все мені мріється, сниться

Твоя урочиста пора.
Твоя вогниста,
Твоя троїста,
Твоя прачистая пора.

Все сповнено передчуттями,
Душа, мов небесний дзвін,
Клекоче бурями тяма,
Кличе до дивозмін…

І будуть вони — ті зміни,
Засяють нові стежки!
Гряди, моя Україно,
Понад криваві роки,

Облиш ті гнізда зміїні,
Де кубляться мертвяки!
Дай мені бути причинним,
Дай божевільним буть

В світі, де з Твого Сина
Праведну крівцю ссуть!
Хочу бути скаженим,
Бо воля в’язневі — сказ!

Хочу стать навіженим,
Бо буйність — то твій наказ!
Бути вогнем хрещеним
Хочу єдиний раз!

Зроби мене юродивим,
Зроби мене вічним дивом,
Зроби мене духом сивим,
Поведи мене ночами

Поза людськими шляхами,
Понад світом нещасливим
На поклін вогнистим зливам!..
Поведи мене в безтяму,

Поведи мене над снами,
Поведи до тої ями,
Що відкрита вечорами,
Де з правіку наша воля
Спить закована в неволі!..

Я застукаю в ту браму,
Я зійду в пекельну яму,
Клич прокотиться громами
Понад душами й полями:

Чуєте, люди Божі заблуди?
Доки ще буде
В душах полуда?
Скиньте облуду!

Ось я виходжу
Це вже востаннє!
В поле осіннє,
В поле туманне,

Сію не зерна, сію вам сльози,
Сію не сльози — бурі і грози,
Сію не грози — речення віщі,
Сію пророчі закляття зловіщі!.

О мій народе! Ти не послухав,
Коли я прийшов із плачем!
В цю ніч я схиляюсь до твого духу
Із полум’яним мечем!..

Гайдамакам XX віку
О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі,

Ви ж таки люди, не собаки?!
Я кобзар, я кобзар!
Я — прадавній корсар!..
В мене серце, як жар…

Ні, не жар — а пожар!
Той пожар мені випалив очі —
Очі жорстокого дня…
Я пливу в океані ночі —

В океані без дна…
Я не бачу ваших мізерій —
Всяких імперій і драм.
На пошук нових містерій

Нині рушаю сам.
Споряджена бригантина,
Вітрила у неї — пітьма,
Їх не побачить людина,

Для світу мене нема…
Хай божеволіє буря,
Лютує в небі Перун,
Мій корабель — бандура,

Сотні скажених струн.
Геть історичний убогий,
Солодкий музичний лад!
Інші нас кличуть дороги

Серед хурделиці зрад!
Я пливу на базарище Геї,
Де ваші невільничі ринки,
Де у атомнім апогеї

Душі носяться, мов хмаринки,
І не знають вони — навіщо,
І не знають вони — куди,
Не почують слів зловіщих

Попередження і біди!
Не до них, не до них
Звуки струн моїх вогняних,
А до тих, а до тих,

Хто знеміг на багатті лих!..
Де ви, душі статорі,
Де ви, серця козачі?
Ті, що сміються в горі,

Ті, що від щастя плачуть?!
Чи є у вас, лицарі-волонтери,
Такий духовний стаж,
Що не боїться Божу Галеру

Брати на абордаж?
Тра-ра-рах! Тра-ра-рах!
Лише луни у небесах…
Тільки клекоче всесвітній базар

Міріадами чорних примар…
Співці не чують моєї думи,
Бо я — причинний кобзар!
А моряки жахаються глуму,

Бо я — божевільний корсар!
Піна вирує, і стогне днище,
Ніби від тиску драконячих лап,
І буря в реях скажено свище,

Хитає пустельний трап…
Ніхто не ступа на незримий борт
Від метушні землі…
І я покидаю проклятий порт,

Пропадаю в імлі…
Поруч мене на вічних чатах
Вірні товариші:
Пломінні думи — мої солдати,

Юнга — птиця душі.
Роздзвенілась моя бандура
У руках урагану,
Нас обіймає темінь похмура

В череві океану.
Думи мої, старшини мої!
В серці — вірний компас!
Ми пливемо в рідні краї

Виконать давній наказ!
Там у тяжкій неволі,
І Бог не відає — де,
Серед Дикого Поля

Діва-Вкраїна жде…
То — королівна світу,
Найбільший скарб віків,
За неї уже побито

Тисячі козаків!
Але вона й дотепера
У чаклунськім кільці.
Ми — її волонтери,

Невмирущі бійці!

Запломеніли мої солдати:
— У море зайвий вантаж!
Де ворожі фрегати?
На абордаж! На абордаж!

Дике Поле
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать?..

В Дикому Полі, в зоряній пущі,
Пугачі стогнуть всю ніч невсипущі…
Берег ошкірився іклами-скелями,
Душі замкнулись від світу пустелями,

Мислі, як ласо, очі — гармати,
Руки, мов круки, серце, як ґрати…
В пащу неситу пливе бригантина,
До перемоги… чи до загину?..

На абордаж! На абордаж!
Висвітлив барви небесний вітраж…
Громи гуркочуть. Січуть блискавиці.
Трапи — на берег. Меч у правиці!

Привиди — тіні. Привиди — тіні.
Чорних і білих мечів мерехтіння…
Ноги в болоті. В грудях — сопух.
Душить, пригнічує, сковує рух…

Тяжке зусилля для кожного кроку,
Всяка хвилина — неміряні роки!
Де вороги, де надійні брати?
Як же мені досягнути мети?

Чорне привиддя хижо регоче:
Ось твоя мрія, скажений пророче —
Упирі злі, вовкулаки та гади,
Співи, молитви, прокльони і зради!..

Де твій небесний Божий Фрегат?
Кожен твій брат — найжорстокіший кат!
Ти захотів визволяти Вкраїну
І перейти за невидиму стіну?!

Діва-Вкраїна — наша раба,
Грізна на неї чекає доба!..
Ну а для тебе — кара страшна,
Вічна ганьба, історична мана…

Станеш, кобзарю, на п’єдесталі —
Постать блискуча в бездушнім металі,
Вславлять тебе у широкому світі,
В дар принесуть і молитви, і квіти,

І проклянуть…
І до зір вознесуть,
Тихо змінивши
Всю твою суть…

Сталося так. Пролетіли роки.
В Дикому Полі бродили вовки…
В Дикому Полі, в терновому полі
Став я у бронзі на видноколі…

О, це нечувана втрата і страта —
Духу в металі вік умирати!
Що мені квіти з цілого світу?
Бути — це жити! Бути — горіти!

Заклики чув я з Дикого Поля —
Діви-Вкраїни стогони й болі,
А понад тим відчайдушним квилінням
Сіялось чортополоху насіння,

Множились люди, множились юди,
Множились горді, блискучі споруди…
Ім’ям моїм прикрашалась темниця,
Де мала жити Вкраїна-Дівиця…

Та у прадику ніч горобину
Так полюбив я мою Україну,
Що подолав і знемогу, і сон,
Геть розтопив металевий полон…

Спали тюремщики і вовкулаки,
Спали в дворах ланцюгові собаки,
Спали ув’язнені і упирі,
Спали продажні співці-кобзарі…

Сповнилось серце шаленим завзяттям,
Я запалив серед степу багаття,
У божевільному тому вогні
Все, що примарне, згоріло в мені,

Бронзова постать, жалібні думи,
Пісні сльозливі, сповнені суму…
Знову я рушив на пошуки дива,
Де голосила ув’язнена Діва…

Причинна
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє…

Усе лишилося позаду —
І кобзи спів, і бригантина,
Примарна слава, підла зрада,
І вкрита трупами Вкраїна…

Я йшов у ніч, у порожнечу,
Ступав у пустку, навмання,
Тягар віків лягав на плечі,
Пливла самотності мана.

(Продовження на наступній сторінці)