Джон-Ей з радістю побачив, що до Георгія повернувся командирський тон. На схудлих щоках заграв ру-м’янець, у сповнених болем синіх очах з’явилися вогники…
Штурман провів необхідні підрахунки і включив дегравітаційне поле. Зорельоту треба було перескочити безодню, яка розділяла дві галактики.
Знову в перископах погасло зоряне небо. Апарат задрижав, набираючи неймовірну швидкість, пожираю-чи більйони кілометрів на секунду…
Десь далеко позаду залишилась страшна планета, на рівнинах якої лежить попіл товаришів. Неймовірно, незрозуміло! Як виправдати цю загибель, чим?..
Друзі думали, очевидно, про одне, тому що Джон-Ей, не повертаючи голови, тихо запитав:
— Як ти гадаєш, що то було?..
— Відразу важко сказати… Але, безумовно, не живі істоти, а машини… І навіть машини без живих істот всередині, а керовані на відстані. Інакше важко пояснити таку жорстокість, фанатизм і відсутність страху…
— Але ж істоти, що створили такі досконалі машини — а вони, безперечно, досконалі, — повинні мати високий інтелект! Що ж змушує їх так жорстоко розправлятись з гостями?..
— Хто ж може сказати нам про це? Ми не знаємо нічого! Наявність інтелекту ще нічого не значить. Зга-дай історію Землі… Хіба великі вчені не віддавали свій геній для знищення собі подібних? Тут може бути те ж саме… Ти бачив спалену пустелю? Там була битва… Може, ті, кого ми зустріли, чужинці з інших світів…
Георгій помовчав, а потім м’яко, ніби пробачаючись, промовив:
— Джон-Ей! Пробач мені! Ти практичніший, суворіший. Але що зробиш — якесь передчуття. Якщо я за-гину — не забудь мого заповіту. Я не вмру спокійно, якщо не буду впевненим у тому, що ти…
— Георгію! Ну як ти можеш?..
— Зачекай, не перебивай! Смерть товаришів, наші муки повинні принести користь грядущим поколін-ням, наблизити час безсмертя! Якщо я загину — ти не забудь про це, будь-що доведи "Думку" до Землі!..
Джон-Ей міцно стиснув руку Георгія.
— Гаразд, друже! Хай буде так!
Після цього Георгій рішуче підвівся з крісла, дістав об’ємні зображення членів екіпажу. Джон-Ей пер-ший затягнув хрипким голосом "Гімн загиблим космонавтам". Дивно і неприродно звучали в тиші Космосу голоси двох людей, відрізаних від батьківщини безнадійними прірвами. Проспівавши гімн, друзі довго ще стоя-ли біля пульта, не маючи сили відвести погляди від зображень товаришів…
В ту ж мить прозвучав сигнал автопілота, виключилось дегравітаційне поле, і небо в перископах спалах-нуло такими яскравими зірками, що стало боляче очам. Зореліт ввійшов у велике прикордонне кулясте скуп-чення Великої Магелланової Хмари. На задньому перископі в усій красі сяяла рідна Галактика, яка була видима під невеликим кутом до її екватора. В центрі, де зосередились десятки мільярдів зірок, палахкотіла суцільна сліпуча пляма, прорізана в деяких місцях смугами темної пилоподібної матерії. Від центрального згущення, мов крила казкового птаха, виростали дві сяючі чудові спіралі, що летіли своїми краями в темні прірви просто-ру.
Коли автомати сфотографували Галактику, Георгій зробив необхідні підрахунки з допомогою "електро-нного мозку" і, усміхаючись, сказав:
— Нам пора поїсти. Ми не їли, по земному рахунку часу, приблизно вісімсот чи дев’ятсот років. А потім пошукаємо систему для дослідження…
Друзі випили рідини із спеціальних термосів. В ній були сконцентровані в максимальних дозах всі необ-хідні для організму поживні речовини, які відновлювали силу, бадьорість, ясність розуму.
Після їжі Георгій включив автомати-телескопи кругового огляду. Ці прилади всі свої дані — спектральні, теплові, біоастрономічні — блискавично передавали в електронну машину для аналізу. Електронний мозок ви-значав можливість життя на тій чи іншій системі. На маленькому екрані перед Георгієм поплив зашифрований світловий сигнал відповіді електронної машини. Одна за одною відпадали близькі системи подвійних і кратних зірок, цефеїд, пульсуючих та нових зірок. На них життя не могло бути. Нарешті, на екрані з’явилася позитивна відповідь. Джон-Ей кинувся до екрана телескопа, включив його. Автомат відзначив блакитну зірку-гіганта, на-вколо якої кружляло на величезних відстанях двадцять сім планет з колосальною кількістю супутників. Життя могло бути, згідно сигналів аналізатора, не менше ніж на десяти планетах та їх супутниках зовнішнього поясу. На більш близьких планетах сильна радіація центрального світила вбивала все живе і навіть випаровувала, об-мітала, мов гігантською мітлою, газові оболонки.
Джон-Ей задоволено кивнув головою, зустрівся зі схвальним поглядом Георгія.
— Я вважаю, що кращу систему для всебічних досліджень, ніж ця, знайти важко. Поглянь — у нас без-межне поле для наукової роботи. Зупинимось тут…
Георгій, регулюючи збільшення зображень електронно-оптичної системи, поглянув на велетенську сис-тему. Це було невимовно прекрасне видовище. Вигляд блакитної зорі, оточеної сім’єю з двадцяти семи планет і не менше сотні різної величини супутників, викликав почуття захоплення. Здавалося, в космічному просторі виконується дивна симфонія — гармонійна, божественно-досконала, і творять її розумні істоти цих світів…
— Вони є, безумовно є! — тихо шепотів Георгій. — Поглянь, Джон-Ею! Які прекрасні мусять бути люди в таких системах! Я горю бажанням зустрітися з ними…
Штурман схилив голову в задумі.
— Наші товариші… Я не можу забути… Яке б щастя було, щоб ми всі разом прилетіли в цей казковий світ!
Джон-Ей стиснув губи і, включивши дегравітаційне поле, за кілька хвилин ввів апарат в систему блакит-ної зірки. Наблизившись до поля тяжіння крайньої планети, на якій передбачалося життя, він почав гальмувати зореліт. Але раптом трапилось щось несподіване.
Гострий різкий біль проник в мозок людей, руки й ноги паралізувала судорога. Вони не встигли сказати жодного слова або про щось подумати.
Непереможний вихор підхопив зореліт і, мов соломинку, потягнув до планети…
Георгій і Джон-Ей кілька хвилин, напружуючи волю, намагалися не допустити катастрофи. Та незрозу-міла сила вже повністю затуманила їх мозок, і вони знепритомніли…
Залізний диктатор
Джон-Ей відчув слабенький подих вітру — приємний, пестливий. Очі не розплющувались, повіки були важкими, як свинець. Чувся тихий шелест. Де він? Що з ним?
Здавалося, над головою шумлять густими вітами дерева. Куди він потрапив? У ліс чи що?
Не може бути! Якби не подих вітру, навколо стояла б мертва тиша.
Хтось тихо застогнав. Голос був дуже знайомим. Хто ж це? Джон-Ей ніяк не міг зрозуміти, де вій. Думки текли в’яло, як після тяжкої хвороби. Але все ж вони текли, наповнялися силою, ставали яснішими, значними. І раптом, ніби тисячі струмочків, з’єднавшись, проривають загату, так потік думок прорвав греблю забуття і ося-яв яскравим світлом минуле.
Джон-Ей згадав усе — їх політ у Безкінечність, битву з машинами, загибель товаришів і, нарешті, незро-зумілу катастрофу в системі блакитної зірки у Великій Магеллановій Хмарі. Але як він залишився живим? Адже страшна, незрозуміла сила потягнула зореліт прямо до планети з неймовірною швидкістю! Невже вони не розбилися? Невже виручили автомати? Але яким чином? І де Георгій? Він мусить бути в кріслі праворуч! В кріслі? Але й він, Джон-Ей, теж не відчуває крісла і взагалі обстановки зорельота. Звідки цей струмінь повітря чи вітру, що за шелестіння? О, якби відкрити повіки, що ніби налиті металом…
Джон-Ей відчув на собі чийсь уважний погляд. Цей погляд гіпнотизував його, змушував піднятися. І ось, перемагаючи страшну вагу, Джон-Ей розплющив очі.
Відразу ж у вічі вдарило сліпуче, ясно-блакитне проміння, і спочатку він не міг зрозуміти, де він і що з ним. Потім Джон-Ей прикрив очі долонею і десь угорі помітив легкі перекриття величезного прозорого купола, за яким на ясно-рожевому небі палав диск блакитного сонця. Зліва стояв їх зореліт, весь в іржавих плямах.
Перемагаючи біль, Джон-Ей повільно звівся на руки, сів. Поряд з ним лежав Георгій. Його очі були за-криті, груди слабо здіймалися в такт диханню. Значить, начальник експедиції також живий…
— Георгію! — покликав Джон-Ей.
Повіки Георгія здригнулись, відкрились. Ось він здивовано подивився на товариша, потім, примружив-шись, подивився навколо.
— Що це? — вражено прошепотів він. Джон-Ей тільки тепер одвів погляд від Георгія і оглянувся.
Вони лежали в такому колосальному приміщенні, яке навіть не вистачало сміливості назвати приміщен-ням. Його прозорий купол, помічений Джон-Еєм раніше, здіймався на півтора-два кілометри від основи, а стін взагалі не було видно.
Але мандрівників вразило інше. Прямо перед ними стояв якийсь дивний апарат, схожий на зрізану напо-ловину кулю до десяти метрів у діаметрі. Він був зроблений з напівпрозорого матеріалу, що пропускав зсере-дини ледве помітне фіолетове проміння. Здавалося, всередині напівсфери переливається тягуча холодна рідина. Верхівку півкулі вінчала параболічна антена дуже складної, незрозумілої людям конструкції. Вона виблискува-ла різноколірними вогниками на місцях сполук. Нижче, колом, були розташовані десятки антен, схожих на пе-ршу, але набагато меншого розміру. І майже біля самої основи апарата пульсували сотні світлових вічок синьо-го, червоного, зеленого і жовтого кольорів.
(Продовження на наступній сторінці)