— Дорогі друзі, — тихо сказав він. — Наш політ на антипланету закінчився трагедією. Джар, Симон і Ден загинули. Ми не маємо антиречовини для польоту далі. Ми не маємо і захисної одежі, щоб повторити спробу. Єдиний вихід — повертатися на Землю!!!
Товариші не відповідали. Настала гнітюча тиша. Важко бігали під шкірою жовна Джон-Ея. Очевидно, всі були категорично проти повернення.
— Що ж робити? — ще раз озвався Георгій. — У нас нема виходу!..
— Вихід є, — почулися слова.
— Йосиф? — здивовано запитав Георгій. — Що ти вважаєш можливим зробити?..
Широке обличчя Йосифа — останнього з енергетиків — з’явилося на екрані. Він твердо поглянув на ко-мандира, рішуче відкинув назад біляве пасмо волосся.
— У нас є великий контейнер для зберігання антиречовини? — запитав він.
— Є! — відповів Георгій. — А далі що?.. Я не розумію!
— Я пропоную прикріпити контейнер ззовні, ввести корабель у пояс астероїдів, якщо він тут є, і…
— Розумію! — вигукнув Георгій. — І піймати в контейнер підходящий метеорит!..
— Правильно! Саме так я подумав!..
Георгій запитливо подивився на Джон-Ея, Очі штурмана світилися рішучістю. Він схвально хитнув голо-вою.
— Спасибі, Йосифе! — радісно сказав Георгій. — Це щаслива думка! Успіх буде залежати тільки від на-шого вміння… Слухайте мою команду. Всі по місцях! Йосиф і Джон-Ей приготують контейнер. Ораміл і Тав-ринділ! До телескопів! Шукайте метеорні потоки. Антоній і Вільгельм!. Готуйтесь до зв’язку з Землею. Якщо операція пройде вдало, ми про все повідомимо па рідну планету!.. А тепер зійдемося разом і попрощаємось з товаришами…
Згодом дев’ять астронавтів стояли в центральній каюті навколо стола, на якому були встановлені три об’ємні фотографії загиблих товаришів. Дивлячись на дорогі лиця, мандрівники співали, похитуючись у такт суворим словам "Гімну загиблим космонавтам".
В темряві простору ви залишилися,
Щоб метеором у вічність летіти.
Рідну планету ви не побачите,
Хоча за неї героями вмерли…
Тільки діла ваші будуть безсмертними,
Піснею, мрією стануть для інших…
Навіть трагедія вашої смерті
Східцями буде до безкінечності…
Назустріч коханому
…Маріанна цілу ніч бродила над берегом моря — одинока, зажурена. Не думала, не згадувала нічого. Все уже передумано, все вирішено. Навіки йде від неї той, чиє серце не зможе замінити їй ніхто… Зупинити вона його не могла, а якби й могла, то не зупинила б. Вона хотіла одного — щоб її взяли в експедицію замість кого-небудь з хлопців. Адже вона інженер-енергетик і змогла б бути корисною. Та Георгій рішуче повстав про-ти цього.
Минала коротка літня ніч. Над морем клубочились прозорі тумани, танули в теплому, запашному повітрі. Під ранок Маріанна присіла на камені, довго дивилась на далекі сузір’я, які меркли в променях нового дня. Ось так і вони — згаснуть, мов сон, як небувалий спогад, а на їхньому місці нові покоління запалять світильники іншого дня. А може, так треба? Може, вона даремно мучиться і терзає серце непотрібним аналізом?.. Адже ні-чого не зміниться!
Смішно! Хіба можна наказати почуттям? І чи є що-небудь важливіше, ніж почуття? Розум? Так! Розум… Він руйнує щастя, бо щастя, найвище щастя — тільки в любові! То, може, геть розум? Навіщо потрібний він, коли забирає радість життя?..
Маріанна заплющила очі, сумно посміхнулась. Досить! Досить нікчемних і непотрібних думок! Ось пе-ред нею зоряна дорога в нові далекі світи! Мужні серця відкривають її для грядущих поколінь.
Чи можна зараз думати про себе? Серце — на замок!
Маленькі хмарки на сході запалахкотіли таким ясним багрянцем, що здалося, ніби якісь велетні там, на небосхилі, запалюють гігантське багаття. Слідом за тим сліпучі промені сонця пронизали повітря і помчали геть, в безкінечність, залишивши урочисту блискучу дорогу на морській поверхні… Дихнув легенький вітрець, море захвилювалось. А на душі Маріанни запанував дивний спокій.
Знявши взуття, вона босоніж побрела по траві, на якій сріблом переливались під сонячним промінням росинки, прямо до стартового поля, що лежало за сім кілометрів від моря. Там уже вирувала величезна юрба. Маріанна зійшла на древню могилу. Звідси видно було апарат, який бовванів над полем, постаті Георгія та ін-ших відлітаючих. Але вона вирішила не підходити і кілька годин стояла на одному місці без дум, слухаючи га-лас проводжаючих, і мліла від спеки. Все вище піднімалося сонце, вітер посилювався. І ось почувся посилений динаміками голос Георгія, який попереджав про старт космольота. Юрба почала рідшати, вертольоти хмарою попливли в напрямку міста. І тільки тепер Маріанна зрушила з місця. Вона востаннє поглянула на проводжаю-чих, на постать Георгія і раптом засміялась.
— Яка ж я дурна, — сказала вголос і неждано застрибала на одній нозі, як колись у дитинстві. Потім зу-пинилась, зніяковіло оглянулась. Але поблизу нікого не було — тільки гарячий вітер гнув до землі сріблисту тирсу на могилі.
"От буде сюрприз!" — внутрішньо усміхнулась Маріанна. Очі її заіскрились, личко розцвіло рум’янцем. Вона подивилась на годинник. Без п’яти хвилин три. Через п’ять хвилин — старт! Маріанна прилягла за каме-нем, втупилась очима в зореліт. Серце завмерло.
Спливали останні секунди. І раптом апарат зник. На тому ж місці спалахнуло блакитне сяйво, схоже на туманну корону.
"Включено дегравітаційне поле", — подумала Маріанна. Сяйво попливло вгору. Потім задрижала земля. Прокотився неймовірної сили грім. Потоки матерії, вириваючись з дюз, метнули блакитну корону вгору, в сяю-че небо. Страшний вихор підняв хмари піску і пилу, кинув Маріанну на землю. В очах у неї потемніло… Все було закінчено. Дівчина підвелася, оглянулась навколо. Замовкли далекі вибухи згори, повільно осідала на степ хмара куряви. Над місцем старту вже кружляли вертольоти. Ось один пілот помітив Маріанну, знизився до неї.
— Ви були тут під час старту?! — злякано закричав він, перехиляючись через борт відкритої кабіни.
— Так, — спокійно відповіла Маріанна.
— Ви збожеволіли! Вам треба негайно летіти в Інститут Випромінювань. Ви зазнали впливу шкідливих променів!..
— Не бійтесь, — засміялась Маріанна. — Мені це не страшно… Вона легко вибігла по східцях до пілота, сіла біля нього.
— Проспект Квітів, 27, — сказала серйозно і коротко.
Пілот здивовано поглянув на неї, але, не кажучи й слова, підняв машину в повітря, взявши курс на місто. Маріанна замкнулася в собі. Якось підсвідомо відчувала, що навколо струмує тепле, п’янке повітря, що внизу пропливають безмежні поля, сади, чарівні вулиці рідного Цвітограда. Вона задумала неймовірне! Чи сум її сві-дчив про каяття? Ні, сто разів ні!
Вертоліт сів біля будинку. Це був рожевий котедж, збудований з органічних матеріалів. Навколо хитали-ся під подихом морського вітру тремтливі берізки. Маріанна сама колись садила їх, перевозила саджанці з-за міста ще тоді, як були живими мати й татусь.
Дівчина попрощалася з водієм, поволі пішла до воріт.
— Раджу вам побувати в Інституті Випромінювань! — крикнув услід їй пілот.
Маріанна не відповідала. Вона ввійшла в дім, знеможено впала на широку каналу. Під вечір сповістила в Київ про те, що вона залишає роботу.
Після цього Маріанна жодної години не гуляла, не відпочивала. Кожного дня слухала повідомлення з Ін-ституту Космонавтики, хотіла знати все про долю "Думки". Нарешті, через місяць прийшла радіограма з дале-кої антизірки.
Світ довідався про трагедію на чужій планеті, про спроби спіймати астероїд з антиречовини, які закінчи-лися успіхом. Георгій і його товариші вітали людей Землі, прощалися з ними і передавали, що вони беруть курс на Велику Магелланову Хмару…
На цьому повідомлення закінчувалось. Засліпленими від сліз очима Маріанна дивилася на туманне зо-браження коханого, яке тремтіло на екрані телевізора. Ось воно потемніло, зникло. Все!..
Дівчина довго сиділа непорушно, заховавши лице в долонях. Потім витерла сльози і вийшла надвір. Кі-лька хвилин вона дивилася на ніжні віти берізок, ніби прощалася з ними, а потім вибігла на вулицю і зупинила вертоліт-таксі.
— В Інститут Анабіозу! — коротко сказала дівчина, коли пілот підняв машину в повітря.
Широкі площі і проспекти Цвітограда швидко промайнули внизу. По них пливла метушлива юрба, але дівчина не бачила її.
Вертоліт сів на даху велетенського будинку, оточеного глухою стіною. Маріанна зіскочила з сидіння і побігла вниз по широких зеленкуватих сходах, покритих м’яким пухнатим килимом. На першому поверсі їй назустріч встав з-за стола повний лікар у білому халаті, з довгими сивими вусами і добрими світлими очима.
— Що ви бажаєте? — ввічливо запитав він.
— Я знаю, вам потрібні добровольці для дослідів по анабіозу, — нерішуче почала вона.
— Так! Ви хочете запропонувати свої послуги?..
— Саме свої…
— Гаразд! Але для цього треба викликати Раду Інституту. Зараз!..
Лікар натиснув кнопку на столі, набрав кілька цифр на диску з номерами.
(Продовження на наступній сторінці)