«Хто ти?» Олесь Бердник

Читати онлайн роман-симфонію Олеся Бердника «Хто ти?»

A- A+ A A1 A2 A3

Нежданому другу присвячую
(Автор)

…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі
Не згине правда, думка і добро,
Лиш краще, ширше розів’ється далі,
Не бійтеся — не людськості ядро
Та буря зломить, а суху лушпину, —
Ядро ж живеє розростесь без впину…
(Іван Франко)

Запитають — як перейти життя?
Скажіть — як по струні безодню:
 Красиво, бережно, блискавично.
(Афоризми Сходу)

УВЕРТЮРА

БУМЕРАНҐ ЧАСУ

Прохолодне весняне повітря, напоєне запахами альпійських луків, попливло через від-чинені двері в зал обсерваторії. Папірці з цифрами та графіками затріпотіли. Фон Круфт при-тримав їх долонею, оглянувся. На порозі стояла секретарка, гнучка, з буйною гривою білого волосся, вродлива фрейлейн у вишмульганих джинсах. Вона вибачливо усміхнулася зелени-ми очима, люб’язно перепитала:

— Я вас потурбувала, гер професор?

Він притримав записи важким прес-пап’є.

— Дрібниці. Я вже скінчив. Що у вас?

Вона наблизилася легко, безшумно. Поклала на стіл конверта.

— Квитки на завтра. До Києва.

— Ах так! Я й забув. Дякую, фрейлейн Марта…

— Машина до Цюріха буде о десятій ранку біля обсерваторії. З Цюріха до Женеви — о дванадцятій. В аеропорту ви приєднаєтесь до інших делегатів. Виліт о двадцятій. О двадцять другій ви вже будете в аеропорту Бориспіль. Там вас зустрічатимуть.

— Прекрасно. У вас все?

— Ви забули про кореспондентів, — зауважила секретарка. — Вони чекають уже близько двох годин.

Фон Круфт поморщився з досадою. Зітхнув.

— Запросіть. Тільки попередьте: не більше двадцяти хвилин. Мені ще треба дещо під-готувати для київського конґресу…

— Гаразд. Буде зроблено, гер професор.

Дівчина зникла. А за хвилину гомін і гам сповнили телескопний зал альпійської обсерваторії Цюріхського університету. Спалахнули переносні юпітери, блискавки бліців засліпи-ли очі вченого. Він втомлено прикрив їх долонею, важким поглядом окинув журналістів.

— Прошу, панове, якнайстисліше…

Наперед виступила юна кореспондентка студентського журналу "Ілюзіон". Ввімкнувши магнітофон, запитала:

— Пане професоре, наші читачі вельми цікавляться проблемою міжзоряного контакту різних цивілізацій. Київський конґрес скликано для обговорення саме цієї проблеми?

— Так.

— Ви один із швейцарських делегатів?

— Ви вгадали, — усміхнувся фон Круфт. — Завтра ми вилітаємо.

— Ви спеціаліст міжзоряного контакту чи це ваше хобі? Як давно ви займаєтеся цією проблемою?

— Спеціалістів у цій справі ще нема, — поблажливо роз’яснив фон Круфт. — Триває лише нагромадження думок, гіпотез, проектів. Усі ми ще дилетанти в цій галузі. Проте особисто я захоплююся ідеєю зв’язку з мислячими істотами всесвіту ще з юності, зі студентських років.

Кореспондентку заступив літній журналіст з ФРН. Піднісши мікрофон до вченого, по-цікавився:

— Ви кажете, що узгодженої думки щодо контакту цивілізацій ще нема. Але особисто ви маєте певні міркування щодо необхідності, доцільності чи реальності такого контакту? Чи склалася у вас певна гіпотеза?

— Безумовно, — знизав плечима вчений. — Хто знайомий зі спеціальною періодикою, той читав мої проекти міжнародної проґрами "Космоконтакту".

— Я читав експрес-інформацію з вашим проектом, — кивнув журналіст. — Але там лише технічний бік справи. Абстрактний розгляд проблеми. А ви що думаєте про реалізацію свого проекту? Чи вірите в наявність інших розумних істот поза Землею? І якщо так, то коли сподіваєтесь на таку зустріч? Маєте факти, які б свідчили про існування життя десь у Всесвіті?

— Сам факт нашої розмови, — всміхнувся фон Круфт, — свідчить про існування такого життя. Адже ми з вами — його представники, чи не так?

Присутні засміялися. Та кореспондент не вгамовувався:

— Віддаю належне вашому гумору, гер професор! Проте я запитую про життя на інших планетах…

— Розумію, розумію. Я пожартував, прошу пробачення. Але що можна сказати конкретно у відповідь на ваше запитання? Сама підготовка до контакту вже багатозначна. Людство в суті своїй — консервативний, інерційний космофеномен. Історія показує, як тяжко його виводити на інші площини усвідомлення і космобачення. Доказів у минулому достатньо — люди віками змагалися супроти вже очевидних істин: згадайте хоча б Галілея, Коперніка… І тому сам факт бурхливого проґресу в реалізації ідей космо-контакту, їхньої всепланетної по-пулярності вельми багатозначний! Я особисто певен, що ми з вами, панове, будемо учасниками першого зоряного контакту.

Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв націлилися на вченого, посипалися нові запитання:

— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?

— Які вони?

— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?

— Що може дати поєднання різних розумів?

Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, си-пав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний басок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, здається, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри ро-зуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, пере-старався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бентежить, вбуравлюється у свідомість)

"Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змалку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…"

Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підготовки варіанту "космолінґви" для контакту з іншими цивілізаціями?

А дзвінкий голос з минулого застерігає:

"Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достатньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?"

Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранко-ва роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?

"Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокоїтись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?.."

Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:

— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми теза-ми. Дякую вам, до побачення…

Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стовбичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.

— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.

— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.

Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.

— Ви пізнаєте мене?

— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?

— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?

— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам тре-ба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.

— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька за-питань.

— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подробиці — після повернення з Києва.

— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?

— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особи-ста справа, про що й як я буду говорити!

— Це небажано, — сухо сказав невідомий.

— Що саме?

— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…

— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.

— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивлячись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?

(Продовження на наступній сторінці)