Джон-Ей і його супутники з подивом і навіть острахом дивились на пейзаж, що їх оточував. Власне, пей-зажу ніякого й не було в справжньому розумінні цього слова. Навколо розстилалася все та ж коричнева пусте-ля, засіяна острівцями чорного попелу і зловісних залишків якихось будівель, зруйнованих жорстокою невідомою силою. Похмуре світло зірки надавало всьому цьому вигляду кошмару, що приснився у важкому неприєм-ному сновидінні.
Мандрівники перезирнулись, не осмілюючись висловити певну думку. Джон-Ей, повагавшись, включив радіотелестанцію. На маленькому екрані виникло обличчя Георгія. Він запитливо подивився на Джон-Ея.
— Що-небудь трапилося, друзі?..
— Ні! — Голос помічника був зніяковілим. — Але я мушу попередити тебе. Характер пустелі, що оточує нас, свідчить про страшне руйнування, викликане руками розумних істот…
— То що ти хочеш?
— Я вперше надаю якогось значення інтуїції. Ми, як ти бачиш, зустрілися з незрозумілими явищами… Може, це наслідок непевності?.. Варто послати попередження Бориславу, щоб вони вели дослідження з макси-мальною обережністю…
Брови Георгія зсунулись на переніссі. Він з півхвилини напружено щось обмірковував, потім рішуче під-вів обличчя.
— Гаразд! Я пошлю йому попередження. Якщо зустрінете істот з агресивними намірами, застосуйте яде-рну зброю. Періодично включайте зв’язок. Коли трапиться що-небудь цікаве чи важливе — включайте телепе-редачу…
Обличчя Георгія зникло з екрана. Сірі очі Джон-Ея блиснули посмішкою з-за окулярів маски.
— Отже, друзі, будьте напоготові! Приготуйте зброю! Я думаю, що не існує таких потвор, які витримали б ядерний потік. Але це в крайньому випадку. Ми прибули сюди, перш за все, як люди!..
Водій машини доторкнувся до руки Джон-Ея.
— Попереду будівля. Що робити?
Дійсно, попереду виростала з неглибокої долини дивна споруда, схожа на гігантський ангар з куполопо-дібною покрівлею і блискучими, червонуватими від проміння зірки, стінами. Машина, здіймаючи гусеницями легкий попіл, швидко наближалася до дивного об’єкта.
Джон-Ей наказав зупинитися. Гул моторів припинився. І тоді ясно почувся свист вітру, який поривами видував з коричневих горбів брудний пісок та попіл. Свист цей був неприємним і зловісним.
— Ну, що ж, — промовив Джон-Ей. — Ми не будемо чекати. Добрі господарі перед нами чи вороги — ми зобов’язані першими йти на знайомство. Антоній залишається в машині. Інші зі мною підуть до будівлі. Ан-тонію! Підтримуй зі мною радіозв’язок. Товариші…
Голос Джон-Ея переривався від хвилювання. Штурман ще ніколи не був таким збудженим.
— Ви розумієте важливість цього моменту? — продовжував він. — Може, ми вперше в житті зустрінемо інших розумних істот… А може, навпаки, це буде неприємна зустріч! Друзі мої, будемо готовими до всього…
Блискучі погляди молодих супутників були відповіддю на слова Джон-Ея.
— Антонію, — звернувся штурман до механіка, — включиш електромагнітний, біологічний і гравітацій-ний захист. Приготуй на всякий випадок важкі випромінювачі. Чекай моєї команди. За мною, друзі!
Троє космонавтів, услід за Джон-Еєм, мовчки вийшли з машини на спалений фунт. Величезне світило, що надало до заходу, відбилося в окулярах, заблищало на маленьких заплічних антенах.
Дверцята машини зачинилися з глухим стуком. Чоловіки швидко й рішуче закрокували до дивної спору-ди. Джон-Ей не зводив з неї погляду, обмірковуючи на ходу враження від химерної планети, що так негостинно зустріла далеких мандрівників.
Як можна було зрозуміти такі дивні контрасти? Безкінечна пустеля, засіяна залишками колишніх буді-вель, і поряд — гігантська споруда! Перше свідчить про жахливу лють і жорстокість, а друге — про високий розум! Тут якась таємниця, яку потрібно розгадати!
Ось вони наблизились до споруди на двісті метрів, а все ще нікого не видно, не чути ні звуку, наче там нема жодної живої істоти. Джон-Ей сповільнив крок. Пройшовши ще метрів двадцять, космонавти зупинилися. Неясна тривога зародилася в мужніх серцях, поступово переростаючи в почуття непереможного туманного страху. Звідки було це почуття — темне і нехороше — ніхто не розумів. Але ось Джон-Ей усвідомив його і ко-лосальним зусиллям волі розірвав павутину, яка обплутала його психіку. Потім він рішуче повернувся до това-ришів. За склом окулярів Джон-Ей побачив три пари наповнених жахом очей, бліді обличчя, дивну боротьбу між хоробрістю і страхом, якої до цього часу не знав ніхто з них.
— Друзі! — хрипко сказав Джон-Ей. — Це може бути дією незвичної атмосфери й умов. Включіть повне кисневе дихання…
Через коротку хвилю очі мандрівників набули спокійного виразу. Живлющий струмінь кисню влився в легені, розігнав туман, що панував над психікою. Джон-Ей задоволено усміхнувся.
— Пішли. Ми біля мети. Будьмо готові до всяких неприємностей.
Група рушила далі, прямуючи до центра споруди, що здіймалася на сто п’ятдесят метрів вгору і тягнула-ся напівовалом вздовж долини не менше, ніж на три кілометри.
Раптом Вільгельм, що йшов з Джон-Еєм, глухо скрикнув і судорожно вчепився в рукав комбінезона сусі-да.
Зупинилися всі, вражені грандіозним, небаченим видовищем.
Вздовж усього багатокілометрового "ангара" в нижній частині раптово, одночасно з’явилися чорні пря-мокутні отвори. За ними була мутна чорно-кривава імла, в якій щось ворушилось. Джон-Ей судорожно включив важілець на грудях, зв’язався з машиною.
— Антонію! Будь напоготові! Зв’яжи мене з Георгієм! Включи телескопічну телепередачу!
— Я чую вас, друзі, — почувся напружений голос Георгія. — Я бачу будівлю, але не зовсім ясно видно, чи є там хто-небудь!
— Георгію! — обізвався Джон-Ей. — Уважно спостерігай за нами. В будівлі ми бачимо якийсь рух…
— Гаразд! Будьте мужніми, друзі мої! Викопуйте…
Раптом голос Георгія перервався, почувся вигук жаху.
— Що з тобою, Георгію? — закричав Джон-Ей. Але він не встиг одержати відповіді. З темних отворів зненацька випливли сотні чудернацьких істот. Та чи істот? Червона зірка, яка вже зовсім заходила за обрій, все ще освітлювала "ангар", і мандрівники ясно бачили криваві відблиски на сферичних металічних тілах "істот". А може, то були машини, в яких сиділи розумні істоти?..
Від споруди не долинало ні звуку, і це підкреслювало казковість того, що відбувалося. Довгий ряд істот чи машин вишикувався перед "ангаром".
Джон-Ей здивовано поглянув па своїх супутників.
— Що вони, техніку свою демонструють перед нами?
Його жарт залишився незакінченим. У навушники вдерся стривожений голос начальника експедиції:
— Джон-Ей! Від другої групи надійшло повідомлення. На їхньому шляху з’явилися чи то машини, чи то живі істоти. Вони не подають ніяких сигналів. Я дав наказ відступати. Очевидно, ми маємо справу з жорсто-кою, ворожою расою, що має сильний технічний потенціал. Зброї даремно не вживайте. О, я бачу, перед вами така ж армія?!
— Так, — відповів Джон-Ей. — Вони мовчать. І, скажу відверто, мені це не подобається.
— Може, спробуємо вступити з ними в переговори? — сказав один з супутників Джон-Ея.
Той знизав плечима.
— Про які переговори ти мовиш? Вони насторожені і ворожі. Очевидно, тутешня цивілізація розвивалась по шляху, прямо протилежному нашому. Друзі, відступаємо до машини! Швидко!
— Правильно! — почувся схвальний голос Георгія.
Та ледве мандрівники встигли ступити кілька кроків, як величезна лавина машин колихнулась і нечутно рушила слідом за ними, їх напівсферичні тіла, оточені матовим м’яким промінням, ніби пливли над пустинею, тримаючись у повітрі невідомо яким чином.
— Це жахливо, — прошепотів Джон-Ей. — Ми навіть не можемо збагнути, з ким маємо справу…
— Будьте обережними… будьте, обережними, друзі мої, — десь здалека долинав тривожний голос Гео-ргія.
Серця чотирьох людей стиснулися в страшному передчутті. Ось уже зовсім близько металеві потвори. Видно, як під напівпрозорою поверхнею спіраллю переливається важка рідина. Чи, може, так тільки здавалося в напівмороці цього жахливого світу?.. Ось залишилося не більше ста метрів відстані між машинами і втікачами.
— Приготувати зброю! — наказав Джон-Ей, збліднувши.
А залізне військо наближалось, оточуючи кільцем повільно відступаючих людей…
Битва
…Залишившись на самоті, Георгій замислився, дивлячись на туманну далину, що виднілася за апаратом. Йому не подобалася ця планета. Чому, він не міг сказати, це почуття виникло підсвідомо. Може, зупинити то-варишів? Ні, це недостойно вчених, недостойно представників людства, які вирвалися в неозору даль Часу і Простору!..
(Продовження на наступній сторінці)