Ми з Олею, похнюпившись, повернулися додому. Нікому не розповідали про те, що почули, бо й самі не довіряли власним вухам. Отакі факти з життя були, можливо, страшнішими катастрофами для дитячої свідомості, аніж військова поразка наших військ.
Наступної ночі з усіх артилерійських позицій зникли гармати, на горбах, де купчилися в окопах червоноармійці, не лишилося жодної людини. Всі наші захисники кудись випарувалися, наче їх і не було. Біля колгоспної стайні, де військові інтенданти влаштували склад обмундирування, ворушився люд купою мурашви. Жінки, чоловіки, діти оберемками несли шинелі, зимові штани, куфайки, кирзові чоботи, білизну. Якась жінка крикнула моїй матері:
— Чого очі витріщила? Біжи скоріше та бери, що лишилося! Дармове ж, бо всі наші накивали п’ятами!
— Я його не заробила — я його й не візьму, — махнувши рукою, одвітила мати. — Те, що дарма припливе, те росою і спливе! Хай тим добром той, що не при хаті згадуючи, радується!
— Ну й дурна! Все’дно ж пропаде!
Мене цікавило інше: втікаючі радянські війська залишали багато штабних причандалів — папери, олівці, карти, динамоліхтарики, книги, фарби, ватманський папір; ми з троюрідним братом Андрієм Приходьком шастали по ближніх та дальніх посадках, розшукували ті місця, де штабісти складали на купу все згадане добро й підпалювали його. Дещо пропадало, а дещо лишалося неушкодженим. Я приніс додому три ліхтарики, вироблені Ленінградським заводом "Електросила" (вони були зручні тим, що не потребували батарейок), десяток блокнотів, гору олівців, два нагани і набої до них. Темної ночі ми зробили вилазку на територію Русинського військового табору, що містився навпроти Ржищева. Там все зруйнували при відступі, підірвали житлові приміщення, спалили, але бібліотека залишилася під купами цегли, ми длушпалися під прикриттям осінньої ночі поміж тим мотлохом, намацували навмання книги і навантажували в заплічні мішки.
Так пощастило добути дореволюційне видання морських повістей Станюковича, Достоєвського, великий однотомник Пушкіна, кілька "Кобзарів", "Исповедь" Толстого, підшивки "Ниви" за 1910 рік, ще щось, не можу згадати. Бібліотека виявилася випадковою, хаотичною, проте для моєї тодішньої свідомості, котра знемагала у вирі парадоксальних подій, кожен том здавався своєрідним духовним кругом порятунку, кинутим долею у річище життя, де я безпомічно крутився. Коване слово Тараса, чаклунські вірші та поеми Пушкіна відкривали для юної душі світи надійні, фундаментальні, світи духовної незламності й віри у нетлінність ідеалів добра й краси. Ясна річ, моя свідомість зовсім не так витворювала формулу порятунку, як оце нині вона вимальовується, проте суть процесу була тотожна тому, що я відчуваю тепер, згадуючи майже легендарні дні катастрофи й нового народження.
Навіть "Исповедь" Толстого, що її юнацька думка не могла повністю переварити, вплинула чомусь дуже позитивно на тодішній стан. Душа на прикладі грандіозної трансформації великого письменника втямила несподівану істину, що головне в людині не випадкові нагромадження й втрати, а формування понад плином історичного сміття таких нетлінних вартостей, що їх не соромно показати людям при будь-якій ситуації.
Люди причаїлися, чекали. Що ж тепер? Якої халепи чекати? Де фронти, де німці? Канонада гриміла десь поза Борисполем, долинали чутки про масштабні, небувалі оточення військ під Остром, за Яготином, під Харковом; німці обійшли Київ десь північніше, південніше, фронти розпалися на клапті, ніхто нічого не знав, багато підрозділів самотужки пробивалося на схід. На наше подвір’я завітало кілька льотчиків, один з них мав на петлицях три ромби — молодий, красивий генерал з високим чолом, прорізаним глибокою зморшкою. Ми якраз пекли у печі гарбузи з нового врожаю, льотчики жадібно їли те пригощення, майже нічого не відповідаючи на запитання тітки Ганни й моєї матері. Генерал попросив убрання — перевдягтися. Жінки нашукали гостям піджаків, штанів, Що лишалися від мого батька та дядька Грицька. Форму льотчики спалили, подякували за гостинність, попросили провести на лісову дорогу до села Старого. Я з сестрою показував їм стежку у молодій посадці, намагаючись допитатися в генерала, чого ж нам ждати, на кого сподіватися.
— Голубчику, — зітхнувши, відповів льотчик, — такі дні, як ось тепер, випробовують нас. Хто на що здатний.
— Як це? — не розумів я.
— А так. Знаєш, є таке російське прислів’я: "На миру й смерть красна!" В гурті, на фронті, коли поруч товариші, коли на тебе дивляться, оцінюють, — легше навіть життям ризикувати, відчуваєш підтримку товариша, друга… а ось так… коли все в тумані, коли фронти невідомо де, коли ось я — вищий офіцер — стаю просто обірваним бродягою… тут має прорости з душі справжня твоя сутність. Збагнув?
— Не зовсім, — розгубився я.
— Ти читав Робінзона?
— Читав…
— Ну от… Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Мабуть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, кристалізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність…
— Тепер починаю розуміти…
— Ну й добре. Вірити треба в те, що ми читали в мудрих книгах, що нам заповіли батьки, чого чекає земля рідна і народ. Гадаєш, я не помічав, як дивилися на нас твоя матінка і господиня хати? Думаєш, легко нам кидати вас напризволяще перед ворожою навалою? Боляче, хлопчику! Боляче так, що легше вмерти, аніж дивитися людям в очі…
— Чому ж так сталося? Ми ж були найсильніші!
— Мовчи. Не треба порожніх слів. Життя покаже, чому відбулася оця катастрофа. Головне — не втрачати віру…
— То вернуться наші? Ви знову повернетеся назад?
— Я — не знаю, — печально сказав генерал. — А наші вернуться. В цьому нема ніякого сумніву. Чуєш? Вір сам і товаришам кажи про це!..
Ми попрощалися з льотчиками на краю села. Наступав вечір, вони розтанули в хащах, ніби їх і не було.
Сестра чомусь заплакала — гірко, невтішно.
— Чого ти? — здивувався я.
— Не знаю. Мені здалося, що цей красивий генерал незабаром помре…
— Звідки ти взяла?
— Побачила. Мені показалося, що він лежить горілиць на дубовому листі, а його товариші копають могилу… а на скроні — рана.
— Таке приверзеться!..
Не знаю, чи було якесь зерно в інтуїтивному передбаченні Олі, проте із Старого долинула чутка, що група радянських офіцерів, переодягнених в цивільне, потрапила в засідку до групи німецьких мотоциклістів. В короткому бою фашистів перестріляли, але й найстаршого в групі втратили. Його поховали в лісі. Що трапилося далі з втікачами — невідомо…
За кілька днів до Кілова в’їхала автомашина — чотиримісний кабріолет. Дверцята відчинилися, на землю ступив словацький офіцер. У супроводі трьох солдатів він відвідав приміщення сільради, звелів супутникам зірвати червоний прапор, проте іншого не почепили. Гурт людей з найближчих хат зібрався біля церкви, приготувався слухати промову нової "власті". Офіцер — випещений, вродливий, стрункий — дивився на жителів доброзичливо й дружньо (у всякому разі, мені так здавалося). Він звелів затямити, що "жидобольшевики" вже ніколи не повернуться, що треба зникати до влади "великого рейху", що всі розпорядження військового командування, а згодом — новопризначеної цивільної влади рекомендується виконувати хутко й безвідмовно, бо за законами військового часу непослух карається смертю. Офіцер розмовляв химерним суржиком, мішаючи словацькі слова з українськими, проте все було зрозуміло.
— Ясно те, що я сказав? — запитав офіцер.
Люди прогули, що все ясно.
— А оскільки ясно, то вибирайте собі старосту, коменданта, зголошуйтесь добровільно до поліції, щоб оберігати порядок і виловлювати бандитів. До того ж… бачу, що на церкві Божій хреста нема. Як можна жити без служби Божої? Айяяй! — докірливо помахав пальцем офіцер, ніби батько неслухняним дітям. — Негайно поставте хреста на церкві, найдіть священика, розпочинайте жити мирно і слухняно…
Я стояв за церквою, виглядаючи зза стіни, і здавалося, що все те відбувається ие в справжньому світі, а на сцені театру, під відкритим небом, діється бездарний, дурний спектакль, в якому всі люди і учасники, і глядачі. Ось лише режисера не видно, але його присутність відчувалася щохвилини. Ім’я тому постановникові — страх! Він торкався незримими щупальцями кожної душі, кожного серця, і найганебніше було те, що механізми боягузтва, які спрацьовували в присутності окупантів, формувалися в попередньому соціумі — найпередовішому, найлюдянішому, найкращому в світі…
Наступного ранку в центрі села заторохтів мотоцикл. До Кілова прибуло два німецьких автоматники. Всюди було розклеєно відозви з вимогою здати зброю. За непослух — смерть.
(Продовження на наступній сторінці)