Заспокоїлися побратими, домовилися, що й коли чинити, попросили хлопців покійного Вітравполі чатувати біля зовнішніх веж лубенського замку. Сутінки скрали небокрай, на заході громадилися хмари, всюди залягла пітьма, лише деінде блимали вогники в лубенських хатах та світилося кілька бійниць у замку. Димитр провів побратима крізь потаємну хвіртку, замасковану терновими кущами, зупинився під стіною.
— Бачиш вікно… ось там, праворуч? То вітальня Корибута. Звідти я опущу міцного мотуза і чекатиму тебе внизу. Покої, де ув’язнена Ганнуся, поряд. Я проведу тебе. Не зволікай! Якщо тебе застукають — втікай, не очікуй нападу!
— Без неї? Нізащо!
— Ех, дурню, дурню! Ну, ходімо! Матінко Божа, захисти, поможи!
Княжич провів Івася темними й покрученими переходами, котрі, звиваючись гадюкою, піднімали їх вище й вище. Холодні протяги висвистували довкола, Вогневик відчував, як терпне спина і мурахи повзуть за шкірою.
— Чи довго ще? — прошепотів він.
— Тихо! Вже близько. Обережно… Бачиш смужечку світла? Це вхід до вітальні. Там нікого нема, я прив’яжу мотуза і миттю вниз, а ти — зайдеш сюди. Я маю ключ до потаємних дверей, ніхто не знатиме, що ти тут. Тільки не розбуди служниць, ради Христа!
— Ти кажеш — вітальня? Це та кімната, де зачарована шабля?
— Вона, вона! А хіба що?
— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!
— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!
Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька кроків. З глибини покоїв пролунав зляканий голос Ганнусі:
— Хто це?
Вогневик кинувся назустріч, простягнув руки до блідого личка, що неясним овалом вирізнялося біля свічки, облямоване білими простирадлами та пухкими подушками.
— Кохана! Це я! Біжімо! Все готове! Нас чекають! Дівчина зіщулилася в глибині ліжка, нажахано зашепотіла:
— Ні, ні! Івасю! Я не можу! Втікай, бо лихо буде!
— Чому не можеш? Що сталося? Ти ж присягалася! Ми втечемо, обвінчаємося! Я повезу тебе далекодалеко де жоден князь не дістане нас!
— Івасю! — заплакала Ганнуся. — Вже пізно! Мене взяв князь, я не дівчина! Він обіцяв стати зі мною до шлюбу! А якщо ні — тоді Сула прийме моє тіло, а Бог святий душу!
— Вій взяв? — закляк від несподіванки хлопець. — О, яка ганьба! Як ти могла? Ти ж казала…
— Івасю! Хіба я могла опиратися? І ще… він сказав, що від моєї згоди залежить твоє життя… Я любила тебе і хотіла врятувати свою любов…
— Мовчи! — важко видихнув юнак. — Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав тебе? О, дурень, дурень!
За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово виросла висока постать Вишневецького з смолоскипом в руках.
— Хто тут? — гримнув він.
Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгнутий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!
У коридорі чулися гучні крики володаря:
— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!
Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він згадав про колекцію Корибута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкісної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лицарів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя буцімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корибута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попередників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.
Все це миттю промайнуло в свідомості хлопця, а тим часом він, як дикий кіт, метнувся до колекції й вихопив блискучий клинок з піхов, а потім кинувся до вікна.
— Бийте його! — загорлав Вишневецький, виростаючи в чорному проході дверей. Очі його палахкотіли чорним вогнем у променях смолоскипа. — Рубайте його на кавалки!
— Шабля! Зачарована шабля! — шепотіли литвини, страхаючись підступитись до розлюченого Івася, готового на все.
— Лайдаки! Хлопи! Смердючі боягузи! Що ви мелете? Така ж самісінька шабля, як всі інші! Геть зі шляху, миршаве поріддя! Я сам впораюся з вовченям!
Корибут висмикнув з колекції турецького ятагана і з шаленством накинувся на хлопця. Вогневик відбив удар. Ще, ще, ще! Князь був хоробрим і вмілим бійцем, провів у походах все життя, але він не знав, що Вітервполі ще з дитячих літ навчав кобзаревого поводиря майстерності, поєдинку, передавши йому безліч таємних прийомів. Блискавицею миготів над головою Івася ятаган, проте ще меткіше виблискувала в руках зацькованого хлопця легендарна криця. Поєдинок був таким оскаженілим, що навіть вірні литвини заклякли, мов заворожені. Здійснивши кілька несподіваних прийомів, Вогневик викликав замішання у князя і вибив зброю з його рук. Ятаган брязнув об каміння підлоги і покотився під стіну.
— Зачарований! Зачарований! — гомоніли нажахані охоронці.
Тим часом хлопець скочив на підвіконня, схопився за край мотуза, миттю спустився вниз, боляче вдарившись об виступ на стіні. З сутінок вихопився Димитр, схопив побратима за руку і потягнув його в темряву. Десь позаду чулися крики, погрози, в дворі замайоріли смолоскипи. Та вже було пізно! Княжич вивів Івася за стіну замку, там на шляху бовваніло кілька вершників, тримаючи на поводі запасних коней.
— Ось твій кінь! — весело й задихано промовив Димитр, тицяючи до рук побратима повід. — Вперед!
Скочили в сідла, рушили крутою яругою до Сули. Лісові хлопці стримано гомоніли, ні про що не розпитували. Княжич торкнувся рукою блискучої криці, що її досі не випускав Івась із закляклих рук.
— Ти таки захопив чарівну зброю, брате?
— Захопив, Димитре! Саме вона й врятувала мене!
— Що там сталося? Кажи! Тебе заскочили?
— Все пропало, Димитре! Вона віддалася князеві…
— Віддалася?
— Вона сама мені сказала. Не захотіла втікати зі мною. Каже, що Вишневецький обіцяв стати з нею до шлюбу!
— Ех, брате! За чим ти жалкуєш? Всі вони однакові…
— Не кажи, не кажи, Димитре! Навіть пісні наші оспівують вірних жон і дівчат!
— Дай Боже, дай Боже! Проте наша дорога інша, Івасю! Стогне земля, палають знаки на вежах запорізьких! Хіба забув думу Тайноока? Хто ж відгукнеться на стогін краю рідного? Що мені князівське звання, що мені багатство, побратиме? Там, за порогами, наше сріблозлото, там наша слава, там наше весілля! І кохана зустріне нас там, якщо заслужимо, — висока козацька могила!
— Добре сказав, княжичу, — схвально озвалися хлопці з сутінок. — Якщо й діяти будеш так — отаманом оберемо на раді! Так і знай!
— Ось тобі моя рука! — зітхнувши, мовив Івась. — Забудемо минуле!
— Забувати не варто! — заперечив Димитр, смикаючи вуздечку. — Але жалкувати теж не слід! Що можна втратити в цьому житті? Хіба що в’язницю? А в душах вона — найтяжча! Пам’ятаймо про те!..
***
Чи просто пташеняті з гнізда летіти вперше?
Донині все було приємно й просто. Теплий пух гнізда, смішні грайливі браття, смачна пожива в дзьобі батька або матері. Та поступово наростає пір’я, у серці виника бажання дивне і страшне, тривожить все єство солодким, трепетним передчуттям…
Передчуття польоту…
А раптом я не полечу? А раптом не зумію? Небо глибоке і страшне, чарівне й недосяжне. Що з того, що батьки літають? Вони, можливо, народилися з такою здатністю.
Внизу, вгорі, з боків — безодня. Під пташеням — тісне гніздо, а перед ним — безмірність для польоту.
Щебече мати, кличе, просить:
— Відважним, синку, будь! Хіба ж даремно крила в тебе виросли?
Що таке падіння ЛюцифераСвітоносця? Чому воно сталося у Всесвіті, на Землі, в кожній душі? Що означає страхітлива катастрофа, яка й досі лихоманить буття, кидаючи в безодню розпачу душі, породжуючи безліч легенд і містифікацій, сіючи зневіру, потоки лукавства, обману, занепаду?
Перекази твердять: заздрість, гординя. А може, щось простіше? Скажімо, розчарування.
Ти сприймаєш Бога, учителя, вождя, ведучого, наставника крізь екран любові, захоплення, безоглядної віри, мислиш і дієш відповідно до ідеалу, що його засвоїв і зробив своїм. Ти вже не мислиш себе окремо від ведучої зірки, від великої мрії про торжество святого заповіту, чим би він не був — моральним кодексом духовності, ідеєю загального добра чи планом побудови гармонійного суспільства. І раптом — розчарування!
(Продовження на наступній сторінці)