— Тоді я спокійно помру. Не бентежтесь, хлопці вірні допоможуть вам добратися до Хортиці. А там доля козацька та благословення моє поможуть на стежках вояцьких, лицарських! Бог на поміч, кохані діти! Бог на поміч!..
Князь Вишневецький гасав з княжичем Димитром по довколишніх фільварках, смолокурнях, поташнях, мисливських угіддях, знайомлячи молодого спадкоємця з господарськими хитрощами, з управителями, орендаторами, стараючись приохотити юнака до діяльності, яка лежала в підвалині всіх історичних потрясінь, походів, нападів, сварок, переворотів. І не відав старий Корибут, що серце молодецьке давно вже літає десь далекодалеко, що доля і вірні сподвижники Вітравполі готують все необхідне для тривожної, небезпечної дороги. Чи сумнівався Димитр у своєму рішенні, чи відчував, що душа вибирає між кількома стежечками?
Найглибші роздуми підтверджували, що вибору нема, бо приваблювала молодого Вишневецького (а він сподівався, що і побратима Івася) така потужна сила, якій в минулому житті нічого навіть протиставити.
Та зненацька сталося непередбачене. Вогневик закохався. Полонила його серце дівчина Ганнуся з князівського села Засулля. Батько її був дворовим пасічником в бортницькому господарстві, розкиданому по хащах довколишніх лісів, він старшинував над десятками медозбирачів. Шістнадцятилітня дикунка, виплекана медами, молоком та суницями, мала карі очі, дві темнорусі коси, гнучкий стан і незалежну, бунтівливу вдачу. Проте вогняночубий парубійко, побратим княжича, їй сподобався. Три ночі вони раювали під липневими зорями, присягалися у вічному коханні. Вогневик співав їй пісні та думи, перейняті від Тайноока. А потім настала пора дії. Димитр, дізнавшись про несподіване почуття побратима, розлютувався. Він докоряв йому гнівно й безжально:
— Невже гарненьке личко пересидить наше рішення — їхати до Хортиці?
— Хто тобі сказав, що пересидить? — виправдовувався Івась. — Але ж я полюбив дівчину, Димитре… Хіба можна так просто начхати на все, забути любов, зруйнувати присягу?
— Яку присягу? В чому ти їй присягайся?
— Що любитиму вічно. Що ми ніколи не розлучимося!
— Дурню, дурню! Якби всі козаки давали таку присягу, що б тоді сталося з притулком запорізьким? Хто піднявся б на захист Отчини? І як же ти гадаєш вирішити отаку подвійну задачу — їхати зі мною і бути вічно з Ганнусею?
— Димитре! Не кричи на мене. Треба бути лицарем не лише у вояцькій справі. Замість того, щоб пораяти, підказати… ти сваришся…
— Бо ти захитався! Чорт не спить — хіба не відаєш цеї мудрості? Досить торкнутися ногою смоли, і потім спробуй відірватися. Недарма запорожці й ноги жіночої не допускають до свого стану. Мені казали старі козаки, що в правдиві лицарі приймають лише того, хто навіки зрікається сім’ї, хто вмирає для любощів та солодощів постільних!..
— І ти вже вирішив, Димитре? — вражено запитав Івась. — Ти все життя волієш бути самотнім?
— Так! — гордо відповів Димитр. — Для мене сім’єю стане українська земля. Хіба цього мало?
— Прости, брате, — понурившись, прошепотів Івась. — Якби я знав… Але що ж маю діяти? Я присягав тобі… Я присягав їй… Як має чинити козак, лицар, щоб не зламати слова? Підкажи, дай раду?
— Гаразд, — усміхнувся княжич і поплескав товариша по плечу. — Може, так навіть краще буде… відверне увагу князя від нашого наміру. Підемо до нього, попросимо, щоб він благословив шлюб з Ганнусею…
— А хіба без цього не можна?
— Вона з дворових. Без дозволу князя Корибута панотець не обвінчає. Так ось… Після весілля, після любощів… не дивися на мене вовчим поглядом!.. Після того, як все те завершиться, ми рушимо туди, де вже давно перебуває наше серце. Втямив? Вона матиме в лоні від тебе, отже, твоя присяга не зламається, ти вічно будеш з нею… Та й пізніше, якщо доля змилостивиться, хто заборонить закоханому інколи відвідати своє божество? Ходімо ще порадимося з Тайнооком, певен, що він підтримає мій план…
У наступну неділю вбрана посвятковому Ганнуся, заквітчана й прихорошена, в супроводі Івася та Димитра постала перед очима князя Корибута. Володар прикипів поглядом до дівчини, потім вколов очима Вогневика і княжича.
— Що за проява? Хто ця дівчина? Чого ви волієте?
Димитр спокійно й стримано розповів про все, що відбулося між донькою його слуги і князівським вихованцем Івасем. Закохані просять благословення на шлюб і доброго слова.
Вогневик з Ганнусею опустилися перед володарем на коліна.
— Ясновельможний пане, — тремтячим голосом промовив хлопець. — Ви достатньо проявили лицарську великодушність, давши мені освіту і дружбу вашого благородного сина. Я ніколи не забуду князівської доброти. Явіть ласку й тепер, як батько, благословіть нас з Ганнусею на спільну долю, на щастя!..
Князь Корибут мовчав, але видно було, як його щоки наливаються бурячковими барвами. Нарешті його прорвало:
— Я достатньо проявив великодушність — ти так сказав? А якщо достатньо, то чому знову й знову ти, плебейський сину, жадаєш користуватися моєю ласкою, а до того ж — моїми людьми? Чи не занадто розкішний скарб привабив тебе… скарб, можливо, достойний кращої оправи?! Гей, слуги! Одведіть її до палацу!
— Паночку, паночку, що ви дієте? — заплакала Ганнуся, падаючи на землю. — Пожалійте нас, ясновельможний папочку!
— Не бійся, дівчино, тобі ніхто не вчинить злого! — розважливо мовив Корибут. А повернувшись до Івася, котрий ще не отямився від потрясіння, суворо гаркнув: — Забудь про дівоче личко, якщо хочеш зберегти мою ласку. Чуєш? Ти втямив?
— Батьку! Ти чиниш зле, — понуро озвався Димитр. — Де твоє благородство, де гонор князя?
— Як смієш ти пащекувати? — скипів Корибут. — Ти ще не господар в Лубнах. Я тут наказую й милую! Ведіть її до палацу, чого заклякли?
Литвини схопили Ганнусю попідруки, потягли до входу. Вона кричала, голосила, проклинаючи й себе, і долю:
— Івасю, Івасю! Ти ж обіцяв мені… ти обіцяв захищати й любити! Івасю, Івасю!..
Вогневик схопився з колін, накинувся на литвинів, почав бити їх кулаками.
— Зв’яжіть його, розбійника! — наказав Вишневецький. — Дайте йому двадцять канчуків, щоб протверезів!
З усіх боків набігли слуги, литвини, дворові козаки, повалили хлопця на землю, почали шмагати. Вже перші удари розпороли кунтуш, сорочку, штани, криваві плями розпливлися на вбранні. Ганнуся заклякла від жаху, дивлячись на катування, а Димитр з нестримною шаленістю кинувся на захист побратима.
— Геть, лайдаки! — кричав він оскаженілим литвинам, котрі вже ввійшли в смак мордування. — Зупиніться! Зупиніться, бо я оголю шаблю! Батьку, не доводь мене до сказу! Батьку! Ти чуєш?
— Досить! — махнув рукою князь. — Одведіть дівчину до покоїв, скажіть покоївкам, хай заспокоять її. А оцього — вигнати за браму замку. Віднині йому тут нема місця! Чуєш, Димитре? Є межа доброті й великодушності! Дику тварину інколи можна погладити, потішитися з нею, але класти руку в пащу? О ні! Такого не буде! Чуєш, Димитре?! Моя воля непорушна. Хай іде під три чорти, і не дай Боже йому знову стрічатися зі мною на одній дорозі!..
Три дні й три ночі відлежувався побитий, закривавлений Івась у землянці Тайноока. Метався в гарячці, скреготав зубами, поривався встати, кудись бігти, але сильні, жилаві руки співця знову й знову вкладали його в постіль, а хрипкий голос заспокоював:
— Знаю, знаю, синочку, які звірі нині гарчать у твоєму серці, сам переживав у юності муки любові й зради, зневаги та образи! Але зачекай! Хай перекипить зло і залишиться чистий, як меч архангела, гнів. Тоді ти знатимеш, як діяти… Тоді дух поведе тебе на стежку суджену, а не вражений гонор…
На четвертий день з’явився Димитр, оповів, що Ганнусю замкнули в покоях, оточили служницями, князь звелів покликати пасічника і попросив його згоди на шлюб з донькою. Старий упав на коліна, плакав, благав не губити дівчини, бо яка ж вона княгиня, що ясновельможний пан лише хоче потішитися невинною пташкою, та й годі, а потім залишиться тільки сором та ганьба. Володар довго добирався до глузду божевільного пасічника, а потім зрештою вигнав його геть, заявивши, що воля Вишневецького непорушна. Княжич нагадав побратимові про свої сумніви та застереження: хто ступив на козацьку стежку, тому триматися за жіночу спідницю негоже! Треба збиратися і рушати в путь, хай кожен вибере свою долю.
Івась затято відповів, що присяги не зламає, повинен визволити дівчину, а далі хай вона вирішує, як сама знає. Якщо княжич не хоче допомогти побратимові, то Вогневик сам спробує пробратися до покоїв у замку. Тайноок, який слухав перепалку друзів, докірливо закректав.
— Ех, Івасю, негоже мовиш. Ви ж обмінялися кров’ю з Димитром. Хіба не відаєш, що побратимство на Вкраїні святіше від сімейних уз? Тож не мели дурних слів, а думайте, щоб певніше завершити справу. Чує серце моє — не на добро ця твоя любов, не на часі вона! Такі хлопці, як ви, інший поклик мають чути, понад гомоном серця…
(Продовження на наступній сторінці)