Ті дні згадуються, мов у тумані. Не можу досі пояснити того, що сталося з нашою сім’єю, чому були вчинені рішучі, несподівані кроки: батько блискавично розрахувався з роботи в Києві, хатку ми продали буртянським людям, сякийтакий скарб повантажили на підводу і рушили степовими путівцями до Витачева. Пам’ятаю, як нас перейняли десь біля Стрітівки хлопці з мисливськими рушницями (добровільна дружина, сформована для затримання німецьких шпигунів!), перевірили наші документи та добро, зав’язане вузлами. Запам’яталася химерна гра тих парубків у солідних "вартових", сварливі голоси, погрози "відправити куди треба". Зрештою нас відпустили. Біля Витачева розплатилися з господарем підводи, найняли куговщика з човном, переправилися до родинного села Кілова. Там влаштувалися на перші дні у рідної тітки Ганни, батькової сестри.
Чому батько вчинив так нагально й несподівано? Він ніколи не міг пояснити цього. Коли я його запитав про це вже після війни, він розвів руками: "Ти знаєш, я не думав. Було таке відчуття, ніби хтось інший діє помимо мого бажання". Це саме те, про що я згадав: причини тих або інших вирішальних подій сягають коренем невидимих і невідомих глибин…
Наступні події показали, наскільки позасвідоме рішення батька було мудрішим від будь-якого іншого, продиктованого тверезим розрахунком. Ймовірно, що похапливий переїзд врятував життя не лише мені, а всій сім’ї. Проте аналізувати тонкі закономірності долі, напевне, не слід, тим більше що й читачеві це не вельми цікаво. Згадаю лише ті події, що до невпізнанності збурили глибини моєї юнацької душі…
Величний Дніпро, чарівні річкові луки, казкові ліси довкола Кілова так магнетично зачарували мене, що на кілька тижнів тривожні думки про війну вилетіли з голови. З’явилися нові товариші, знайомі, я пропадав днями на річищі, біля гаток, де вода вирувала на камінні, створюючи безліч заток та вирів, у яких жирувала розмаїта риба. Батька мобілізували до армії, не зважаючи на хворобу серця, ніг та емболію ока, ми залишилися без годувальника, тому захоплення рибалкою було дуже й дуже доречним. Я навчився ловити окунів у кущах верболозу, а миньків поміж камінням і хутко досягнув такої майстерності, що за кілька годин добував до п’ятнадцятидвадцяти кілограмів риби.
А довкола творилося щось незбагненне. Повинен нагадати тобі, шановний читачу, що наше покоління було виховане під грім переможних барабанів та реляцій, в яких твердилося, що ворогу ми не віддамо й "п’яді рідної землі", що "будемо бити ворога на його території", що "наша армія найсильніша в світі"! Тому не лише діти, а й дорослі очікували, що за кілька тижнів ми перемелемо віроломні орди фашистів, а потім покотимо їх на захід, до гнізда, де зародилася гітлерівська банда.
Гайгай! Кожен день приносив прямо протилежні вісті, спочатку їм навіть не вірили, але оскільки повідомлення Інформбюро підтверджували їх, то доводилося переосмислювати все, що з нами відбувалося в останні десятиліття…
Згадується химерний випадок уже з пізніших часів. У недавно побудованій хатині батько мурував піч. Для вивершення комина запросив сусіда Михайла, котрий хвалився своїм умінням: "Як змурую вам піч, Павле Трохимовичу, то вже й вас на світі не буде, а вона стоятиме". Ну гаразд, почав той Михайло мурувати, вивів комина аж до дірки в стелі, і раптом все те нагромадження цегли потріскалося, захилиталося, похилилося. "Майстер" злякано закричав:
— Тримайте, Павле Трохимовичу! Ой, тримайте!
Батько підставив свої широкі плечі, на якусь мить затримавши обвал. Михайло танцював розгублено довкола, цмокав спантеличено і розводив руками. А батько, потримавши трохи купу цегли, що напирала на спину, гнівно запитав:
— То скільки ще тримати мені, Михайле?
— Трішки! Ще трішечки! Я щось придумаю!..
— Іди ти к…
Батько послав великого майстра в таке місце, що про нього незручно й згадувати, і відскочив убік. Комин з гуркотом та лускотом завалився. Ми завершили мурування печі самостійно, без участі хвастуна.
Той випадок є ілюстрацією до ситуації сорок першого року. Сформована "великим корифеєм" споруда розпадалася, ніби картковий будиночок, під ударами вермахта. Героїчний опір командирів та окремих підрозділів сягав своїм корінням не вірності вождю чи його соратникам, а одвічного, прагенетичного чуття єдиної родини, котру захищають в смертельну пору небезпеки, незалежно від того, подобається воїнові його князь чи володар.
Не встигли люди отямитися, як ворожі війська пронизали сотні кілометрів України, оточили Київ, вийшли на Правобережжя Дніпра. На Лівобережжі почали рити окопи, траншеї, бункери. Люди теж закопувалися у землю, готували самі собі землянки, запасалися сіллю, сірниками, милом.
Ще один спогад з тих апокаліпсичних днів. Мати послала мене в Київ забрати документи з геологорозвідувального технікуму. Чому так було вирішено, я не пам’ятаю: мабуть, стало ясно, що про якесь навчання в умовах війни не може бути й мови. Я зробив це хутко, злякана секретарка віддала документи, навіть не вимагаючи розписки. Повертався додому самотужки, жодного транспорту не було. Біля Осокорків якийсь дядько перевіз мене на Лівобережжя, а там я підбігцем урізав луговими шляхами — мимо Процева, Гнідина, Вишеньок — до Кілова. Раптом від Борисполя, де був військовий аеродром, з’явилося в небі вісім наших літаків з подвійними стабілізаторами на хвості. Я таких ще не бачив, певно, то була якась нова модель — граціозна, срібляста машина. Ескадрилья прямувала в напрямі Правобережжя. Зза круч вигулькнув меткий, як оса, "месершміт", завиваючи, накинувся на гурт зорекрилих бомбардувальників. У високості закипів бій. А втім, хіба можна було назвати боєм страхітливу й нещадну розправу фашистського аса з безпомічними літаками: на кожного з них достатньо було короткої черги, щоб у полум’ї й диму вони рухнули з неба на жовтіючі луки. За кілька хвилин чотири або п’ять машин впали на землю, інші втекли, а торжествуючий "месершміт" — пихато й бундючно (саме так я відчував його настрій) — пірнув за кручі Правобережжя.
Не зоряні літаки падали тоді вниз, шановний читачу, — то деформувалася наївна дитяча картина реальності, легковажно чи злочинно намальована безвідповідальними лідерами на скрижалях свідомості довоєнного покоління. Я плакав невтішно й люто, дивлячись на трагедію наших безпомічних хлопців, відданих на розправу гордовитим чужинцям, я крутився в’юном на луговій стежці, б’ючи безсило кулаками по землі. Душа пробуджувалася для нового, трагічного самоформування. І ніхто не міг допомогти їй в тому. Ніхто…
Події наростали, ніби гірський обвал. Панічні чутки розтривожували людей, ніхто не знав нічого певного, тим більше що сім’ї відповідальних працівників утікали, чим тільки можна було, на схід. Селяни запитували командирів, які інколи з’являлися на артилерійських позиціях понад річищем, чи надійна оборона на Лівобережжі, чи пощастить зупинити німців, що чути з Москви, де ж наша хвалена непереможність. Офіцери матюкалися, посилали і власних воєикерів, і самих себе до бісової матері або й далі, бо в тій круговерті, що творилася довкола, неможливо було знайти не те що якоїсь логіки, а й найменшого глузду.
Інколи наші батареї били залпами по дніпровських кручах. Нам видно було, як розліталися вщент хати у Витачеві, як баранчики кучерявих вибухів розквітали там і сям на горах і полях. Гітлерівці одразу ж відповідали мінометними залпами, вибухи чавкали, крякали, ухкали на городах, в подвір’ях, вибивали вікна, трощили ґанки, ранили і вбивали дітей та жінок. Кілька разів над селом пролітала "рама", скидала бомби. Були жертви, згоріло ще з десяток хат.
Якось восени сестра Оля прибігла з лісу схвильована, вражена. Крикнула мені:
— Бачила в лісництві Будьонного!
— Брешеш!
— Точно він! Вуса, відзнаки!
Для нас ім’я Будьонного звучало так, як легендарний Ілля Муромець або казковий Іван Побиван, Котигорошко. Здавалося, що такі люди живуть у якомусь особливому світі. А тут… Будьонний у лісництві!..
Ми стрімголов кинулися до Підбірного, де мав бути прославлений командарм Першої Кінної. Тихенько пробралися крізь кущі, виткнули носи зза паркану. Те, що я побачив, здавалося кадрами кіно: живий, справжнісінький Будьонний сидів біля вкопаного в землю столика на подвір’ї лісництва, розглядаючи карту, а довкола нього товпилися командири та кілька людей в цивільному. Тут же біля воріт, на піщаному шляху стояло кілька танкеток, їхні мотори тихенько вуркотіли, пихкаючи синюватим димком.
Полководець щось галасував про пальне, про Бориспільський аеродром, стукав кулаком по столу. Командири виправдовувались, щось пояснювали, тикаючи пальцями в карту.
— До с…и мені ваші пояснення! — лютував командарм, встаючи зза столу. — Довкола самі лише подонки, зрадники і боягузи, мать вашу перемать, так вашу перетак!
Я відчув, як обличчя моє паленіє від сорому чи ще якогось невідомого почуття: хіба юнацьке сумління могло припустити, що людина з легенди спроможна випльовувати з своїх вуст отакі блюзнірські слова та лайки? Хай там якісь трактористи чи конюхи, а то ж герой?!
Будьонний, шаленіючи від злості, рушив у супроводі командирів до шляху, сів у передню танкетку. Ті, що залишалися, про щось його розпитували. Будьонний махнув рукою і ще раз вилаявся. Заревли мотори, колона машин рушила й хутко щезла за стіною дерев.
(Продовження на наступній сторінці)