Тут у моїх видіннях про юного Димитра Корибута Вишневецького чомусь було кілька варіантів подій: то Вітервполі одразу оповідав хлопцеві таємницю його народження, то цьому заважав кобзар Тайноок, який зненацька з’являвся з лісової хащі, зупинивши химерну бесіду батька з сином, а вже пізніше вони разом знайомили його з драматичною пригодою давньої пори. І реакція княжича була неоднозначна: відчай, розгубленість, юнацькі терзання, навіть нехіть до життя. Проте минуло кілька днів, упродовж яких Димитр познайомився не лише з таємничим для довколишнього світу життям козаківрозбійників, а й почув від кобзаря та Вітравполі оповіді про далекі походи лицарів волі в турецькі землі, про орлиний притулок героїв за дніпровськими порогами, про нещадні герці з чужинськими напасниками, які плюндрували рідну землю і рік за роком спустошували її, забираючи в полон Дівчат, жінок, дітей та працьовитих гречкосіїв, безжально знищуючи всіх інших, хто не здатний здолати пекельний шлях від рідних притулків до проклятих невільницьких базарів.
Найбільше до серця припало молодому Вишневецькому знайомство з Івасем Вогневиком. Хлопці подружилися, побраталися, клянучись на віки вічні не зраджувати лицарської клятви. Тайноок з Вітромвполі раділи, коли спостерігали за юнацькими іграми, дружніми поєдинками, змаганнями в стрільбі з лука, чули захоплені розмови про майбутні мандри до Хортиці, визвольні походи, небувалі пригоди. Димитр сказав про своє рішення залишитися в заповідному лісі, не повертатися до палацу князя. Проте Вітервполі разом з кобзарем розраяли той задум. Тайноок оповів хлопцеві про зустріч з старим Вишневецьким та свою домовленість.
— Пам’ятай, Димитре, — суворо сказав співець, — що не слід поспішати, коли розв’язуєш вузли життя. Людині тяжко збагнути, чому доля поставила її на ту чи іншу стежину. До того ж — для пані Вишневецької ти син, рідне дитя. Та й для старого князя. Хіба не так? А в тобі… хіба зотліли так одразу синівські почуття… лише тому, що ти дізнався про ту, котра тебе породила?
Юнак, почувши несподівані для себе міркування кобзаря, довго думав, мучився, а потім звернувся до Вітравполі:
— А ти, мій кровний батьку… ти теж бажаєш, щоб я повернувся до палацу?
— Так, синку, — сумно, проте твердо одвітив отаман. — Моє серце нині заспокоїлось, бо знає: в марноті шляхетських бенкетів та панських дурощів не спустошиться твоя душа, що пам’ятатиме, звідки постала, з якого кореня. І навіщо…
— То навіщо ж, батьку? Навіщо? — гостро запитав хлопець,
— Нині козацька сила розрізнена, розпорошена. Хто ми для світу? — сумно озвався Вітервполі. — Розбійники, степові бродники, гультяї. Сьогодні манить нас король — стаємо під його корогви, завтра покличе волоський господар — йому поспішаємо на поміч… Нема походу — шарпаємо кримські узбережжя, щоб добути сріблазлота для гульбища, для бенкету… Не всі, не всі такі, Димитре, проте слава наша глумлива, непостійна, мов гуляща дівка! Давно мріється душі моїй зібрати всі ті лицарські сили в спільне річище. Чуєш, Димитре? Діди наші оповідають про ту давню пору, коли князі хоробрими воїнами були, а не здирцями над людом робочим. Може, чув про князякозака Святослава?
— Чув… читав у літописах…
— Хоробра душа, безстрашне серце. Хочу, щоб ти був таким. Не слід скидати з себе князівську відзнаку, як це чинить баский кінь, що воліє розпрягтися та покачатися на траві! Збережи свій стан, здобудь разом з Вогневиком освіту, вояцьке уміння, станьте мудрими українськими лицарями. Вітчизні потрібні отамани розумні й далекосяжні, щоб стала вона не хлопським краєм, не багатою землею гречкосіїв, на яку накидатиме оком всякий зайда і здирця, а краєм славетних воїв, перед котрими дрижатиме і Порта Оттоманська, і Ляхистан, і далека Московщина! Чуєш, синку?
— Чую, батьку.
— Чи розумієш, про що я сказав?
— Розумію. І чинитиму по слову твоєму…
Так і сталося.
Повернувся княжич до палацу Вишневецького в супроводі Тайноока та Вогневика Івася. Знетямлена від щастя мати обцілувала і сина, і його побратима, зазирала в юнацькі очі, відзначаючи дивний смуток і відчуженість у погляді Димитра.
— Тобі тяжко було, синочку?
— Та ні, мамо! Мені було весело…
— Як то може бути? В руках розбійників, гультяїв? Тебе, напевне, катували?
— Та що ти говориш? До мене ніхто пальцем не торкнувся.
— Навіщо ж ті лайдаки захопили тебе? — сплескувала долонями пані Вишневецька. — Чого вони жадали?
— Зажди, пані Стефаніє, — зупинив безладний жінчин лемент князь Корибут, — дай мені перекинутися парою слів із достойним шани співцем Тайнооком. Слово гонору, ти, старче, достойний звання шляхтича: тримаєш слово і маєш силу гнуздати навіть розбійницькі душі. За сина дякую. Я не розпитую, як тобі це вдалося. Триматиму і я своє слово: твій Івась матиме шляхетську освіту і достойне товариство.
— Хай буде так, князю, — тихо відказав Тайноок, і відгомін печалі позначився в голосі старого. — Дай Боже, щоб наші почуття, пробуджені в дні скорботи, не розтанули, мов сніг на сонці, в пору надмірної пихи та зверхності. Чужа душа глибока й втаємничена, тримай, пане Вишневецький, на добрячому замку ту безодню… повір сліпому кобзареві, котрий бачить дещо таке, що недосяжне зрячим…
— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив князь. — На тому покінчимо. Ще одне слово… Не відаю, як порозумілися ви з Вітромвполі, проте волію знати, що жадає він від мене?
— Анічогісінько, князю Корибуте, — знизав плечима співець і усміхнувся хитро.
— Але ж, сто дияволів йому в печінку, — скрикнув володар, — навіщо тоді потрібна була йому вся ця драматична пригода? Чи розбійник жадає випробувати моє терпіння? Збудити в мені шаленство і лють?
— І не те, й не інше. Не завжди можна пояснити той чи інший рух нашої душі, князю. А може, й не треба… Це — його таємниця. І єдиний викуп, що його жадає лицар… чуєш, пане Вишневецький? — лицар Вітервполі, — щоб ти ніколи не розгадав цієї таємниці… хоч і мучитиме вона тебе все життя. Прощавай, ясновельможний володарю! Прощавайте, хлопчики! Пані Стефаніє, нехай Матінка Божа обереже твоє дитя в далеких світах… І мого сина разом з ним! Залишайтесь щасливі і не забувайте, що кожної хвилі хтось десь мучиться і плаче. Не забувайте, люди добрі!..
І покотила хвиля житейського моря юнаків по світу. Де тільки не побували вони: на берегах Балтійського моря, в пущах Литви, в аристократичних замках Швеції, училися в школах Варшави та Відня, здобували освіту, мудрість, всотуючи досвід зустрічних людей, прочитаних книг, сповнюючи скарбницю сердець відгомоном схвильованого, тривожного світу. :
А коли дозріли хлопці, стали на порі, доля привела їх знову до замку Вишневецького у Лубнах, де тліючі іскри глибинного полум’я душ спалахнули багряним полум’ям, як про теє провіщав старий кобзар, і вихори втаємниченої долі розметали безжально хистку споруду умовних родинних поєднань, стверджуючи прадавню мудрість: якщо сієш вітер — не збережеш урожаю тиші…
Все те, що я відзначав у своїх видіннях, мало дивну тотожність з цим життям, де мислить, діє, шукає стежок автор спогадів, котрі ти переглядаєш, читачу. Долю нашої сім’ї теж підхопив ураган подій двадцятого віку, туго заплітаючи її у фантастичний клубок зустрічей, ситуацій, мрій, розчарувань, страждань, страху і сподівань. Навіть нині мені тяжко, неможливо втямити, що з того нагромадження назвати реальністю, що марною вигадкою, що — ілюзією, а що — зерном душі, яке має дати плід у безмежності світу…
***
Юнго! А де твоя бригантина,
Де твої урагани й моря?
Сірі хмари повзуть по долині,
І сховалась за ними зоря.
Оброста черепашками днище…
Може, і не було корабля?
І регоче зневажливо хвища,
Чортополох несе на поля.
Може, дрімається? Може, сниться?
Крутить плівку життєве кіно…
Тільки ж колись заіскриться зірниця
І загуркоче буря в вікно!
Ти тоді прокидайся раптово,
На бригантину сміливо ступай,
Бо капітан до походу готовий,
Зірка виходить на небокрай.
Юнго мій любий! Бійся дрімоти,
Бо заколисаний дух умира.
Хочеш морські урагани збороти?
Слухай, як котиться грізна пора.
Миті такої більше не буде:
Хвилі внизу, а вітрила — вгорі!
Вітри напружені б’ються у груди
Вірних матросів — посланців Зорі!..
Де критерій для оцінки минулих подій? І чого варта будь-яка оцінка? Що дає вона навіть у тому разі, якщо ти достойно й слушно визначив причини абсурдних чи помилкових дій? Хіба прийдешня історична динаміка матиме якусь тотожність з минулою, щоб врахувати набутий досвід? Кого й чому навчила тисячолітня вакханалія насилля, кровопускання, братовбивства і зради? Інколи народжується підозріння, що будь-яка нова ситуація виростає не з минулих причин, відомих людям, а має корінь у цілком іншій реальності. Наприклад, білі квіти лілії, красуючись на плесі озера чи ріки поряд з іншими прегарними посестрами, мають контакт між собою не в надводному просторі, а в глибині баговиння, у невидимих для ока надрах, куди сягає їхнє коріння.
Чи не в тому абсурд людського буття, що ми не відаємо про власну безодню, де зароджується дух і душа?
(Продовження на наступній сторінці)