Інколи табун наближався до золотавої ниви, засіяної житомпашницею. Проте вожак, уздрівши людей, одразу ж повертав у хащі Дикого Поля. Зоряний, дивуючись, допитувався у кобилиматері, чому батько остерігається наближатися до людських осель? Адже є в людей маленькі діти? Хіба не можна з ними побавитися?
— Бійся людей, — іржала мама. — Вони з вільних коней роблять замучених шкап, котрим уже і світ немилий. Бійся, синку, навіть потикатися до оселі людської, бо навіки втратиш найдорожче — волю. Краще згинути під вітрами й зорями, аніж тягати плуга на людському полі!..
Промайнуло буйне літо в далеч,
Десь пішло на інші береги.
Закричала в небі чорна галич,
Провіщала холод і сніги.
Ріки стали. Люті хуртовини
Скаженіють, покривають луг,
В Дикім Полі не знайти травини,
Кучугури виросли довкруг.
Коні до крові розбивали ноги, добираючись крізь крижаний наст до паші. Та дарма! Пастися нема де. І вожак вирішив наблизитися до людських осель, де можна поласувати сіном з копиць.
В якусь темну ніч на табун напала вовча зграя, котра давно вже очікувала слушного часу. Жеребці не встигли навіть зімкнути захисне кільце. В сніговій імлі розпочався кривавий бенкет хижаків, почулося розпачливе іржання коней.
Мамакобила з останніх сил підштовхнула Зоряного, ледве чутно заіржала:
— Біжи, синку! Рятуйся!
— А ти, матусю?
— Я чекатиму тебе поміж зорями! Біжи, Зоряний!
І жеребчик побіг. У безвість, у пітьму, в заметіль. Коли вже сили цілком полишили його, Зоряний побачив, що опинився біля людської оселі. Привітно блимали теплим вогником вікна, затишком кликала до себе повітка. Зоряний впав на пахучу солому і поринув у безтяму…
Може, день минув, а може, два. Коник отямився. І відчув, що його хтось гладить і пестить. Над ним схилявся хлопчик, підносячи до губів пахучий окрайчик хліба. Зоряний жадібно з’їв гостинця, попросив ще. І ще, й ще. А потім — напився води. Сила повернулася за кілька днів. І Зоряний звівся на ноги.
Приходили до повітки дорослі, дивувалися казковій масті жеребчика, срібним зорям на чолі й спині.
— Буде тобі побратим, — сказав суворий батько синові. — Як назвеш коника?
— Зоряном, — сказав щасливий хлопець,
— Хай буде Зорян, — згодився батько. — Дивися ж, синку, Жалій товариша, люби, то й він тобі у пригоді стане…
Так ішло одужання поволі,
Підліток виходжував лоша…
І вони здружилися на волі —
Кінь і хлопець, — як одна душа!
Промина за роком рік.
Зорі. Пишні луки.
Стрибскік! Стрибскік!
Вже забулись муки.
Гей, лети, юнацький вік,
Під пісенні звуки!
Стрибскік! Стрибскік!
Де нема розпуки…
Виріс кінь — казкова довга грива!
Скаче — не торкається землі.
Виріс хлопець — нарубок на диво!
Меч йому скували ковалі.
Кличе дума в січову дорогу,
Степ полинним запахом зове.
Мати плаче, мати просить Бога,
Щоб дитя лишилося живе…
Проводжало юнака все рідне село. Дівчата співали величальну пісню. Наречена йшла поряд, тримаючись за стремено, витирала дрібні сльози із щоки. Батько благословив сина, а мати довго дивилася вслід, аж доки вершник на зоряному коні розтанув на імлистому обрії.
Скаче степом запорожець юний,
Він радіє, і радіє кінь.
Котяться над Полем Диким луни,
Ніби думи тисяч поколінь.
Могили, нескінченні могили прадавніх бійців. Трави, чагарі переліски понад ріками й озерами. А далі — грізні пороги на Дніпрі кипучі вири, водокрути. І славетна Хортиця на водах, ніби казковий корабель вічних невмирущих воїв. Січове товариство раде прийняло юного козака, навчило добрих звичаїв, бойової майстерності, гартувало мужність і любов до рідного краю.
Віншували юнака братове,
Все було: бенкети і бої.
А коню здавалося, що знову
Він потрапив у гурти свої.
Знов ричання, люті вовчі зграї
І кільце — щоб захистить своїх!
Перемоги, радощі безкраї,
Море дум, веселощів, утіх!
Гей, гей! Туп, туп!
Пий до Водохреща!
Хай у ляхів трісне пуп,
А у турків дещо!
Ваш султан — котолуп,
Така в нього й теща!
Гей, гей! Туп, туп!
Пий до Водохреща!
Був юнак в Скутарі, у Варшаві,
Все пройшов: і Крим, і чорний дим!
Кобзарі йому співали славу,
Братчики зробили кошовим…
Так він водив Запорозький Кіш на захист України, визволяв бранців з неволі, повертав радість матерям та старим батькам, дітям і полоненим козакам.
А з рідного села інколи долинали вісточки від нареченої: передавала вона мандрівними козаками, що чекає, що сумує, що минають літа й весни, а серце ЇЇ не відає втіхи, очі не видять коханого обличчя. Обіцяв молодий кошовий, що вже недовго їй чекати, що мине лише ось це літечко, що відбуде він ще один визвольний похід до Криму, а опісля — загримить весілля, заспівають дружки, вдарять об землю каблуки січових братчиків і стане суджена дівчина його щасливою дружинонькою.
Гайгай! Не здійснилося бажане, сподіване!
У бою, між квітами густими,
Славний кошовий на землю впав.
Схоронили друга побратими
У могилі степовій, між трав…
Заспівали думу. Попрощалися. І рушили далі, до рідної Січі.
А Зоряний, втративши вершника, стояв самотньо у пітьмі. І ніхто не бачив, як по його віях скочувалися сльози туги й жалю. І здавалося коневі, що за хмарами, понад ним, зупинилися гурти його вільних побратимів, тужливо й тихенько іржучи, плачучи за хоробрим козаком.
Так стояв Зорян біля могили
І не пив, нічого в рот не брав.
Вже тоді, як він утратив силу,
Багатій якийсь його забрав.
Доглядав, вертав коня помалу
В добрий вид, до сили і пуття,
Думав запрягти його до рала,
Мати добре тягло для життя…
Та у літню нічку горобину
Кінь почув крізь гуркіт громовиць
Крик ворожий, поклики орлині,
Брязкіт шабель, постріли рушниць.
Заметався він у загороді,
Розвалив і браму, і замки,
Геть через подвір’я і городи
Поскакав у поле навпрошки.
Там кипіло люте бойовище
(Йшла татарська на Вкраїну рать).
Жеребець метнувся в люту хвищу,
Щоб у коло побратимське стать.
Він кусався, бився копитами,
Ніби сотня мужніх козаків,
Бо ж котилась рідними степами
Повінь сіра лютих хижаків!
Спис ворожий серце розпанахав,
Кінь упав у степовий полин,
Світ покрив його Чумацьким Шляхом
І відкрив для ока інший плин —
Рідну Матір в Зоряному Диві,
Побратимів радісні гурти…
Віють вітри в променисті гриви,
Кличуть до казкової мети…
Так печально завершилася історія дикого коня. Проте чому печально? Які виміри слід прикладати до оцінки того чи іншого житгя? Міркуючи над баладою, що примарилася мені, я збагнув, що й доля Байди має далеко не те значення, яке призначили хороброму лицареві буквоїдиісторики. Лише народ, серце котрого ніс у грудях Гетьман, справедливо одміряв небесну долю своєму захисникові, проспівавши у невмирущій пісні, що "тобі, царю, в сирій землі гнити, Байді молодому медгорілку пити!"
…Вся ця історія розпочалася, як колись любили писати, року Божого тисяча п’ятсот тринадцятого, в преславному містечку Лубни та його околицях. На лівому березі Сули, південніше Засулля, тулився у правічних хащах малесенький хутірець Ведмедівка. Жило там кілька заможних сімей, не підлеглих ні панам, ні орендаторам, ані самому чортові. А ще тулився на краю хутірця напівсліпий кобзар з химерним прізвиськом Тайноок: вірили довколишні селяни, що відає старий співець про такі глибини життя та смерті, які й не сняться звичайній людині. Коли поселився Тайноок у землянці на узліссі, ніхто не знав — здавалося, що він існував одвіку, як річка, ліс, кручі, хмари в небі або щоденний схід сонця.
Коли в довколишніх селах святкувалося весілля, кобзаря запрошували до урочистостей, він охоче відгукувався на такі ознаки шаноби, тішив людей вогнисторадісними піснями або засмучував прадавніми думами про героїв минулих боїв чи походів.
Інколи зникав з хутора на місяць, два, а то й на півроку. Де мандрував — жодна людина не відала, та й не старалися про теє дізнатися, зважаючи на чаклунську, чарівницьку славу Тайноока.
Якось у кінці липня тринадцятого року повертався кобзар з весілля у Засуллі, куди його запросив багатий гречкосій Ковтюх. Дві доби грав, співав, звеселяв чесний народ та, добряче втомившись, потягнув до хутора спочити в самотній землянці. Стежину в пущі над Сулою він добре знав, "бачив її", як інколи любив висловлюватися, "п’ятами босих ніг". Ніч була місячна, зоряна, напіввидюще око співця відзначало сріблясте кружало "козацького світила" ліворуч над обрієм — отже, йшов він так як слід, і незабаром з хащі мали вигулькнути крайні хутірські хатки.
(Продовження на наступній сторінці)