Ми тоді зробили величезне відкриття: із селітри, що купами лежала на колгоспному дворищі, та з дерев’яного вугілля можна отримати порох. Товкли те й інше, перемішували в певних пропорціях, додавали трохи сірки і запалювали. Суміш горіла синюватим полум’ям, шугала в небо палючим язиком і стовпом диму. Потім вирішили змайструвати гармату. Брали втулку з колеса воза, ширший кінець заплішували міцним чопком з дерева або свинцем, насипали порох у вужчу дучку і вкидали тліючу жарину. Суміш починала шипіти, отвір хутенько затикали іншим кілочком (снарядом) і, націливши "гармату" на певну ціль, ми відбігали геть. За кілька секунд лунав вибух, снаряд летів досить далеко, іноді на чверть кілометра. Цією "грою" захопилося багато сільських хлопців, ми розділилися на "армії" (кожен куток — армія), визначили лінії "окопів", позалягали там і обстрілювали позиції "ворогів" з десятків отаких саморобних "гармат".
Ця дитяча війна була досить небезпечна. Після того, як снаряди вцілили кільком хлопчикам у лоба, щоки чи в груди й вони принесли додому багрові синяки, батьки рішуче заборонили поєдинки, порозбивали наші "гармати" і взяли селітру під контроль. А в школі директор та вчителі попередили, що такі жарти можуть завершитися смертельно, що краще займатися хімічними та фізичними дослідами під наглядом учителя. Ми не заперечували проти експериментів у класі, тим більше що Артем Михайлович (я вже про це згадував) умів захопити нас, проте заборонені ігри не припинилися. Де й коли дітвора слухалася дорослих? У самій суті нашого генетичного єства, безумовно, втаємничено зерна прадавнього повстання Люцифера, а відтак — і його падіння.
Настала пора захоплення самопалами. їх робили з невеликих рурок, трубочок — мідних, залізних, стальних. Зброя була найрізноманітнішого калібру — від мініатюрних пшикалок до досить серйозних "рушниць". У титульній частині трубки пропилювалася поличка з дірочкою, туди насипалася сірка: коли запалювалася горюча суміш на поличці, вогник проникав у дірочку, підривав заряд у трубці, лунав постріл. Ми з Валерієм та Юрком десь роздобули обойму з японськими патронами; все те лишилося ще з дев’ятсот п’ятого року — якийсь буртянин воював на сопках Маньчжурії та й привіз набої. Навіщо він їх захопив — хто скаже, але мені вони стали добрячою наукою. Зрадівши, що в нас є "справжній" порох, ми змайстрували великого самопала і, зарядивши його, рушили на поля за Коробівщиною полювати перепелів. Біля млинів поміж пшеницями таки підстерегли птахів, що завзято дзьобали зерна достиглого хліба. Я хвацько націлив "рушницю" на перепелів і бабахнув. Птахи полетіли, нажахано затріпотівши крилами, а я, зойкнувши, відкинув зброю від себе. Трубку самопала вирвало ззаду, порох засліпив мені очі, свинцева заплішка поранила руку. Ми чимдуж побігли до обійстя Коробенків, там Леся Сергіївна, енергійно лаючись, залила мені рану йодоформом. Минуло майже півстоліття, а шрам від того "полювання" залишився, нагадуючи немудрий закон відплати: замахуючись на інше життя, навіть найменше, ми накопичуємо силу зворотного удару, який може гримнути одразу, а може наздогнати тебе будьде в життєвій дорозі. Краще прислухатися до тої мудрості, що закладена в кожній народній казці. Пам’ятаєте? "Відпусти мене, — просить птах, — я тобі в пригоді стану". "Відпусти мене, — благає вовк, — я тобі в пригоді стану". І таки стають у пригоді! Не дурні були наші пращури, ой не дурні!
Так минали рік за роком — тридцять п’ятий, тридцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий. Ширилось коло свідомості, зацікавлення життєвими таємницями, хвилюючою проблемою кохання, призначення людини. Все це ліпилося з клаптів почутого, прочитаного, побаченого в кінофільмах. Проте було й таке, що проривалося з світу небувалого: багато видінь та сновидінь жодним чином не дотикалися реального. Інколи просто на ходу, десь над ставом чи в полі, на уроках в школі чи в стані напівдрімоти розкривалася чарівна брама, з’являлися невідомі в цьому житті люди, товариші або вороги, чарівні тварини, далекі епохи, все це поєднувалося в складні сюжетні вузли, захоплювало і несло мене на крилах дива. Навіть на уроках літератури, коли учителька Людмила Йосипівна Данильчук загадувала нам написати шкільний твір на улюблену тему, я писав про далеке прийдешнє, про страшні апокаліптичні роки, коли людству доведеться шукати шляхів рятунку; в чому визначалася суть загрози — тепер мені важко згадати. Знаю лише, що закипали моря, землетруси колихали континенти, гинули звірі й птахи, ліси щезали і кисню ставало все менше. Люди задихалися і мусили загинути або знайти стежку до інших світів, щоб сотворити Нову Землю. Я описував будівництво колосальних зорельотівкрейсерів, у кожному з яких стартували з планети мільйони душ, сотні тисяч тварин, зерна рослин, мохів, І представників морських та річкових риб, комах і взагалі всього живого. Коротше, моя підліткова свідомість чомусь тривожилася проблемою, котра аж ніяк не турбувала тоді ні батьків, ні учителів, а тим більше учнів. Лише Валя Тригуб підтримував мене, чомусь вірив, що в двадцять першому віці таке завдання буде актуальним.
Людмила Йосипівна, хоч і любила мене, хвалила за відмінне навчання, за знання літератури, чомусь за цей твір поставила мені "дуже погано", читала уривки вголос перед класом, глузувала, зауважуючи, що таке безбережне фантазування веде до розриву з життям, що я рано чи пізно "звихнуся", що неприпустимо з ідей Ціолковського виводити такі масштабні висновки, бо людина, мовляв, ніколи не покине Землі. Планета наша така велика, що людству не загрожує якась надзвичайна небезпека і так далі, тому подібне. Учні дружно підтримали учительку, радісно, чи скоріше зловтішно, реготали над моїм твором, задоволені тим, що відміннику втерли носа.
Я з Людмилою Йосипівною не згодився, і вже не для шкільного твору, а для себе писав фантастичні "повісті", "романи", "оповідання". Там були жителі Місяця та далеких зірок, пригоди в далеких земних краях, підводні людириби, ефірні істоти, котрі живуть у міжпланетному просторі. Згадуючи свою писанину тепер, коли вже коні моєї долі поспішають з життєвого базару, я все ж таки дивуюся, звідки в мені бралося все те, з якого джерела пливли хвилі небувалої інформації? І ще цікавий, таємничий факт: я бачив у снах та видіннях свої книги, що з’явилися друком двадцятьма роками пізніше. Чи не пробивається в юних розумах здатність бачення в часі, а потім, не підтримана дорослими наставниками, потроху згасає?!
Жаль, що не лишилися тексти далеких дитячих спроб, певен, що там знайшлося б дещо цікавіше, ніж в пізніших, так званих "зрілих" писаннях…
У передвоєнних літах запам’яталася суспільна тривога, перемішана із страхом. Раптово зникали ті чи інші люди, зникали вчителі, агрономи. Зникали й більше не поверталися додому. Учитель фізкультури Іван Митрофанович Козенко читав нам повідомлення про суди над "ворогами народу" — колишніми керівниками партії, про геніального вождя й учителя, котрого світова реакція хоче згубити з світу, а тому слід денно й нощно бути на варті, викриваючи контрреволюціонерів та антирадянщиків. Ворожа діяльність може поширюватися в несподіваних формах і виявах, навіть в книгах, малюнках, в портретах треба приглядатися до ліній, візерунків, прислухатися до речень, їхніх прихованих звучань, бо супротивники комунізму не заспокоюються, класова боротьба наростатиме з кожним успіхом у будівництві соціалізму. Ми вірили тим попередженням, старанно шукали "свастику" чи ще якісь знаки в хрестоматіях, в малюнках на зошитах, в плакатах. Коротше кажучи, суспільство було охоплене своєрідним божевіллям, хоч старші люди, безумовно, прекрасно розуміли, що відбувся контрреволюційний переворот…
Проте для дитячого світовідчуття вся та вакханалія була подібна до якогось туману: обриси краєвиду розпливаються, але можна йти, працювати, спілкуватися з іншими людьми, їхати шляхом, купатися в ставку, розмовляти про буденні речі. Так і суспільний туман не зупиняв народного життя, народжувалися діти, колосилися поля буйними хлібами, лелеки щовесни провіщали нові літа й нові радощі.
Батько залишив працю в колгоспі, влаштувався слюсарем на аеродромі в Узині. Саме тоді він серйозно замислювався над вічним двигуном, почав майструвати моделі; рушійною силою пристрою були падаючі тяжки із свинцю. Основною деталлю був ексцентрик, що збочував тягарі з допомогою спеціальних важільців. Угору свинцеві кулі переводилися через центр "двигуна", за конструктивним задумом, вони нейтралізувалися. Невдачі не бентежили батька, він все життя вірив, що "перпетууммобіле" рано чи пізно стане діючим.
Учитель Іван Митрофанович захопив батька задумом літаючого велосипеда. Почалася праця над моделлю. Дістали кілька старих велосипедів, в Узині на аеродромі знайшовся чималенький пропелер, він приводився в рух силою ніг — від педалей через ланцюжок, що обертав "черв’яка". Спочатку випробували тягу. Козенко поважно всівся на сідло, розкочегарив пропелер і, супроводжуваний юрмою дітлахів, котрі весело й захоплено галасували, профуркав у хмарі куряви до Краснопілки й назад.
(Продовження на наступній сторінці)