Зненацька Тайноок зупинився, прислухався до нічних голосів. Поміж кумкання жаб та ніжного переспіву цвіркунів йому вчувся дитячий голос: чи то плач, а чи агукання? Звуки ті лунали від луків, що запахами буйнотрав’я сповнювали річкову долину. Співець не гадав довго, а, звернувши зі стежки, почимчикував на той дитячий поклик. Довго шукав чи ні, а таки знайшов немовля, котре лежало на болотяній купині голеголісіньке, дриґаючи ніжками й ручками. Жодного сповитку не було під ним або біля нього, окрім кількох лапатих листків латаття під спинкою. При підході до знахідки Тайноок на мить зупинився: йому здалося, що прозороблакитні язики болотяних вогнів хороводом кружляють довкола немовляти, а над чолом його світляки сплітають таємничу спіраль.
— Не інакше як Перелесник підкинув мені своє дитя від земної жінки, — вирішив кобзар. — Матір замучив грішною любов’ю, а проте, слава Богу, немовля безгрішне пожалів. Так тому й бути, візьму найду до себе, а яка йому доля судилася, про теє знає один Предвічний.
Тайноок облапав дитяче тільце, визначив, що небо зоряне послало йому хлопчика, і, пам’ятаючи полум’яні знаки при знахідці, назвав прийомного сина Вогневиком. На другий день, розглядаючи при світлі сонця немовля, співець не стримався від втішного сміху: волосся у дитини було золотисторуде, воно аж палахкотіло в променях світла. Отже, ім’я найди повністю відповідало і суті, і формі істоти, ба навіть обставинам пригоди.
Кобзар домовився з сусідамигречкосіями про козяче молоко, яке вкрай необхідне було дитині, а в Засульській церкві охрестив найду, котрий і став після того Іваном Вогневиком. Прізвисько пристало до хлопця на віки вічні, проте ні в юності, ні в зрілому віці не ображався вихованець кобзарів на ту кличку, ніби відчуваючи, що доленосна вона і притаманна таким глибинам втаємниченого життя, що міняти її чи обурюватися — все’дно, що заперечувати схід сонця чи прихід зими…
Чому я так довго оповідаю про дитя, назване Вогневиком? Тому, що то був я, вірніше — людська істота, в котрій втілювалася моя свідомість, що проникла в глибини шістнадцятого віку…
В ту ж таки липневу ніч тринадцятого року сталося ще кілька подій, що були невіддільні від Вогневикової долі. А трапилося ось що…
У Ведмедівці жила в убогій хатині вдовиця Соломія. Мала вона доньку на виданні — красуню мальовану: темні брови, сині очі, приховані довгими віями, худорляве бліде личко з трояндними вустами. Звали дівчину Марусиною. І рік, і два, і три не заростала стежка до вдовиної хатини, багато молодих козаків, господарських синів і навіть юних шляхтичів залицялося до Марусини, сподіваючись на взаємність. Та ба! Жодному з них назустріч не вийшла дівчина, нікого не покохала. Матінка гнівалася на доньку, дорікала, проте Маруся рішуче наполягала: лише з судженим стане вона під вінець.
Минули ще роки. Вже не з’являлися вершники біля двору вдовиного. А Маруся стала марніти. Вечорами пропадала в лісі, поверталася на світанку. А наприкінці липня матінка помітила, що донька чекає дитини. Це так її схвилювало, що вона злягла і за кілька діб згасла. Поховали вдову, і лишилася бідолашна дівчина сиротиною.
Зоряної ночі Марусина зав’юнилася в муках пологів. Страхаючись людського поговору, поповзла вона до хатки старої Забіли, бабиповитухи, котра мешкала неподалік у пущі. Знемагаючи від болю, відчинила ветхі двері, впавши на потрушену чарзіллям долівку.
Забіла не розпитувала ні про що, а одразу взялася до своєї справи, тим більше що у неї завжди напоготові були і потрібні трави, і напої, і окріп у печі. Схиляючись над пашіючим обличчям Марусини, повитуха запитувала:
— Хто батько? Чи відає про те, що сталося, бідна ти моя?
Дівчина стогнала, крутила головою, витискуючи з себе останні слова:
— Не треба про теє… Ім’я батька лихою славою буде дитині…
— Невже Вітервполі?
— Він, бабусю… він… лицар, козак… а люди розбійником прозивають…
— То, може, послати по нього?
— Ой, ні, ні!.. Боже мій, Боже… за віщо караєш мене… так жорстоко?..
На світанку знайшлося дитя, хлопчик. Міцненький, чорнявий, синьоокий. Одразу закричав, загорлав — сильно, вимогливо.
Баба, обмиваючи червоне тільце, втішно промовляла:
— Козацький син, одразу видно породу. Радій, Марусино! Якось воно буде, дамо раду хлоп’яті…
Та Марусина не чула бабиних слів: звільнившись від тягаря нового життя, вона згасла мов свічечка на очах у повитухи. Розгублена Забіла метушилася біля холонучої дівчини, робила все, що вміла, проте невблаганна ріка смерті стрімко понесла вутлий човник обкраденої долі у невідому безодню.
Повитуха недовго сумнівалася. Сповивши новонародженого, вона рушила у хащу. Звіриними стежками добралася до лісового притулку Вітравполі, славнозвісного, а кому й сумнозвісного, розбійникакозака, котрий впродовж десятка літ наганяв таки чималого жаху на довколишніх шляхтичів та їхніх попихачів.
Вітервполі сам зустрів Забілу, несподівано, як завжди, з’явившись із криївки, виконаної в кручі. Збентежився, побачивши сповиту дитину на руках у баби.
— Невже? — тільки й зміг прошепотіти. Забіла мовчки кивнула.
— Що ж маю діяти?
— Хай побуде хлопчик у тебе, — звеліла повитуха. — Затям, що поки що я лишити його в себе не можу. Мо’, трапиться добра жіноча душа, котра вигодує немовля, тоді заберу його. Ось маєш глечик козячого молока для сина. Бодай на деньдва побудь батьком, а не лише розбійником… Ну, ну, не гнівайся! Умів гомоніти ласкаві слова дівчині — умій загнуздати й свою лісову пиху! А Марусину — поховай. Забери до лісу, поховай десь над Сулою. Попа попросиш, щоб все було побожому, полюдському. Пом’янете її з побратимами, бо ж нікого в неї не лишилося…
Так і сталося, як сказала повитуха. Лісові хлопці забрали упокоєну дівчину, поховали над річкою, поставивши високий дубовий хрест над могилою. Вітервполі привіз панотця з тридесятого села, попросивши його одспівати бідолашну Марусину, віддячив йому покоролівському, проте звелів жодній живій душі про теє не говорити.
А що ж трапилося з байстрюком, народженим так трагічно й незвично? Невже він так і лишився на руках у батька свого? Та ні, таємнича доля цілком іншу стежину готувала для розбійницького сина. Сталося ось що…
Тої ж таки ночі, на світанку, коли хлопці Вітравполі ледве встигли забрати покійну коханку отамана, сонну тишу Вемедівки розбудив шалений кінський галоп. З десяток вершників проскакало хутором, зупинивши коней біля Забілиної хатки. Стривожена повитуха вийшла до них, відзначивши багату зброю, ситих коней, пихатість гостей. Вусатий вояк у кунтуші з вильотами, певне, старший поміж них, втишуючи баского коня, крикнув:
— Відповідай — чи це ти є Забіла, котра бабує в цих краях?
— Я Забіла, пане старший, — кивнула баба. — Що привело вас так рано в мою убогу хатину?
— Сама відаєш, — гримнув вояк. — Чого ще можна шукати в такій пущі, а до того в такої карги, як ти? Ясновельможний князь Корибут Вишневецький звелів одним духом доправити тебе до палацу. У княгині — пологи. Втямила, стара? Збирай начиння, яке там потрібне, і — гайда!
— У Лубнах є кілька повитух, — заперечила Забіла. — Для панських покоїв є молодші, чистіші, славетніші. Нащо князеві стара баба з пущі?
— То — не наша справа! — нетерпляче обірвав бабину мову посланець, хльоскаючи нагайкою по халяві. — Сказано — доправити тебе! Ясновельможна пані хоче лише Забілу, так і сказала панові. А для нього — слово княгині закон. І для всіх нас — затям собі! У ясновельможної тяжкі пологи. їй приснилося, що лише ти врятуєш її від певної смерті. Чула? Збирайся, і годі базікати!
Забіла вкинула до торби необхідне начиння, її посадили у двоколісну біду і помчали до лубенського шляху лісовою дорогою. Поромом переправили через Сулу.
Коли сонце зійшло над засульськими луками, бабаповитуха вже була біля сходів лубенського палацу Вишневецьких, і її зустрічав сам господар обійстя князь Рюрикович Корибут. Холоднуваті очі володаря дивилися на зморшкувату Забілу гостро й тривожно, він нервово смикав довгий рудуватий вус.
— Чи відаєш, навіщо ти тут?
— Казали твої посланці, ясновельможний пане.
— Берися ж негайно до справи. Тебе проведуть. І запам’ятай: я чекатиму добрих вістей. Не приведи Господь, станеться лихо — прощайся з життям!..
— Не ми розпорядники — кому жити, кому вмирати! — зітхнула повитуха, докірливо глянувши просто в очі князеві. — Лише Бог відає, в кого яка доля!
— У цьому палаці — я бог! — жорстко обірвав її Вишневецький. — Повторювати слова не буду. Я сказав. Скінчиться все добре — озолочу…
Забілу провели до покоїв княгині. Молода дружина лубенського володаря звивалася на пишному ліжку, жалібно стогнучи. Біля неї метушилися ще дві повитухи, відомі в Лубнах. Побачивши Забілу, недоброзичливо надулися, ревниво поглядаючи на лісову відлюдницю. Уздрівши теє, управитель гримнув на повитух, зауваживши, що кожне слово баби з Ведмедівки для них є наказом самого князя.
Коли управитель вийшов, Забіла підійшла до ліжка й схилилася над змученим личком породіллі. Княгиня відчула її присутність, розплющила запалені повіки. Впізнавши повитуху, судорожно стиснула її суху долоню.
(Продовження на наступній сторінці)