Ойрахан поклав яйце на землю. Воно засяяло блакитною зірочкою, шкаралупа тріснула, і в просторі попливла райдужна хвиля. Почувся мелодійний звук, за ним ще, ще, ще… Над горою покотилася органна музика. Гарячий подих війнув у обличчя. Яйце зникло, натомість ворушилася, звивалася вогняним змієм багатобарвна спіраль. Вона плавила каміння, перетворювала в різні форми і поєднувала докупи. Мелодія наростала, посилювалася, до неї вливалися нові й нові пісні та акорди, голоси і вібрації.
— Чудо! — зітхнув Тарасик.
— Аж мурахи поза спиною повзуть, — додав я.
— Колись і люди Землі зможуть діяти так, — озвався Ойрахан. — І полетять до зірок. Дивіться й звикайте…
Вогниста споруда піднялася над скелями, осяяла довколишні схили. Десь внизу, у хащі, злякано кричали сичі, з долини почувся сумний гук дзвону, закалатав на сполох. Та ось пломінна спіраль почала згасати, велетенське яйце померкло.
— Корабель народився, діти. Ходімо до нього. Прощайтеся з Землею.
Ми глянули на обрій. Над горами малювалася рожева смужечка майбутнього дня. Тарасик тривожно підняв погляд па Ойрахана.
— Як же воно буде? Що нас чекає?
— Чекає небувале, — сказав Ойрахан. — Як моряка в океані. Приготуйтесь до таємниці, до вічно нового…
Ми ступили у темний отвір корабля. Загриміли громи, зірки звилися, мов сувій паперу, сліпучі блискавиці метнули видимий світ у небуття…
***
Народи мене, Матінко Божа,
В Новий Світ народи,
Поклади мене в Зорянім Ложі,
Щоб не знав я біди.
Хай сповиє мене те Мовчання,
Що у серці Твоїм,
Хай моєю оселею стане
Твій надзоряний Дім.
У обіймах Твоїх задрімаю
Мов дитя, залюбки,
І не треба вже іншого раю —
На віки… на віки…
А як знову настане тривога
І Земля спалахне —
У далеку криваву дорогу
Ти розбудиш мене.
Я пройду крізь ворота тілесні,
За похмуру межу,
Та Твій образ, Матусю, чудесний
У душі збережу…
Лиш одне я молю: у долині,
Де страждання завжди, —
Не покинь Твого вірного сина
Серед лиха й біди,
Ти вдихни мені мудрості й сили,
Певність в ділі святім,
І здолаю я темну могилу,
І вернуся в Твій Дім…
Великий чи малий Всесвіт?
Смійся, смійся над тим запитанням, мудра Дитино. Ось я ловлю в долоні барвистого метелика, хочу з ним погратися. Він бринить феєричними крильцями, жартує зі мною, не дається до рук, перелітаючи з квітки на квітку. Для нас відсутня безмежність, а є лише неповторна мить вічної гри…
Що таке зірка, що таке сонце?
О наївні запитання. А що таке промениста блискітка на хвилі ріки? Невже в ній менша таїна, аніж у грізних вихорах небесних гігантів? Сказавши щонебудь про іскру, квітку чи зірку — чи передаєш ти знання про них?
Знати — любити! Знати — стати тим, кого хочеш збагнути! Знати — злитися у коханні, забути навіки себе.
Заглиблюйся, поринай у щасливий танець атомів, небесних туманностей, первісних океанів, хороводів юного життя. Стань мукою й радістю нових народжень. Стань пошуком небувалих шляхів! Стань повелителем і повстанцем! Стань громовим і мовчазним, коханим і самотнім. Це — життя…
Ти жадаєш творити?
Вставай, підіймайся, пробуй! Мати Природа для того й розбудила тебе з правічного сну. Ліпи смішні притулки для ляльок своїх на березі Великого Моря. Не соромся їх. То провісники грядущих прекрасних споруд, яких не посоромиться навіть титан. Всякий шлях невимірний, тільки бійся стверджувати безповоротність найчарівнішої стежки, бо вона приведе тебе до великої самотності.
Вічна Гра — твій ідеал. Не бійся зруйнувати піщані купи на березі океану. Ген твої друзі зі сміхом несуть тобі в долонях барвисті самоцвіти, знайдені в дюнах, в гірських ущелинах. Ось щебече над твоєю головою співуча пташка, заохочує послухати свій щирий мелодійний дарунок. Ген у небесній блакиті плине хмаринка, закликає: до мене, до мене, до мене! Спочинь на моїх лебединих крилах, спочинь!
Громи… і плачі… і стогін…
Десь далеко, далеко…
Одвернися, не слухай. То сни, неіснуючі сни. Є лише ласка, і ніжність, і спокій, і вічне кохання. Корінь Світу пульсує невичерпними соками, напинає вогнисті груди, посилає невмирущі джерела буття атомам, людям, квітам і зорям, птахам, амебам, тиші і грому. Життя — то вічна весна, то полум’яна осінь, і солодке чекання, і казковий шепіт ночі — шепіт матусі, шепіт подруги, сміхотливий шепіт товариша гри. Де ти? Де ти?
Тут, ось я тут, лише простягни руку свою. Я у небі, в сутінках вечора, поміж зеленим чи блакитним листям, я в забутій пісні, я вічно з тобою. Тільки не втікай, не біжи від мене, мій прадавній товаришу, моя чарівна подруго небесної гри…
Громи… і плачі… і стогін…
Хто плаче? За ким? Чому?
То здається тобі. То здається…
Ні, я чую! Плаче безмірність. Здригається спокій Батьківського Гаю, небо тремтить громом конання й муки. Серце квилить, прагне летіти на поміч. Хоче бути там, де страждання, де можна прийняти у себе частку великої муки…
Ти почула далекі зойки, мудра Дитино! Тебе вже ніщо не втримає. Поспішай, лети, народжуйся в світ муки, щоб принести туди радість Вічної Гри. Зупини криваву ріку, покажи зрячим світи радості й казки.
Як летіти мені? Де шляхи до далекого вирію тяжкого дитинства?
У серці, в боліснім серці. А все інше — я дам тобі, я — твій вічний товариш. Ти називав мене Ойраханом над Бугом, над прозорожовтими водами земної ріки. Діти, ви не забули мене?
Прокидайтеся, прокидайтеся! Ніжна дрімота кохання хай розімкне обійми! Вас чекає далека Земля, малесенька бідна планета поміж зоряних валів. їй тяжко, вона очікує ваших дитячих рук…
Тарасику, Павлику, Марічко, де ви? ,
— Ми тут, Учителю! Ми тут, Ойрахане! Чуємо, чуємо поклик Землі…
— Вам болять її рани?
— Болять, ой болять, Великий Друже!
Руки, беріться за руки, кохані діти! Розступаються сині дерева правічного саду, вже темніє хаща Відьомської Казки… Знову треба одягатися у тужаву плоть, у пульсуюче тіло, зіткане з крові й нейронів. Прощай, прощай, Ойрахане, наш улюблений товаришу Великої Гри! Ти дав нам силу, знання і певність у перемозі! Напнуте вітрило серця, вітри безмірності б’ють в груди корабля, загрозливо кидають навстріч потужну хвилю зоряного океану.
Корабель зависає над долиною Дніпра. Луки, тумани. Соняшники в ранковій імлі. Моя сестричка Оля біжить з широких долонь Учителя до убогої хатки під солом’яною стріхою. Там чекає земна мама. Мені теж настане пора. Трохи пізніше…
Так або майже так завершувалася історія хлопчика Павлика з берегів Бугу та його товаришів — Тарасика й Марічки. Ми не могли затриматися в Світі Радості, бо земні зв’язки хіба спроможна розірвати небесна безтурботність?
Ми не могли затриматися…
***
Я у місті живу, хоч народився в селі.
Так багато днів промайнуло з пори золотої дитинства. Майже все я забув серед шуму життя. Лише часто у снах блакитні пелюстки зорять, не дають мені стати дорослим.
Мій барвистий хрещатий барвінку!
Мій небесний посланцю!
Я бажаю ще раз подивитись на тебе, оновити дитяче чуття. Все немає коли. Все не викрою дня…
І приснилось мені, ніби всетаки я поїхав шукати барвінку. Ось і рідне село. Тільки ж хати не ті. Все котеджі окаті, великі, холодні. Не зустрінеш солом’яну стріху. Я проходжу вздовж вулиць, я питаю барвінку. Люди сміються, хлопці глузують. Лиш дівчата сльозу витирають з очей непомітно.
А найменша до мене підбігла, тихенько шепоче:
— Не шукайте даремно. Барвінок — то ж квітка із пісні. Хто ж повірить пісням, крім закоханих?
Заболіло у грудях. Я кинувся зі сну.
Ніч. За вікном вже зоріє світанок.
Що за сон? Незбагненний…
На роботу сьогодні не йду. Я поїду у рідне село, щоб шукати барвінку. Мій небесний блакитний посланцю, чи зустріну тебе?
У моєму класі навчався Валерій Тригуб, син директора школи Якова Єфремовича, присадкуватий, міцний, чорноокий підліток. Допитливий, романтичний, щирий. Мріяв про море, про далекі плавання, теж, як і я, кохався у мрії, фантастиці. Досі в мене збереглася фотографія, де він одягнутий у матроску, а на голові — склеєна з паперу безкозирка.
Ми з ним подружилися, разом запускали в небо паперових зміїв, конструювали мініатюрні (на ті часи) детекторні приймачі в сірниковій коробці. До нашого гурту прилучалися Юрко Коробенко, Михайло Антошка (він жив у хаті через дорогу від нашої садиби).
(Продовження на наступній сторінці)