Інколи хлопчик допитувався у наставника про свою долю: хто його батьки, де вони, куди поділися? Тайноок відповідав скупо, однозначно: село, де він народився, спалено дотла татарами, жодна душа не лишилася з його роду. Отож сім’я Вогневика розрослася до видимого обрію. "Скільки око сягне — твої родичі, — казав кобзар. — Чуєш поклик порятунку — поспіши, там твій брат потрапив у біду. Бачиш заграву пожежі на обрії — біжи, там рідна матінка рятує з вогню сестер твоїх. Чуєш — земля рідна стогне під копитами коней — готуй шаблю, списа, сагайдак зі стрілами, виходь у Дике Поле для герцю безжального!"
Кобзар навчав Вогневика не лише грі та співу, а й передавав йому бойове ремесло. "Не вічно тобі водити сліпого по селах, — казав він. — Виростеш — душа твоя затужить, потягне в степи, до дніпровських порогів. Там гуртуються лицарі волі…"
Хлопець дивувався, відзначаючи, що Тайноок стріляє з лука меткіше від багатьох зрячих: на сотню кроків він безпомилково цілив у невеликого гарбуза. Напевне, співець володів якимось чаклунським оком, недоступним для інших, звичайних, людей. Шаблею він теж вимахував так хвацько, що здавалося — не один клинок майорить у повітрі, а добрий десяток. Де здобувалася така лицарська майстерність, Тайноок не оповідав. Не лише Вогневик, а й всі довколишні люди не знали про його минуле. На всі запитання вихованця співець загадково відповідав: "Синку, дай Боже кожному з нас управитися з річкою власної долі. Навіщо легковажно зазирати в ковбані інших життів? Бувають такі вири й пороги на ріках інших доль, що, пірнувши туди, вже й не виберешся. Іншому не допоможеш і сам потонеш! Пам’ятай про теє, Івасю, і поєднуй долю власну з долею лише тої душі, котра летить з тобою в спільний вирій…"
А що ж інші учасники оповіді? Що сталося з ними?
Бабаповитуха Забіла ще років зо три з’являлася то сям то там в довколишніх селах, коли в тім була потреба, проте в червні вісімнадцятого посланці від пані Вишневецької, відряджені для вручення подарунків старій відлюдниці, не знайшли в убогій хатині нікого. Пустка заросла бур’янами та хмелем, у руїнах поселилися дикі коти. Жителі Ведмедівки чогось певного про долю повитухи сказати не могли. Тайноок, повернувшись із мандрів по селах України, уже Забіли не застав. Так і згасла вона десь в дорозі, помагаючи янгольським душам відкривати брами в цей тяжкий світ, не скориставшися жодними принадами тутешньої марноти: певно, добре знала правдиву вартість і мерехтливих блискіток князівських палаців, і непевність прагнень віковічних трударів матінкиземлі…
Вітервполі залишив у спокої ближні маєтки, що належали Вишневецькому або його орендаторам. Водив розбійницьку ватагу аж на Поділля, до Волощини, інколи шарпав навіть татарські й турецькі стійбища та пости біля Перекопу та Очакова. Повертаючись до заповідного лісу над Сулою, справляв буйні поминки по коханій Марусині, давав багаті подарунки церквам. З року в рік чекав, коли ж з’явиться князь Корибут з юним княжичем, бо ж ще в чотирнадцятому році володар Лубнів рушив разом із сином Димитром до родового балтійського володіння і не повертався на Україну жодного разу. Темний вогонь розпуки й внутрішнього терзання палив козакарозбійника, він докоряв сам собі за те, що послухав Забілу, віддавши рідну кровиночку до чужих рук. Інколи напруга чуттів доходила до такого шаленого кипіння, що Вітервполі збирався рушити до Литовського краю, щоб розшукати там гніздо Вишневецького, а в нім свого навіки втраченого сина. Він залишав побратимів у лісових криївках, прямував до Тайноока, питав поради, і старий кобзар заспокоював лицаря, запевняючи, що варте сердечного кипіння лише те, що дає плід на древі любові. Омела пишно величається на вітках дуба, проте не рідня цьому могутньому дереву. А жолудь, навіть непоказний, таки зберігає силу й красу свого вітця навіть у торішньому листі, під ногами людей та звірів. "Не турбуйся, Вітревполі, — заспокоював співець, — якщо посіяв ти в лоно бідолашної Марусини козацьке зерня, воно неодмінно проросте, пустить пагони, вижене в небо надійні гілки. І ти побачиш те рідне віття, торкнешся його, відчуєш дивні пахощі, бо доля хоч і жорстокі стежки стеле під ноги шукачам, проте справедливість не забуває ані тут, ані в іншому світі…"
Втишував буряне серце Вітервполі, вірячи в чаклунське передчуття кобзаря. Часто посилав своїх людей до палацу Вишневецького, розпитуючи, чи нема вісті про появу володаря та його сина в цих краях. І ось влітку двадцять сьомого року несподівано прибув до Лубнів посивілий Корибут, а з ним — покотилася чутка, що наближається з північного краю валка литвинів та козаків з молодим княжичем. Почувши теє, козакрозбійник зібрав побратимів на таємну раду, після чого влаштував засідки на всіх шляхах, що вели до Лубнів.
Вершник приніс вістку з несподіваного боку: байдак з княжичем та охороною наближався Сулою від Дніпра, а валка з добром вже минала лубенські брами. Чому так сталося, Вітервполі не міг втямити. Можливо, юний Вишневецький захотів помилуватися берегами священної ріки, вдихнути прохолоди чистих лугів, піщаних берегів, запаху гаїв та дібров, а не вихаркувати щохвилини пилюку закурених степових доріг. Що б там не сталося, а діялося так, як втаємничено казав Тайноок: чаклунська сила тяжіння вела Димитра туди, де стара Забіла закопала його пупа. Вітервполі молився Богу, щоб байдак пропливав біля криївки лісової вночі, так можна вчинити напад з найменшими втратами.
Чи послухалася небесна сила молитов розбійницьких чи ні, про те нічого не відомо, проте князівський байдак наблизився до заповітного лісу в сутінках. Понад річковою долиною, понад віковими хащами нависали передгрозові хмари, хвилі лопотіли під різьбленим носом судна, литвини й козаки сонно налягали на весла, втішаючись неголосними розмовами про недалекий нічліг та гостинну вечерю на подвір’ї князівського замку.
Зненацька зпід днища байдака випірнули десятки страхопудливих метких постатей, накинулися на веслярів та охоронців, блискавично пов’язавши всіх сиром’ятними ремінцями. Ніхто й запищати не встиг, тим більше що до носа кожного литвина й козака було підсунуто шаблюку або ножа. На берег кинули линву, почали підтягати судно до кручі, під покрив столітніх дубів. Хоч весь напад вчинено майже безшумно, а розбійники розмовляли пошепки, при підході до мілини несподівано відчинився люк на кормі й звідти вискочив жвавий підліток.
— Княжича не чіпати! — долинув зпід верболозів негучний наказ Вітравполі.
Юний Димитр метнув погляд праворуч, ліворуч, збагнув, що вся його охорона безпомічна і, висмикнувши шаблю у якогось зв’язаного козака, притулився спиною до притулку на кормі. Хрипко крикнув у сутінки хащів, що невблаганно наближалися:
— Живим не здамся! Так і знайте!
— Димитре, — пролунав з пітьми сильний і схвильований голос. — Тебе ніхто пальцем не зачепить. Тут всі друзі, товариші, побратими…
— Шукай дурних в іншому місці! — глумливо засміявся хлопець, застережливо здіймаючи вгору шаблю. Криця гадючим полиском замерехтіла над його чолом. — Лицарі не нападають таємно! Мене привчили до чесного бою, я волію глянути в очі тому, хто посмів напасти на варту!
— Дурнику! Що ти відаєш про честь і лицарство? — гнівно долинуло від берега. — Тобі ще належить розвіяти мару князівської шкури, а тоді міряти вчинки інших людей!..
— Міркуй як знаєш, а я знаю своє! — крикнув Димитр і, вхопившись за віття дуба, що нависало над байдаком, миттю вибрався по товстій гілляці до стовбура.
— Запаліть вогнище! — крикнув Вітервполі. — Поставити всюди варту! Щоб миша ніде не проскочила. Литвинів і козаків одведіть до криївки і нагодуйте. Заспокойтесь, товариство, ніхто вас пальцем не торкне. Знаю, що князь посадить всіх на кіл за те, що не вберегли Димитра. Що ж маємо діяти? Кожному стежка відкрита до порогів… або до нашого лісу… Вибирайте! Хто залишиться з нами, тому скажу: вітаю тебе, брате! Хто зважиться на далекі мандри до лицарів волі — тому Бог на поміч і наше "прощай!"
Спалахнуло буйне багаття на галявині між віковими дубами, впали тіні від нього на плесо Сули. Розбійники оточили гурт охоронців і повели в гущавину. Незабаром все довкола затихло, тільки тріскучі іскри в потоці вогняного валу линули в нахмурене небо. Вітервполі підійшов до покорченого стовбура столітнього велетня, намагався розгледіти скулену постать княжича у полисках примхливого вогню.
— Ти чуєш мене, Димитре?
— Чую, — долинуло згори.
— Ти зійдеш униз?
— Пощо?
— Я хочу розмовляти з тобою.
— Хто ти, щоб я теж захотів розмовляти з тобою? — погордливо одвітив хлопець.
— Ти знатимеш про це, коли відкинеш пиху, нав’язану тобі облудними родичами…
— Кого ти називаєш так образливо?
— Князя й княгиню Вишневецьких.
— Як смієш ти, хлоп, так називати уроджених князів, що ведуть рід аж від…
— Знаю, знаю, — глумливо підхопив Вітервполі, — що той рід сягає своїми гадючими щупальцями аж до Рюрика. Ну то й що? Хіба здирство й убивство, вчинене князівськими руками, перестає бути мерзотою перед оком Божим? Хлопче, хлопче, заклич до себе краплину глузду, дай сам собі відповідь: навіщо я захопив тебе сеї темної ночі, навіщо підставляв під жало смерті своїх побратимів?
— О, яка глибока загадка! — пирснув сміхом у сутінках Димитр. — Хочеш здерти з батька мого добрячий мішок золота. Хіба не так?
(Продовження на наступній сторінці)