Агійо — господар цирку — оголосив початок ілюзіону. Глядачі заніміли. В колі світла виросла блакитна постать Ойрахана. Він ясно й щиро усміхався. Здавалося, що перед людьми виступає не дорослий чоловік, а ніжна, ласкава дитина. Ось вона вийшла в коло своїх товаришів і хоче потішити їх незвичайним умінням. Він підняв угору пляшечку з водою, хлюпнув з неї на покриту тирсою арену. Від бризок води виникла висока хвиля, покотилася між бар’єрами, обдала вологістю глядачів, що сиділи в перших рядах.
— Вода! — гукнув якийсь поважний чолов’яга. — Справжня вода!
Хтось перегнувся через бар’єр, зачерпнув долонею, покуштував. З огидою виплюнув.
— Солона! Це морська вода!
Ще кілька глядачів встали з місця, щоб переконатися, зазирали в глибінь маленького озерця. А Ойрахан стояв на поверхні того штучного басейну і щасливо, безтурботно усміхався.
— А чи глибоке ваше море? — крикнув хтось.
— Воно не має дна, — серйозно відповів фокусник.
— Можна спробувати? — іронізував скептик.
— Спробуйте.
Недовірливий глядач переступив бар’єр — і ухнув у воду з головою. Пирхаючи, відпльовуючись, він чіплявся за бар’єр арени, перелазив назад. Глядачі аж хиталися від реготу та втіхи. Навіть жандарм Їжаковський сміявся до сліз, витираючи кутики очей білою хустинкою. А Ойрахан вільно походжав поверхнею води, і вона навіть не брижилася під його ногами.
— Сатана, — почувся свистячий шепіт позаду.
Люди обурено зашикали, загомоніли. Факір, не звертаючи уваги на ті вигуки, запалив сірника, кинув його на воду, вся поверхня запалала страшним, потужним полум’ям. Жар від вогню відчули навіть в задніх рядах, глядачі зарепетували, але пломінь згас так же раптово, як і виник, а натомість вся арена покрилася килимом ніжнорожевих маків. Квіти погойдувалися під подихом ніжного леготу і бриніли мелодійними акордами.
На арені з’явилася Марічка. З нею Ойрахан повторив свої фокуси. А коли дівчинка пішла геть з арени, кланяючись глядачам та посилаючи поцілунки, жандарм схилився до свого сусіда і щось прошепотів. Той крикнув ілюзіоністові:
— Маю слово до пана факіра!
Ойрахан мовчки вклонився.
— Як пан ілюзіоніст ставиться до релігії?
— Я гадаю, тут не місце для теологічних диспутів, — холодно відповів факір.
— І всетаки… Якщо ви вірите в Бога… то могли б силою свого… ммм… мистецтва, уміння, як би це висловити? Могли б показати образ райського блаженства, Божих янголів, я не кажу, звичайно, про самого Господа…
— Чому ж, — невимушено відповів Ойрахан. — Можна й Господа. Побачити можна все, але своїми очима…
— Не розумію…
— Дуже просто. Ось тут, на арені, з’явиться Господь, як його бачите ви! Увага, зосередьтесь!
Сусід жандарма почервонів, розгубився. На арені виник якийсь бутафорський трон, подібний до суддівського стільця у губернській канцелярії, на ньому бундючилася істота, хтозна на кого й схожа: мавпа не мавпа, людина не людина, на голові мала жандармський кашкет з кокардою, на плечах римську тогу з еполетами, у м’язистих волохатих руках замість скіпетра — поліцейську дубинку. В залі вчинилося ревище — хтось реготав, хтось обурювався. Жандарм щось гнівно шепотів своєму сконфуженому сусідові. Ойрахан іронічно усміхався. Видіння зненацька щезло, і фокусник, наче нічого й не відбулося, підкинув угору маленьку прозору кулю, вона ширилася, роздувалася, заповнила простір під склепінням цирку, а в ній заясніли, заіскрилися золотисті жаринкизорі. Люди охнули: перед ними мерехтіло пічне дивоколо, на його тлі з’явилися прегарні півпрозорі істоти. Вони літали поміж зірками і співали дивну пісню без слів — гармонійну, ніжну, заколисуючу.
— Я хочу туди, до них, мамцю! — почувся високий, чистий голос дитини.
Хтось засміявся. Факір піднявся над ареною і опинився у центрі сфери. Прозорі істоти утворили кільце, замкнувши Ойрахана у грайливий хоровод. Потім вони перетворилися у гірлянду квітів, запломеніли багаттям, вогонь зненацька вибухнув з страхітливим гуркотом. Іскри посипалися на глядачів, декого навіть обпалило. Зчинився галас. Ойрахан з криком упав на арену. На жовтій тирсі виразно виднілися криваві плями. Факір лежав непорушно. З дверей вихопився блідий Агійо, схилився над ілюзіоністом.
— Лікаря! Чи є тут лікар? — крикнув він до залу.
Кілька глядачів переступили бар’єр, схилилися над тілом факіра. Літній лікар вийняв стетоскоп, послухав серце у Ойрахана. Глянувши на публіку, глухо сказав:
— Смерть! Моментальний шок…
Люди залементували, хтось істерично заголосив. Всі потяглися до виходу. Я почув чіткий голос жандарма — холодний, зневажливий:
— Комедія закінчена. Ходімо, панове, з цього балагана!
Тут знову мої спогади хаотично перемішані. Ми були жахливо вражені смертю факіра. Але Марічка знайшла нас, заспокоїла. Сказала, що треба зачекати, що Ойрахан так просто не покине нас.
Хоронили ілюзіоніста на світанку. Ми з Тарасиком спостерігали, як складали шатро бродячого цирку, як на тому місці метушилися люди, скидаючи всяке начиння на гарби та фургони. Іржали коні, щось кричав Агійо. На одній підводі стояла проста чорна труна. Коні рушили, за труною пішов Агійо, кілька циркачокартисток, Марічка. Ми з Тарасиком чимчикували назирці. Цвинтар був неподалік над Бугом. Підвода зупинилася біля свіжовикопаної ями, здалека виднілася золотиста глина. Два чоловіки зняли труну, відкрили віко. Ми зза кущів бачили бліде обличчя Ойрахана, пасмо пшеничного волосся. Агійо щось тихо промовляв, жінки плакали. Марічка стояла мовчазна, замислена. Труну закрили, спустили в яму. Всі кинули по жмені землі. Копачі почали завзято загортати могилу. Агійо махнув рукою і сумно рушив назад, за ним потяглися інші. Лише Марічка стояла над горбком землі непорушно, ніби когось чекала.
Зійшло сонце. Над цвинтарем пливли тумани, розтікалися прозорими струменями поміж горбиками. Копачі підрівняли могилку і, жваво перемовляючись, пішли теж.
Тої ж ночі Марічка привела нас на цвинтар. Було лячно, тривожно. Не вірилося, що ми знову побачимо Ойрахана. Все сталося, як у сні: ані логіки, ані причинного зв’язку. Діється — і все! Я вже в дорослому віці замислювався: може, все діється поза всякою причинністю, але ми вводимо явища в зрозумілий ланцюжок, бо інакше — розгубимось перед лавиною явищ…
А там, у сновидінні минулого, казка повністю вступила в свої права. Ми побачили фосфоричну блакитну постать факіра — живого, неушкодженого. Я ледь чутно прошепотів:
— Це ви? А навіщо було…
— Що?
— Умирати? Щоб вас хоронили?
— Моя остання ілюзія, — засміявся Ойрахан. — Хай вважають, що таємничий ілюзіоніст "врізав дуба", як вони жартують. Утік, зник — отже, злочинець, треба шукати, замислюватися, розгадувати причини. А вмер — забули. Ниточки зв’язку розрубані. От з вами складніше. Вас шукатимуть, за вами потягнеться струмочок жалю і смутку…
— Я сирота, — заперечив я. — Хто за мною плакатиме?
— А ти, Тарасику?
— У мене є мама. Вона плакатиме…
— То, може, залишишся?
— Ні, ні! Ми забудемо все! Ми хочемо в небо!
— Забувати не треба, — серйозно сказав Ойрахан. — Куди б не прагнуло ваше серце — пам’ятайте про світ, де ви народжувалися, де зростали й мужніли. Ну, гаразд! За Марічку я спокійний: Агійо — нерідний батько, хутко забуде її. Зорі чекають, приготуйтесь, діти!
Він обвинув нас широким прозорим плащем і ніби сповив теплим кокономлялечкою. Ми піднялися над цвинтарем, у небі колихнулися світила, під йогами заблищала річка, попливли вогники містечка. Я задрижав від страху.
— Не бійтеся! — громово крикнув Ойрахан, і голос його лунав, як дзвін серед неба.
— А ми не впадемо? — пискнув Тарасик.
— Нам нікуди падати, ми — господарі неба! Забудьте про падіння!
Вітер тонко забринів у вухах, простір п’янив, сповнив груди мужністю. В свідомості зароїлися сновидіння, бо, справді, хіба таке можливе в житті: політ над землею, ширяння над хмарами, де літають лише орли?
Скільки часу минуло — хто скаже? Хвилина, година, вічність чи мить? Була казка, насолода, котрій нема назви й виміру. Впали межі страху, і мені здалося, що ми стали всемогутніми істотами. Отямилися на високій горі: довкола іскрилися спокійні блискучі зорі, внизу громадилися темнозелені хребти.
— Де ми? — прошепотіла Марічка.
— Карпати, — скупо одвітив Ойрахан. — Ми прибули туди, де я спустився з неба. Заждіть хвилинку.
Він підійшов до гостроверхої скелі, простягнув уперед якусь чорну паличку, з неї вирвався яскравий промінь, описав коло. Посипалось каміння, захиталася скеля і впала униз. Ойрахан схилився до чорного отвору в горі, потім розігнувся. Ми побачили на його долоні велике зеленкувате яйце, що примарно мерехтіло, ніби світляк.
— Що це? — вихопилось у мене.
— Яйце корабля, на якому ми полетимо.
— Як же так? Воно ж малесеньке…
— З маленького яйця теж виростає великий птах. Дивіться!
(Продовження на наступній сторінці)