— Так, так, Марічко. То був храм, де поклоняються вищим світам та істотам. Я зацікавився будівлею, підійшов до неї. Люди зачудовано дивилися на мене, сміялися, перешіптувалися. Я ступив до храму, там горіло безліч вогнів, вгорі, на склепінні, вирізнялися мальовані золотими барвами зірки, поміж тими світилами ширяли крилаті істоти. А внизу стояв чоловік у золототканому вбранні і щось мелодійно вигукував; хор підтримував його потужним прегарним співом. Я намагався збагнути суть співу й вигуків, але втямив лише одне: люди невпинно прохають помилування за вчинений колись злочин… вчинений предками дуже давно. Багато жінок і чоловіків стояло на колінах, схиляючись у поклонах достеменно так, як ті вівчарі на полониш, котрі побачили мій корабель, що спускався з неба. І я подумав: чи не виділи колинебудь люди таких, як я, пришельців? І намалювали крилатих істот в зоряному небі, а пізніше почали їм поклонятися. І захотілося мені пояснити їм, що не треба боятися небесних братів, що там, у далеких світах, живуть друзі, що вони чекають мислячих істот Землі там, на неосяжних полонинах, як дорогих гостей…
Доки я так міркував, служіння завершилося, і до мене підступив чоловік у золототканих шатах. Довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, очікувально, з острахом і подивом. Священик гостро запитав:
— Хто такий? Чому входиш до храму в неподобному вигляді? — Він осудливо глянув на моє блакитне трико, що щільно облягало тіло. — Чому на чоло не кладеш хреста, навіщо спокушаєш люд викликом диявольським?
Я доброзичливо сказав йому, що прибув з далеких зоряних світів, аби допомогти кожному, хто має потребу втіхи.
— З далеких світів? — перепитав священик. — З яких? З Америки, Франції, Англії?
— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого Сонця.
— То вій, певне, янгол Божий! — злякано гукнула якась жінка.
— Аякже, янгол — сміялися чоловіки. — Хіба янголи ходять по світу без штанів? Вони літають біля Бога та славлять його. І де його крила? На чому він прилетів?
— Хутчіше він диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом. — Покличте війта. Не подобається мені цей янгол. Чи не повідаєте ви, добродію, правду?
— Кожне моє слово — правда. Вчора я спустився па зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи…
— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, оповідали, що вогняний вихор летів з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!
— То кажеш — з неба? — іронічно озвався священик. — І що ж ти там дієш?
— Живу, — здивовано відповів я. — Спілкуюся з іншими братами своїми, радію, пізнаю Всесвіт…
— А Бога ти бачив?
— Якого?
— Як то — якого? Бог єдиний, вічносущий, всевідаючий. Все у світі — його творення: янголи, люди, твар земна, сонце і зірки. Як же це ти не відаєш цього? Чому не знаєш Бога?
— А ви його виділи?
— Ми віруємо в нього. Батьки відкрили нам його волю.
— В чому його воля?
— Щоб ми покаялися. Щоб любили свого Творця і ближнього свого. Щоб жили у покорі перед владою, бо всяка влада — від Бога. А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий?
— Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці…
— Заткніть йому пельку! — крикнув священик. — Це не янгол небесний, а опришок гірський. Єретичні думки, підбурливі розмови. Негоже вам, людоньки, слухати його! Ведіть до війта, хай він розбереться!
Мене схопили міцні руки селян. Я міг би звільнитися, навіявши їм ілюзію, проте хотілося знати, що люди діють в таких випадках, яка їхня влада, куди вона веде мислячих істот. Тому я піддався і покірно пішов до війта. Були нудні розмови з старим, обмеженим чоловіком, він нічого не втямив. Потім — поліція у великому місті, згодом — в’язниця. Мене допитували, глузували з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільниківопришків, з якими я буцімто зв’язаний. Згодом мені набридли такі порожні бесіди, якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька заарештованих опришків. Я знову опинився в горах, поміж приязними, сумними смереками…
Майнула думка: може, повернутися до рідного світу?! Навіщо збурювати серця чужих істот бажанням, які ще не народилися в їхньому розумі? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на земному ґрунті, не стала власним прагненням? А потім — прийшли хитання, сумніви. Невже в цілім світі не знайдеться душі, котра жадає полетіти до нового вирію? Невже ніхто не зважиться прокласти невидимий шлях до Краю Свободи? Не може такого бути!
І я залишився, Марічко, на твоїй планеті. Блукав горами, лісами, доки зустрів твого тата — Агійо. Прийшло рішення: найкраще мандрувати з цирком. Бачити різні країни, людей, вивчати душу мислячих істот, їхню історію, уподобання, сподівання. Мати можливість зустріти щось несподіване. Тепер ти знаєш головне, Марічко, хто я, звідки, чому я тут…
ВТЕЧА
— Дружив я з гусеницею, — хвалився черв’якдощовик товаришеві. — І знаєш, що вона вдіяла?
— А що?
— Обплуталася якоюсь павутиною, закрилася в лялечці, нікого не впускала…
— Мабуть, вона збожеволіла!
— А потім дірочку прогризла і в небо полетіла. І де вона крила взяла?
— Я ж сказав — божевільна. Подалі від таких. Лізьмо в землю…
Підслухавши все те, що Ойрахан оповідав Марічці, я кілька вечорів до моторошності в голові міркував над тими химерами. Невже все правда? Інші світи, далекі зорі, інші люди, співаючі квіти? Такої казки навіть баба Химка не знає. От би й собі побувати в тих краях — я б нізащо не злякався! Але навіщо жандарми змусили вітчима слідкувати за фокусником, чим він їм страшний? От якби зустрітися з Ойраханом, розповісти йому про те, що замишляють проти нього. Так, мовляв, і так! Бережіться! І ще можна сказати, що я чув усе, про що вій оповідав Марічці. І вірю тим казкам, бо вони приязні, гарні, добрі, бо правдиве — тільки гарне, добре слово. А зло — неправдиве! Від нього тяжко па душі, незатишно. А правдиве приємно лоскоче у грудях, як літній легітвітерець…
Одужавши, я стрівся з Тарасиком і всетаки оповів йому. Разом з ним вирішили ми побачити Марічку, а через неї попередити Ойрахана. Одразу ж того вечора, як впали сутінки над Бугом, ми наблизилися до балагана і заховалися в кущах. Чекали довгодовго, але таки дочекалися. Марічка вийшла з хвіртки цирку в супроводі веселого, грайливого пса, подібного до білого клубочка.
Я виступив зі схованки й придушено гукнув:
— Марічко! Марічко!
Дівчина здригнулася, зупинилася. Оглянувшись, побачила нас із Тарасиком, здивувалася. Пес затявкав, застрибав довкола нас. Марічка цикнула на нього.
— Хто ви? Звідки мене знаєте?
— Ходи сюди. Маємо важливе діло до тебе… Марічка несміливо наблизилася, придивилася.
— А, це ті хлопці, що впали згори… тоді, у цирку? Першого вечора, як ми почали виступати?
— Ми, — згодився я.
— Навіщо я вам?
— Не ти нам потрібна… а Ойрахан!
— Он як! Чого це вам заманулося побачити його?
— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойрахана. Ми дізналися… і вирішили знайти його, щоб попередити…
— Добре. Я хутко…
Вона побігла назад, білий пес котився поруч з нею, весело вистрибуючи. Ми поховалися в заростях, тривожно поглядаючи на хвіртку.
— Вийде чи ні? — пошепки запитав Тарасик.
— Вийде!
— А як не повірить?
— Повірить. Він одразу розгадає — де правда, де брехня…
У небі купчилися грозові хмари, шмагонула блискавиця, прокотився грім. Краплі залопотіли по листках дерев, впали на лице.
— Де ж Ойрахан? — занепокоївся Тарасик. — Може, його нема в цирку?
— Я тут, — почувся тихий голос.
Ми затремтіли від несподіванки. Позаду нас, під дубом, бовваніла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню, відблиски грози іскрилися на його вбранні. Ми розгублено мовчали, заворожені незвичним виглядом Ойрахана.
— Я вас пізнав, — озвався він. — Ви — хоробрі хлоп’ята. Що маєте мені сказати?
— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілившись, сказав я. — За вами слідкують. Жандарми звеліли своїм слугам… і вони підслухали, як ви розповідали Марічці про себе… Про далекі світи, про зорі, про польоти. Вони не вірять вам, думають, що ви злочинець. Ми чули, що готують арешт… а як будете тікати, то вб’ють. Ось! Ми й вирішили… попередити…
Я випалив усе це одним духом і, тремтячи від хвилювання, чекав, що скаже Ойрахан. Він замислено дивився на мене, переводив погляд на Тарасика, ніби бачив за нами щось незриме, невідоме. Отямившись від задуми, важко зітхнув і сказав:
— Тактак. Я все зрозумів. Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо для них маленьку містифікацію…
— Що ви зробите?
(Продовження на наступній сторінці)