— Надвечір я спустився до густих лісів. Іти було важко, незвично, бо тяжіння у нашому світі відсутнє: там можна літати, миттю проникати на будь-яку відстань, просочуватися крізь тверді перепони. Тут, на Землі, кожен крок давався мені з болем і напругою. І я збагнув, що це теж має велике значення. Якщо в цьому світі сягнути космічного рівня, високої думки — такий здобуток піднімає людину до казкової могутності. А втім… ти ще не зрозумієш, про що я мовлю. Постараюся говорити простіше… Стіна ялиць і смерек оточила мене тривогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у замислених краєвидах. Незабаром серед темряви заясніло багаття, воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням. Я попрямував туди і побачив людину, подібну до вівчарів, що впали переді мною на коліна. Проте цей зустрічний поглянув на мене без страху, а привітно й дружньо.
— Хто він був, Ойрахане?
— Гірський леґінь. Опришок. їх люди називають розбійниками… люди, котрі мають владу на Землі…
— Йой! А він тебе не зобидив?
— Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він — мене. Побачивши, що на мені тоненьке вбрання, чоловік дістав з своїх припасів теплу вовняну одежину і запропонував, щось гостинно сказавши при цьому. Я відмовився, давши знак, що не замерзаю. Тим часом психічний стрій його душі передавався мені, мов іскристий самоцвітний потік. І ще цікаве явище я відзначив, Марічко: на опришкові було чарівне вбрання — вишита сорочка, широкий кований пояс, розцяцькований кожушокбезрукавка, її в горах називають кептарем. Люди бачать в тих візерунках лише прикраси, а я помітив ще й незриме для вас, що вкладене серцями вишивальниць, ковачів, майстрів та дівчат, котрі схилялися над тим нехитрим шиттям. Там, в тих узорах, сріблилася кожна сльоза, променів кожен сміх, перлами грали дівочі веселощі, сумно бриніли в чорних барвах розпука й безнадія, дзвінко співали молоточки мольфарів, що заклинали бойові пояси для гірських войовників. Творча невичерпність мислячої істоти, закована у плин узвичаєного життя, зиайшлатаки вихід для себе і бачила казку там, де, здавалося, гинула всяка надія. Я дуже тішився, Марічко, бо відчув, що потрапив у світ великого боріння і сподівання…
Збагнувши душу зустрічного опришка, я вже міг спілкуватися з ним, а він теж чув мої думки, як зрозумілі для себе слова.
— Я бачив, — сказав чоловік, — щось з неба впало. Блискуче й вогняне. Гадав, що то падуча зоря. А тепер з’явився ти. Химерний, майже голий. Може, ти зоряний чугайстер?
— Я людина з неба, — відповів я опришкові. — Мандрівник поміж зорями. Ти мене розумієш?
— Розумію, — кивнув леґінь, підкидаючи сухий хмиз у вогнище. Чорні очі зпід нахмурених брів дивилися гостро й зацікавлено. — Щось мені дідо розповідали про небесних людей. Буцімто колись часто прилітали небесні люди на Землю, зустрічалися з нашими пращурами, навіть одружувалися з гарними дівчатами. А пізніше, та й ниньки, те припинилося, щось не чутно… То ти з далекої зірки? А з якої? Покажи…
— Її не видко звідси.
— Он як. Чому ж прилетів ти вогняним змієм на землю? Що хочеш мати? Що добути?
— Хіба неодмінно щось треба добувати в інших світах?
— Аякже! Ґазда оре поле, сіє пашницю, хоче добути врожай. Пан володіє ґаздою, примушує його віддати частку врожаю, щоб мати й собі зиск, багатство. Птах ширяє попід хмарами, але дивиться пильно вниз, чи не знайдеться десь на землі харчу, щоб мати собі смачне снідання. Все, все шукає собі здобичі…
— А якої здобичі шукаєш ти?
— Волі! — гостро відповів опришок.
— Для кого?
— Як то — для кого? Для себе й для інших!
— І ти її маєш?
— Так.
— У чому твоя воля?
— В мені, — щасливо засміявся опришок, і його брови приязно розійшлися над похмурими очима. — В кому ж іще, небесний пришельцю? Ось в моїй руці бартка — знак свободи. Ось ялиці — глянь довкола — стоять, мов сторожа вірна, пильнують мій сон, ген зорі далекі, звідки ти прилетів, шепчуть мені таємне слово, що його, може, й ти не чуєш, потік прозорий втишує мою спрагу і співає дивні пісні, гори відкрили навіки схованки свої, аби вороги не знайшли мене…
— Гарно ти говориш, людино. Гарно й справедливо, я це відчуваю. Проте твоя свобода на лезі цієї бартки?
— То й що?
— Адже бартка є і в твоїх ворогів? І вони можуть зібрати потугу сильнішу, що зломить тебе!
— Мене? — зареготався опришок, і луна покотилася над горами. — А то як можливо зламати мене?
— Оточать, заскочать десь. Уб’ють…
— Можуть убити, — згодився опришок. — Але ж волі моєї не вб’ють. Волю віддають лише добровільно. А хто має звільнений дух — що тому смерть? Вороги можуть мати моє мертве тіло, але не мою душу, небесний пришельцю! Ти збагнув?
Я збагнув його, Марічко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні високим світам. Я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, можливо, жорстокі і для мене неприйнятні…
— Що ж, ти мислиш правильно, — сказав я. — Ти вже став понад законом своїх ворогів, котрі жадають забрати від тебе неправедний здобуток. А інші? Ти їм даси волю?
— На жаль — ні! Волю не можна ані дати, ані подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію віддячувати нікому — навіть Богові!
— Богові? А хто такий Бог?
— Ти не відаєш Бога? — засміявся опришок. — Прилетів з неба і не знаєш, хто такий Бог? Хто ж ти тоді — сатана?
— Не знаю, про кого ти питаєш…
— Ну і я тобі нич не можу сказати про Бога. То справа наших панотчиків. Бажаєш — говори з ними. Я волію розмовляти про волю з горами і небом зоряним. Вони файно розуміють мене.
— Гарно мовиш. І всетаки — що ж ти даєш іншим людям?
— Прокладаю стежку, — гордо відповів леґінь. — В кого заболить серце, той побачить мою стежку. А побачить — піде. А піде — відчує подих гір, збагне мову вільної волі!
О Марічко! Опришок говорив мені простою мовою те, що я хотів висловити складнішими поняттями. І збентежилося моє серце. Радісно було й сумно водночас…
— А чому сумно, Ойрахане?
— Тому що я бачив дещо таке, чого не видно було самому опришкові. У ньому пломеніло прагнення волі, але воно горіло поміж темрявою диких почуттів і пристрастей. Ще довгий, невимовно довгий шлях стелився йому до повного звільнення, до великої зоряної волі. Проте вій мав силу, щоб одразу розірвати ланцюги власної духовної тужавості. Я йому сказав про це відверто. Він дивно глянув па мене й запитав:
— Навіщо ти тут? Чому покинув свій край?
— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й вільності, бо почув здалеку плачі й жалі. Хто чує поклик страждання — має поспішати туди.
Опришок хитро осміхнувся.
— Ти дивний. Коли рвешся на поміч комусь, отже, сам не маєш повного щастя й волі. Повне щастя робить душу глухою. А ти ще почув горе, отже, хочеш доповнити свою радість тут, де тяжко й моторошно, де криваво й тужливо. Адже так? Чому ж я маю летіти до твоїх світів, де ти можеш дарувати безхмарну радість? Сонце гріє мене, проте це не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам його променистий дарунок бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває серце своє і показує сонцю квітку, що її зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів, яких вони не мають у своєму серці? Орел підніметься за хмари, але горобцеві туди зась, хоч і має він крила. Кожному — суджена стежка, пришельцю!
Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова і розумів, що не просто віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагнуть відстояти свою неповторність від впливу довколишнього світу і неповторність цю розуміють вельми обмежено. Опришок мислив правильно, але звужено: він бачив плід лише тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не міг ще втямити, що в найменшому зерні, а тим більше в мислячій істоті, приховано неосяжний плід — можливість вічного буття…
На світанку я попрощався з доброзичливим леґінем і рушив далі. Жаль було розлучатися з ним, та й він дивився мені вслід сумно, тривожно, замислено.
В долині я побачив селище — притулки красувалися на схилах гір мальовничо й вільно. При вході стояла висока будівля — мелодійна, пісенна. Блищали хрести, над горами пливли урочисті звуки дзвону, довкола юрмилися люди в барвистому вбранні.
— То церква, Ойрахане…
(Продовження на наступній сторінці)