— У слові, в мислі. Меч двосічний, що виходить з вуст Вершника на білому коні. Пам’ятаєш Одкровення Івана? То є Логос — Слово і Мисль. Ти маєш цю зброю, Горикореню! Ми сподіваємося, що ти знайдеш щілину в мурі Хроноса. Вже багато зроблено. Ось тобі кілька добрих вісток на прощання. Там, у сусідній сфері, пощас-тило зібрати всіх Космократорів. Дуже хистке поєднання, але ж пощастило. Ми відправили їхніх ментальних двійників у епоху Троян-поля,
— Навіщо? — здивувався я.
— Для коригування Світотворення, — втрутився у розмову Горіор. — Ти це збагнеш сам. Аріман безси-лий повторно пройти ментальне конструювання космоісторії, а ми — можемо. Ми, як маркшейдери, будемо пробивати тунель деміургів з минулого і майбутнього, щоб сформувати світ-моноліт, де будуть збратані в гар-монії та любові стихії, люди, елементи, боги, тварини і флора. Знання, точне знання всіх причинностей, які по-родили сатанинську вакханалію долі Землі і Системи Ара, — ось що буде потрібне для остаточної перемоги творящого Духу. Думай, Горикореню, думай. Готуйся до нового експерименту. Ми допоможемо врятувати дру-зів із сусідньої сфери. Але від тебе багато залежить. Хоч там і є твій двійник.
— Інший я? — здивувався я.
— Чому ти вражений? Треба давно розуміти такі феномени. Ми розсипані в тисячах світів. Інакше були б всемогутні. Тільки тому Аріман має силу, що розпанахав нас на здрібнені краплі. Настав час злитися краплям в єдину ріку. Ось… я залишаю тобі Чорний Папірус. Він допоможе тобі ввійти в річище потужної мислі, в інфо-рмаційну ріку Всесвіту. Одужуй і дерзай… До зустрічі, друже! Пам’ятай, побратими й посестри чекають у всіх світах і епохах. Гроза бою гримить над віками.
Сон чи видіння? Яв чи марення?
Вони зникли так же раптово, як і з’явилися. Тільки який же це сон, коли ось біля мене на столику іск-риться фосфорично мій давній супутник — Чорний Папірус, моя казкова Грамота з козацьких часів. Треба за-питати, чи не принесли мені її лікарі або сестри? Гм, гидкий сумнів і тут просовує своє жало поміж сліпучого сяйва вищої реальності.
Тиша. Ніч. За вікнами примарне сяйво ліхтарів.
Спробую ввійти в медитативний стан з допомогою Чорної Грамоти. Горіор та Гледіс запевнили, що в мені є можливість прориву. Треба лиш згорнути докупи розсипані перлини думок, осяянь і задумів. Де ж крите-рій?
Безжальний аналіз усталених штампів думки. Перемішування наукових парадигм. Надто глибоко в боло-то вони завели пас. А що вже говорити про релігійні канони? Вони стали вартовими на брамі до духовного кос-мосу, щоб грізно гарчати на сміливих шукачів. А часом і нищити їх! Тисячі гекатомб страшних жертв в ім’я голодного бога обману. Як сильно сказав Христос про цих воротарів: "Взяли ключі від Царства Небесного, самі не входите, інших теж не пускаєте…"
— Добрий ключ до аналізу, — схвально шепоче сфера Чорного Папірусу. — Так тримай вітрило завжди. Як козаки — пам’ятаєш? їх розпинали, катували, нищили пам’ять про них, згиджували їхні ідеали, а вони, як святі, огорнулися небесною аурою і стали богоподібними у пам’яті народу. Чому? Тому, що високо здіймали вітрила під історичними грозами, зневажаючи смерть і саму думку про небуття. Тому так лютують руйнатори, згадуючи їх, тому й жадають перетворити їх у комічних танцюристів та пияків на догоду сучасним боягузам і забобонним неукам.
— Гарно, гарно, Папірусе! Тоді давай одразу до діла. В чому моя невдача? Чому сталася катастрофа, яка тепер вимагає такого велетенського коригування?
— Деякі суб’єктивні причини ти знаєш сам: ігнорування реального буття космічних сил опору. Ця думка сформована на Землі, де панує Великий Антагоніст, ось чому ти потрапив у полон псевдонаукових стереотипів, посіяних ним. Славетний Гете у "Фаусті" чудово відтворив цей лукавий тип. Проте навіть цей геніальний твір сповитий серпанком містифікації. А визначальна причина катастрофи та ж сама, що і в усіх земних обманах: окоцентризм…
— Окоцентризм? Що це?
— Догадайся.
— Ти маєш на увазі нашу давню звичку довіряти очевидності? Тому, що можна помацати, понюха-ти, почути, лизнути, побачити?
— Так.
— Ми вже розуміємо, що почуття людини сформовані для життя в обмеженій сфері буденного функціо-нування. А тепер ці майже мавпячі рецептори безсилі аналізувати потік високої космічної інформації, що плине з Таємниці. Проте ми моделюємо математичні аналоги парадоксальних можливостей, готуємося до зустрічі з Дивом.
— Цього мало. Треба інколи вірити буквально абсурду.
— Абсурду? Ти вважаєш, що наука може щось взяти від абсурдних гіпотез? Про божевільні припущення казав ще Бор, але щодо абсурду…
— А хіба саме життя — це якась узгодженість, закономірність, норма? Хіба Всесвіт не волає про анома-льність життя? Хіба ваша одвічна мука збагнути тайну свого походження відрізняється від абсурду?
— Може, ти під абсурдом розумієш щось інше, не те, що розумію я?
— Гаразд. Давай міркувати разом. Тебе цікавить причина фіаско експерименту з хрональиим прори-вом… Як ти мислив (та й хіба лише ти?) суть часу, хронопотоку буття? Минуле–сучасне–майбутнє. Так? Так. Одномірне річище подій, де суворо обумовлено розміщення тих чи інших явищ, речей, динамік, еволюцій, тво-рень, руйнацій. А насправді — глянь! — навіть проста річка у тримірності тче безліч стариць, розгалужень, озер, заток. А що ж казати про струмені часу, що визначають саму глибинність і сутність усіх змін? Спро-буй припустити, що векторів часу — безліч.
—Безліч?
—Так.
— У такій фантасмагорії можна заблукати навіки. Навіть наша модель односпрямованості приводить до розгубленості у різних фазах Хроноса. А якщо безліч векторів…
— Ось тут — твоя помилка. Навпаки. Суть у тім (я можу тобі це сказати, бо ти наблизився до такого ро-зуміння), що координата Вічності — сучасна мить. Чуєш? Суща лише сучасна мить.
— А минуле, грядуще?
— О, дивак! Де минуле? Де грядуще? Спіймай.
— Але ж мені вдалося відправити друзів у минуле. Маємо доказ, що Аріман відправив Громовицю в ми-нуле. Отже…
— То й що? Ти просто міняєш для суб’єкта, для спостерігача вектор уваги. Минуле, грядуще — це век-тори динамічної уваги для тих індивідуальностей (колективних чи осібних), котрі зацікавилися тією чи іншою реальністю. Це — нагромадження "тіла космосу", тіла творення, це те, що древні називали ЯВОЮ для акту-альної тями-свідомості. Координата Вічності бігуча і разом з тим — монолітна з іншими митями, взаємопе-реливаючись в них. Тому мить вічна. Тому всесвіт — вічний, бо він еманує, генерується з миті.
— Чудова думка. Тоді й хронохвиля може розпливатися не лише в минуле й грядуще…
— …а й в безліч вимірів, котрі ще й не мислимі для людей Землі.
— О Папірусе! Який же я був дурень!
— Гадаєш, що одразу порозумнішаєш? Посмійся над собою, над тим, що я мовлю.
— Чому?
— Тому, що ти готовий сформувати нову парадигму в яку знову заженеш свій експеримент. Головне, пам’ятай: центральність сонця миті стане революцією в свідовідчутті і дасть важіль для всеохоплення розірваного континууму, для Воскресіння всіх минулих і грядущих поколінь в єдиній миті. Це те, що яснови-дець прадавності висловив у чудовій фразі! "І часу вже не буде…"
Коли ж і чому сталося наше страшне падіння з вершини всеосяжної миті у хитросплетений Лабіринт Хроноса?
Невже знову й знову мені розпочинати працю Сізіфа, викочуючи камінь пізнання на гору обману?
Задрімав удень. І приснився мені химерний сон. Ніби я йду луками, шукаю таємничого притулку, де мені відкриють правду про мене, про світ. І раптом бачу сліди на траві. Трава всіяна густою росою, сходить сонце, і краплинки мерехтять у променях світила розмаїтими барвами. А сліди ті (я це добре знаю) залишені Гаутамою Буддою. З слідів складаються літери, речення. Я читаю, дивуючись, вражаючу фразу:
"Живі, що ви шукаєте поміж мертвими?"
Гледіс нагадала, що рішення — в Логосі. Думка, мисль. Разом з тим, як казали древні, "мисль речена є лжа". Цей афоризм можна висловити так: дух втілений обездушується, тобто — самозгублюється. Або — "зу-пинений рух самозаперечується". Рух є дух, мисль, розум, вогненне почуття. Тому мисль промовлена одягаєть-ся у вбрання тілесності і — викривлюється, стає антагоністичною.
Висновок: дух, мисль повинні жити у своїй сфері.
Тобто — у мовчанні.
Де ж вихід?
Може, в ігноруванні логічних висновків? У безстрашних рішеннях — всупереч усяким "законам" і "пра-вилам"?
Гм, гм… Щось намацується цікаве. Якби скоріше встати та до лабораторії, до співробітників…
Ми ігноруємо свідомість, увагу, спостерігача. Хоч уже ввели в космогонію антропний принцип. Це поки що так… для екзотики! А треба — для введення свідомості у всі моделювання Світобудови.
Людина — як Всесвіт.
Всесвіт — як Людина.
У кожному пристрої має відобразитися Всесвіт і Людина. В кожній мислі. В кожному законі юристів. У кожному формуванні соціуму. У всій масштабності, у всій повноті треба моделювати себе як Всесвіт, як пов-ноту буття.
Скажуть: як це можливо? Людина мізерна, тимчасова, тлінна.
(Продовження на наступній сторінці)