Сніг лежав уже по самих ярках та затінках, а то скрізь позбігав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечків торішньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами проліски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвітлеє сонце обніме її своїм палким промінням та й убере в пишні зелено-квітчасті м'які шати. Лежала ще півсонна й зітхала до неба теплими грудьми, і теє зітхання злітало вгору легенькою біластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, і хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце. Так молода жінка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гірко, і сльози застилають їй світ, і вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що він уже вернувся, стоїть тут, біля неї,— ще мить, і він одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обійме її сяєвом свого сонячного погляду, і вони поєднаються в одному прекрасному, як мрія, поцілунку. Так земля зітхала за сонцем і не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обіймах, і ті сльози-тумани розвіються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.
А поки ще хмари темні,— але теплі весняні хмари,— снували по небу. Землю приспала ніч. Не видко було місячка, спали й зірки, заступивши за хмару. Тихий упокій панував скрізь, той дужий і радісний упокій, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорів, співу, руху, могучої праці...
Пішовши ще вдень у Чорновус, вертався тієї ночі Зінько потемному додому. З вулиці повернув через Карпів город наниз, щоб швидше дійти, бо забарився. Ішов лукою, звичайною стежкою попід городами. Вже близько й провулок на гору. Увійшов у ті верби, що росли над криничкою. Там було ще темніше.
Щось зашелестіло, і враз перед Зіньком зачорніла чиясь висока постать.
— Хто це? — поспитався він, припинившись.
Здорова постать замахнула руками вгору, і Зінько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що він схитнувся. Але в ту ж мить ударено його і в спину. Зінько скочив наперед і встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловік уже піднімав удруге. Вирвав коляку і відстрибнув набік.
— Не підходь! — крикнув, піднявши коляку вгору.
— Який страшний! — озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зінькові по знаку.— Оце тобі за жалоби губернаторові.
І троє з коляками кинулись на його. Зінько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як сніп ціпами.
— Рятуйте! — скрикнув Зінько і впав додолу непритомний...
*************************************************
Гаїнка того вечора довго дожидалася Зінька з Чорновуса.
— Мамо, чого це його досі нема? — питалася.
— Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що ніч темна, йти погано — ну й зостався.
— Ні, він казав, що сьогодні вернеться.
Та мати й дід певні були, що Зінько заночував у Чорновусі, і, не турбуючись, спали всю ніч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зінько. Кілька разів їй чулася хода, вона схоплювалася, підбігала до вікна й дивилась у двір, у темряву. Ніхто не йшов. Одного разу вчулося навіть, що він уже ходить у дворі, щось робить. Вона вибігла, гукнула стиха,— не було нікого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Ніколи так не було, щоб Зінько сказав "вернусь" і не вернувся. Тільки раз це було,— як його до тюрми взято. А тепер?..
Німий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнімав її холодними обіймами.
Вже світало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вікно, аж шибки задзвеніли. Гаїнка схопилася з ліжка і стала серед хати, не розуміючи зо сну, що це.
"Зінько!" — враз подумала і кинулась у сіни відчинити. Відчинила,— перед нею стояла сусідка Стручиха.
— Нещастя! — крикнула.
— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
— Зінька твого на луці знайдено... побитого...
Гаїнка захиталася і впала б, якби не вхопилася за одвірки.
Із-за Стручишиної постаті побачила: у двір увіходило троє людей і несло... Струк із Васютою держали за плечі й за голову, а Струків наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двір і йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янівши, не можучи ворухнутися.
Вони підходили ближче. Тіло трохи згиналося посередині вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блідим обличчям одкинулася назад і лежала трохи боком на Васютиній руці; від уст, трохи розкритих, значилася по щоці й потім на білому комірі сорочки темно-червона смуга.
Вони підійшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома і все гляділа. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.
— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, і впала.
Стручиха кинулася в сіни, вхопила попід плечі Гаїнку і відтягла її від дверей. Чоловіки понесли Зінька в хату.
Трохи згодом Васюта вже біг верхи в Чорновус по лікаря...
Зінько лежав на ліжкові. Він опритомнів уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися і лежав, заплющивши очі. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всієї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипіла до тіла; скинули саму чумарку. Гаїнка сиділа біля ліжка в ногах і дивилася на бліде Зінькове обличчя. Сиділа, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що він уже вмирає.
В другій хаті мати, припавши навколішки перед образами, молилася. Благала не віднімати в неї останню надію в житті...
А на дворі Струк розказував дідові, як він ізнайшов Зінька на луці, як покликав на поміч наймита й Васюту, що на той час ішов вулицею...
Аж після обіду приїхав лікар. І то довго вмовляв його Васюта: все не хотів їхати, казав, щоб Зінька до його привезено.
Увійшовши до хворого, зараз повисилав обох жінок геть, "щоб не рюмсали", лишив тільки діда та Васюту і почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дід із Васютою обережно підвели Зінька, а лікар почав скидати. Сорочка поприкипала до тіла вкупі з кров'ю. Лікар став її віддирати,— Зінько злегка застогнав.
— Не маніжся! Не маленький! — гарикнув на його лікар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "маніжиться": спина, груди, плечі— все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани криваві.
— Добре впіймав! — крутнув головою лікар. — П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
— Хто тебе побив? Чуєш?
— Не знаю...— простогнав хворий.
Лікар ще поглянув, припав ухом до грудей...
— Хм... Усередині багато пошкоджено... Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню... Не буду ж я до тебе щодня їздити!
— Не хочу... я буду дома...— прошепотів Зінько.
— "Не хочу, я буду дома"! — перекривив його лікар.— Усі ви боїтесь лікарні, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хіба вам що втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!
Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.
— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! — гримнув лікар, хоч у занімілої Гаїнки й сльози на очах не видко було.— Ось тобі ліки...— І він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лікар виходив, дід Дорош із Васютою перепинили його в сінях.
— Скажіть, пане,— спитав дід,— чи він буде жити, чи ні? По правді!
— Як вичухається, то буде,— відмовив лікар.
— Пане! — загомонів Васюта.— Що хочте візьміть, тільки вигойте його! — І. сльози закапали йому з очей.
— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?
— Товариш...
— Дак чого ж і киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки... Як не стане — знов приїдеш.
Лікар вийшов з сіней і скочив на бричку.
— Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дід махнув рукою.
— Чорт зна що! Нічого з цього лікаря не буде.
— Чому ж не буде? — спитав Васюта.
— Ну, що вони тямлять, ці лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як попадеться до їх чоловік, то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху... Хіба я не знаю, нащо йому Зінька в лікарню? Хотілося подивитися, як там усередині побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тоді б і покарбував. Різники, та й годі!..
— Та постривайте ж, діду, може ж, це іще й не такий?
— Усі вони однакові!
Тим часом Гаїнка сиділа біля хворого. Він лежав нерухомо, все заплющивши очі, хрипко дихаючи, не озиваючись. Іноді тільки прохав пошепки пити, і Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Підводила йому голову, він на хвилинку припадав смажними устами до кухля — і знову лежав, як мертвий.
Приходили Карпо й Дмитро,— він не озвався до їх, та вони й не займали його...
Насунула ніч. Гаїнка все сиділа біля ліжка й дивилася на Зінька. При темрявому світлі від маленької лампочки його обличчя здавалося ще бліднішим, ще мертвішим. І таким помертвілим був тепер Гаїнці ввесь світ. Він жив і озивався до неї тільки тоді, як жив і озивався Зінько.
(Продовження на наступній сторінці)