Довго й Зінько не міг тієї ночі заснути. Думка думку наздоганяла. Найбільше на себе ремствував. Хіба ж не зогрішив він, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчіше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,— вони ж і муки терпіли, їх несвітським катуванням мордовано, на вогню палено... Його тільки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самі помруть, так їх смерть інших до правди прихилить і таки направить людей куди треба... Де ж вона, та й правда, візьметься, коли кожен зрікатиметься за неї обставати? І як це він чудно думав жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано! Хіба ж кривда чіпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловіка, під себе його підгорнути, забрати собі його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,— вона сама тебе знайде! Ні, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там... а там — що бог дасть!..
VI
ЛІКИ
Зінько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв і казав, що болять груди. Чапав іноді по хаті, більше то за стіни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сідав на сонечку... посидівши трохи, казав, що йому вже важко, і вертався на ліжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли. Сам лікар більше не заїздив.
Дідові Дорошеві лікар дуже не вподобався. І не через те, що був непривітний,— от, як на дідову думку, то всі пани такі, що ніколи по-людському, тихенько-лагідненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,— то це не дивина була, що й лікар такий. А оце дідові не вподобалося, що скільки він уже лічить Зінька, а полегкості ніякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без ліків швидше остербаєш. Та як на дідову думку, то всі лікарі такі — ніякого з їх добра нема, хоч би їх і зовсім не було. Нічого вони не тямлять, тільки людей псують. Дід пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито... Дак тоді гоїв його Гарасим Савчук — ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зілля... ну, й за тиждень він здоровий був,— от що! А то гоїть, гоїть от уже третій тиждень, а нічого помочі нема. Це так Зінько й до осені не вичуняє.
Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дід Дорош зараз пішов би до його, попрохав би того зілля, дав би Зінькові, дак уже давно б чоловік ходив та робив. Дак же вмер Гарасим — от лихо! А тепер таких знахарів і не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько... Ні, нема такого!.
Хіба... От хіба глушківський Семенюк? Кажуть, добре знається на зіллях... Та таки дід і сам був одного разу в його,— пособилося... Може, в його й те зілля є, .що від побитого? Хіба піти до його та попитатися? Догнав — не догнав, а побігти можна.
І все думав дід про глушківського Семенюка. Слухав, як Зінько кахикає, дивився, як він дибає по хаті, і бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючішого, знахаря вдаритися.
Прийшла неділя. Дід сказав, що піде до родича, а сам махнув у Глушківку і вернувся геть пізно ввечері. Другого дня викликав Гаїнку з Зінькової хати в противну і показав їй пляшку:
— Бачиш, унучко, це?
— А що ж то?
— Здоровля твоєму Зінькові.
— Як то?
— Дякуй дідові! Бито колись і мене замолоду, да я не кволився стільки, як Зінько. Бо мене лічив не лікар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
І дід оповів Гаїнці широко про Гарасима Савчука.
— Як дав мені зілля, як випив я раз, та двічі, та тричі,— стрепенувся та й пішов.
— Дак, може ж, вас не дуже побито було, дідусю?
— Знаєш ти,— не дуже!.. Може, ще й гірше, ніж Зінька!.. А якби мене такий паршивий лікар лічив, як його, то й мені б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тоді собі й думаю: добуду я й йому такого зілля. Та й добув!
— Де ж ви його добули?
— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловік. Тільки сказав йому, чого мені треба,—так зараз: "Знаю—каже,— знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тоді про Гарасима: "Якби,— кажу,— такого зілля, як у Гарасима!" —"Дак оце ж воно й є! — каже.— Я,— каже — від Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.
— Зінько не буде цього пити, дідусю.
— Хіба я твого Зінька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вірить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
— Як же ви зробите?
— А так: ото Васюта як нові ліки від лікаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це від лікаря, то він і вип'є.
— Ой, боюсь, дідусю!.. Якби шкоди не було!
— Яка там шкода буде? Ніякогісінької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зінько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
І дід усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула, та й край,— і не думала б! А Зінько... Він же їй завсігди казав, що знахарські ліки дурниця; як же їх йому давати?
Але тоді й інші думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же ні? Лікареві ліки не дуже пособляють... не самому Зінькові, а й так, як хто лічиться в лікаря, то мало помочі... Зінько говорить, ніби це через те, що лікарі неприхильні до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотіли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нічого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто ці ліки: про їх уже й дідусь знає, що помагають,— на собі досвідчився. І мати кажуть. Звісно, Зінько їх не схотів би... ну, а як йому не полегшає та він умре, то тоді як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зілля, що здоровля б йому вернуло?
І вона боязко, турботно придивлялася до Зінька — як йому: чи легшає? чи видужує? А він усе кволився, все нидів. Минав день, другий, третій — йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. І Зінько побадьорішав: сам, не держачись навіть, почапав по хаті і вийшов на призьбу. Гаїнка й собі сіла біля його.
Сонце весело сміялося з неба золотим сміхом. Біленькі хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому світлі. Деякі дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорніли проти неба голим гіллям, але верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було півсела. По городах скрізь метушилася, порплилася жінота, вулицями їхали люди з боронами й мішками зерна на возах. Зінько дивився на все те, і йому дедалі все ставало сумніше й сумніше.
— Боже! Все оживає, все робить, тільки я, мов камінь, лежу, ворухнутися не здолію! — промовив він гірко.
—— Не журись, Зінечку і..— розважала Гаїнка.— От скоро-скоро й ти все робитимеш — і дома, й на полі... от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щеміло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
— Дерева вже розпукуються,— казав Зінько, дивлячись на свій садок,— а я ж цієї весни ні одного деревця не посаджу!
— Восени посадиш чи на ту весну,— не журись! Такий сад, Зінечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокіл будеш літати.
— Атож, літатиму! — промовив гірко Зінько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повітрі пташки — легенькі та вільні. І він додав думкою: "От так жити б хотілося, так вільно, легко!.. Полинути б, кинутися до діла!"
Він поворухнувся,— груди заболіли дужче.
Безмірна журба, туга за втраченою силою обняла його...
— Гаїнко! Поможи мені в хату... не хочу я тут...
Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка. Він ліг і заплющив очі. Чорні круги попід ними визначилися ще виразніше; обличчя робилося таке бліде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потім заспокоївся, дихання ставало все рівніше, тихше... ледве чути... І Гаїнці здалось, що вона вже його зовсім не чує, що вже смерть визирає з того блідого обличчя... що Зінько вже зовсім як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
— Зіньку!
Він іздригнувся, розплющив очі.
— Що тобі, серце?
— Нічого, нічого... Це я так... Я тебе збудила... Спи, серденько!
— Ні, я не спатиму...
Але знов заплющив очі і знов лежав, як мрець.
"Ні, не пособить лікареве гоїння! — думала Гаїнка.— Треба послухатися діда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."
І вона зважилася...
Того ж вечора Васюта привіз із Чорновуса ліки. Вона не внесла їх до Зінька в хату, замісто їх поставила туди дідову пляшку...
Одначе не зважувалася довго.
Раділа, що Зінько заснув звечора і не треба було йому давати ліки. Але як прокинувся і сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зілля, що пляшка цокотіла об велику чарку. Налила і дуже довго затикала пляшку, аж Зінько попитав:
— Що це ти там робиш, що не даєш?
Тоді вона піднесла йому чарку, він підвівся, взяв і випив одразу. А її вхопив холодний страх, і не помічала, що він оддає їй порожню чарку. Врешті взяла. Він ліг знову, заплющив очі й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплішало,— вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сиділа на ослоні біля його.
Він, здається, спав.
Враз він розплющив очі, підвівся, вхопився рукою за горло:
— Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
— Зінечку! Де давить? Що?..
— Горло... в грудях пече... Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Він випив трохи і впав на подушку. Вона стояла над їм і дивилася на його широко розплющеними очима.
Він лежав тихо кілька часу, а тоді знов ухопився за груди:
— Води!..
І відразу його скорчило всього так, що він ледве не впав з ліжка.
Гаїнка вхопила його.
— Діду!.. Мамо!.. Рятуйте!..— крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дід і мати попрокидалися і вскочили в хату:
— Що це?
— Зінько...
Вони глянули.
Зінько лежав у неї на руках, і на блідих губах червоніла в його кров.
— Зіньку! Сину! Що тобі? — питалася перелякана мати.
— Води!..
Йому подали води,— він пив жадібно. Тоді впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Нові корчі вхопили його, і він забився в матері на руках, і знову зачервоніла на губах кров. Дід кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито і впала навколішки перед ліжком.— Ой, що ж я, проклята, наробила,— я ж тебе, Зінечку, струїла!..
Його очі розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
— Що ти сказала? — ледве вимовив.
— Це ж я тобі не ліків дала, а знахаревого зілля!
— Ти... знахаревого... А я ж казав...— простогнав хворий.
— Я ж думала, що воно пособить... я ж не знала, що таке лихо... я ж...
— Діду! — промовив Зінько.— Або самі... або біжіть до Васюти,— хай до лікаря... зараз...
Переляканий дід кинувся, ні слова не кажучи, з хати. Зінько лежав, заплющивши очі, і тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколішках біля ліжка, притиснувши руки до грудей, і дивилась нерухомим поглядом на Зінька. Він мовчав довго.
Врешті промовив:
— Мамо... нехай... вона піде... Ви самі зостаньтесь зо мною...
Гаїнка встала і вийшла з хати.
Вийшла в сіни, повернула в хижку і забилася там у найдальший куток.
Сіла долі і сиділа так у темряві, обхопивши голову руками, прихиливши її до стіни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо він умирав і прогнав її від себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходійство.
Душогубові-розбійникові є кара, а їй нема, бо ніхто такого не зробив, як вона.
Знала, що їй уже нема нічого на світі, сама темрява.
І вмирала в темряві.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тіло вже не жило, тільки душа жива боліла так...
О, як без міри, без краю!..
Ця ніч, ця темрява — вона гнітила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все боліла.
А там Зінько вмирає.
І вона не сміє туди піти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тільки б не ці муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу...
Дід вернувся від Васюти з поганою звісткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусі, лікар побіг поштою на станцію, на машину: на три дні їхав у губернію, в город!
Помочі не було.
Зінько вислухав це мовчки.
А дід, стоячи над їм, казав:
— Зіньку! Сину! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зілля в знахаря і Гаїнці звелів... Говорив, хлипаючи, і весь трусився.
— І ви, діду,— тільки промовив Зінько, та й не сказав більше нічого.
Усю ніч мати з дідом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, і він пив, силкуючись її залити.
Перед світим сказав:
— Ноги обважніли...
Мати торкнулася до ніг.— ноги були холоднi. Він зрозумів це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть іде.
— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати.
— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогодні вмру.
В хаті настала тиша.
Темряве світло осявало бліде обличчя хворого і дві прибиті горем постаті коло його ліжка: мати сиділа, дід Дорош стояв похилившися.
Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона:
— Сину! Зіньку!.. Прости мене!..
— Бог простить, дідусю! Я на вас не гніваюся... Тільки не кажіть про це нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала...
Дід, хлипаючи, встав.
— Сину,— промовила мати.— Покличу батюшку— може через те бог полегкість пошле.
Хворий помовчав, тоді сказав тихо:
— Добре... А ви, дідусю, підіть покличте моїх товаришів, усіх... А до мене хай Гаїнка тим часом увійде.
Мати й дід вийшли з хати, а трохи згодом туди ввійшла Гаїнка.
Тихо спинилася біля порога,
— Гаїнко!.. Іди!.. Сядь отут... біля мене...
Вона підійшла покірно і сіла на ліжкові. ': — Дружинонько моя, поцілуй мене! — попрохав хворий.
Вона зірвалася, впала навколішки, обхопила йому ноги і почала цілувати їх мовчки.
— Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шепотіли, припадаючи до ніг:
— Ніженьки мої... слідочки ваші цілувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
— Сядь тут біля мене!.. Поцілуй в уста!..
Нахилилася до його, цілувала в уста, в очі, в руки.
— Не ти мене, дружинонько моя вірна, струїла... Ти мені здоров'я хотіла, моя добра... Любив тебе на цьому світі і на тому любитиму... Як я тебе покину? Така маленька... така полохлива... Та тебе люди заклюють... Як я тебе покину?.. Він плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сиділа не сміючи ворухнутися. Відпочивши, озвався знову:
— Живи з матір'ю, з дідом, не ходи до батька: там тебе занапастять... Нікому не кажи про знахареве зілля. Чуєш? Я тобі велю. І дідові, й матері звелів... І сама забудь по це... Не думай!.. Мені однак умирати було,— довго не прожив би... Байдуже, коли трохи швидше... Тільки тебе жалко покидати... Іще жалко: не зробив... Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала від несвітського болю, але ні одне слово не проходило крізь уста.
У сінях затупотіло. Це прийшов батюшка...
Відбули його.
Уже розвиднилося зовсім, як круг Зінькового ліжка постали товариші.
— Підведіть мене! — промовив хворий. Підвели, заложили за спину подушки. Він сів.
— Уже груди німіють... Час прийшов умирати... Як сидів у тюрмі, заприсягся не покидати цього діла — за правду стояти... Не судив мені бог справдити мою присягу... Короткий мій вік... Нехай моя присяга буде вашою!
— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вірний!..
— Спасибі!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?..— питав хворий, уже блудячи словами.— Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнів.
— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дідом нехай вони в цій хаті живуть... А ви їх догляньте, братики!..
— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибі тим рученькам, що мене носили-годували... Тим ніженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
— Гаїнко! Дружино моя вірна, серденько моє дорогесеньке, раю мій любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тоді прощався з дідом, з товаришами і кожному казав останнє привітання.
А вони питали:
— Кажи, брате,— може, ще що звелиш?
— Нічого не звелю,— тільки не забудьте мого заповіту!..
— Не забудемо!.. Глянув по хаті.
— Одчиніть вікно!.. Відчинили.
— Хоч би сонце зійшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило.
— Гаїнко!..
Кинулася до його,— він прихилив її голову собі на груди...
— Ще не зійшло сонце?
— Скоро зійде,— відказав Карпо.
Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:
— Прощав...
Зітхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз...
Рука впала з Гаїнчиної шиї...
У Чернігові, 1901