«Непокірний» Борис Грінченко

Читати онлайн оповідання Бориса Грінченка «Непокірний»

A- A+ A A1 A2 A3

I

Тепер уже виразно було видко, що новий учитель — чоловік непевний. Тому було багато доводів.

Насамперед — учитель ні до кого ніколи не ходив (розумілося: до людей статечних) і сидів у своїй школі то з дітьми, то з якимись книжками. Що тому була правда, міг посвідчити шкільний сторож, що був за сторожа й у волості. Друге — він не мав ніякого "благородного виду" і тільки одежею відрізнявсь од мужиків, бо розмовляв "по-мужицькому". Третє — він, як випускав школярів погратись, дурів, як маленький, гуляючи з їми у м'яча, ганяючи наввипередки або ще які грання вигадуючи: таку "кумедію" щодня міг бачити і старшина, і писар, і всякий, хто бував у волості, бо школа була в одному дворі і навіть в одному будинку з волостю. Четверте — він сам собі варив їжу та ще й у гурті з тими школярами, що ночували в школі. Нарешті — він ходив по лісах та по луках, збирав якісь квітки, камінці і всяку таку дурницю, і все те обережно ховав. Про цей останній пункт старшиниха погадала навіть, чи не ворожбит він який, але ж цю думку не взяв собі до уваги освічений писар, і старшина просто сказав жінці, щоб вона не встрявала, куди їй не треба.

Але ж цього мало. Він був навіть неслухняний і неввічливий до начальства. Замість, щоб удовольнятися з двох поламаних лавок, що дала волость школі, і заліплювати побиті шибки папером, він намагався, щоб йому пороблено нові парти, засклено вікна і навіть щоб покрашено стару класову таблицю, начебто через те, що на їй уже крейда не пише. І як волость, звісно, не зважила на такі його кумедні домагання, то він насмілився написати про це до земської управи, додавши, що гроші, від громади призначені на школу, лежать по кишенях у волосних і не вживаються на що треба. Управа ж пойняла тому віри і прислала суворий наказ, щоб старшина, не гаючи часу, поладнав шкільну мебель і зробив усе, що школі треба. Хоча мебелі, звісно, не лагодили і нічого не робили, а просто тільки написали в управу, що все зроблено, — але ж такий вчинок учителів виразно доводив, що він — чоловік баламутний.

Нарешті, волосний писар, що вже двадцять і один рік писарює, пройшов крізь сито й решето і знає добре, де чим пахне, догадавсь, що цей учитель... теє... Про це він казав навіть урядникові, що жив у другій волості, й урядник цілком з їм згодився, сказавши:

— Межи ними дуже багато мошенників... вони — сицилісти, тільки так, знаєте, видають себе за вчителів.

І обіцявся незабаром усе "розслідувати", приїхавши.

Такі були провини вчителеві і так їх виясняли увечері дня... студня 188... року волосний старшина Пастушенко, поліцейський урядник Швидков, волосний писар Льовшин, сільський староста Губань і сільський крамар, шинкар і волосний поштар Семен Олексійович Цупченко, що до його старшина, урядник, писар і староста зібралися на чарочку.

Розмова почалася після восьмої, здається, чарки з того, що Цупченко розповідав своїм гостям, як він "для штуки" посилав прохати вчителя до себе в гостину і як той одмовив, що йому ніколи.

— А хлопець мій, що в школу ходить, каже мені, — оповідав Семен Олексійович далі, — що він таки швендяє часом у гості... — Тільки ж — як би ви думали, до кого?.. — До Семена Попенка!

— До Семена Попенка? — здивувалися гості. — Та в Семена ж і в самого ані їсти, ані пити, ані в чому походити... чим же він буде гостей гостити?

— А от же бачите, ходить до його! І хлопця Семенового так, кажуть, улюбив, так улюбив!..

Далі потроху почали виясняти вище писані провини, і всіх, хто там був, оповив правдивий гнів на такі несвітські вчинки нового вчителя. Але ж справжнє обурення повстало тоді, як волосний писар Льовшин озвався з своєю славетною промовою. Він сказав:

— Усе, що оце почув я тепер, не здається мені дуже вдивительним. Усякому звісно, що оці молоді паничики, которих земська управа нам понасилала, нічого не знають, для того тільки і вміють ганяти з мальчиками у м'яча...

— Еге, що правда, то правда, — перехопив старшина. — Що тепер за наука? То як старий дяк Панасович був, дак ідеш повз школу — аж гуде, як рече, — так усі тії склади складають. А тепер що? І мій хлопець у школу ходив, — та потім я його взяв... Бо приходить додому, питаюся: "Ну, що ж ти у школі вивчив?" — Нічого, каже, не вивчив. — "А що ж ви робили?" — Та, каже, вчитель став проти нас та й велить: тягніть, каже, за мною: о-о-о! А ми й собі загудемо: о-о-о! А він знову: — кажіть: гирр! Ми й собі як загарчимо: гирр! гирр! гирр! Он яка історія: гарчати тепер учать! — додав старшина.

Усі зареготалися, почувши про таку сміховину. Писар же, перечасувавши, поки регіт ущухнув, почав знову:

— Так ось, кажу, все це не дуже мені вдивительно. І те не вдивительно, що він у клявзи пустився: нада ж, єжели нічого мальчики не знають, хоч тим себе вигородити, що лавок нєту. Мені вдивительно і страшно друге.

Тут писар зупинився на хвилину, немовби щоб дати змогу всім слухачам приготуватися до цього другого "страшного". І справді, ті нашорошили вуха, а врядник додав нащось:

— Діствительно!

Бачачи те, писар почав ізнову:

— От Семен Олексійович кажуть: до них не схотів піти, а до голодранця Семена ходить і хлопця-мальчика його полюбив. Видите: до статечного чоловіка не пішов, а пішов до голодранця і голодранцевого хлопця полюбив. Що з цього виходить — слєдствує? Слєдствує, що він прихиляється до голоти всякої і кунпанію з нею імєєть, а з голотою — звісно, які розговори: про багатих та про начальство! Чуєте, які розговори?

Писар знову зупинивсь і глянув навкруги. На всіх обличчях ще більша запанувала увага. Урядник же насупився ще дужче й силкувався дивитися так, як дивиться сам справник. Він хотів би всім довести, що в такому ділі тільки він, урядник, держить в руках усі перуни, але, на превеликий жаль, нагай, яким він частенько списував селянам спини, слухався його краще, ніж язик, і він тільки набрав справницького вигляду і промовив знову:

— Діствительно! — а опісля додав: — Возмутитель! Прокламацію пущаєть...

Писар почав далі:

— Тепер другоє: отчого він, як старшина або господин урядник, або я, або ще хто з начальства — от хоч би поштосодержатель Семен Олексійович — іде, нікогда первий шапки не зніметь? Отчого, кажу, і што з цього виходить — слєдствує?

— Еге, що правда, то правда, — озвалися старшина й хазяїн, — це ми вже добре помітили. Ніколи сам не поздоровкається, мабуть, жде, щоб йому вперед шапку зняли...

— Потом он што, — казав далі писар: — приходжу я раз до його — думаю так: зайти одвідать чоловіка, поговорити, як з образованим. Заходжу, а він книжку читаєть. "Здрастуйте, — говорю, — Василій Дмитрієвич!" — "Здраствуйте", — каже, а сам устав, книжку згорнув, сховав у свою шаховку й на ключ замкнув. Спрашую я вас: на што йому ту книжку прятать, єжели вона такая, как нада, книжка? А єжели прячеть і по ночах книжки читаєть, то що тут виходить? Виходить і слєдствує, що то такії книжки, которії только без людей читать можна.

— Діствительно! — скрикнув урядник. — А я ще осінню получив бумагу сикретную од господина станового пристава: хто учитель? званіє? І потом: способен ли к отправлению своїх об'язаностей? Конешно, я отвєчав: неспособен, потому — возмутитель! І книжка запрещонна — всьо одно що прокламація!

— Еге! Так он воно який птах! — скрикнув Цупченко.

— Іменно! — доводив свого писар. — Виділи, яке в його волосся довге?

— А хіба то що, як довге волосся? — запитався старшина.

— Як що? А то ж у них, сицилістів, прикмета така, знак, значить, штоб свій свого узнавав.

— Діствительно!

Після цієї писаревої промови зчинилося, як я вже казав, велике обурення. Чарка не переставала гуляти з рук до рук і пособляла тому, щоб правдивий гнів проти вчителя виявивсь у виразніших формах. Балакано довго й багато і, нарешті, враджено й постановлено зробити так:

а) щоб скарати вчителя за його зневажливість і непошану до свого начальства, то не давати йому більше дров;

б) щоб не псував він дітей, настренчувати батьків забирати їх зі школи;

в) розпитатися по селу, про що розмовляє вчитель з людьми, а найбільше з Семеном Попенком, а також, якщо буде змога, зазирнути потихеньку і в його шаховку з книжками (розпитуватися мав урядник, приручав це й писареві, а до вислідів у шаховці сподівались помочі від сторожа).

— А там, когда дознаємось, тогда можна буде йому підпустити! Уже я знаю еті дєла! — казав писар.

— Окончательно! — додав урядник. — Тогда ми доношеніє сикретноє і його голубчика тогда — фіть!.. А ви, Хомо Григоровичу, — вдався він до писаря, — неукоснительно сообщіть мнє, бо знаєте — я тут не живу і мнє за всім не вспіть, потому — сикретних дєл множество.

(Продовження на наступній сторінці)