Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, і не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото — це ж і припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усі заміри Рябченкового товариства гинули, і диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зінька слухають більше, ніж їх. Еге, кажуть, і вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо,— інших настановимо: Зінька та Карпа. А курс і старшині, й старості кінчається цього року восени. Коли б їм пощастило справді своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тоді що хотіли б, те з їми ті горлопані й робили б. Звісно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю,— багато в його сили і тут, і в городі,— ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зібрати хоч і завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зінькової спілки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнішими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далі їх ще побільшає.
І визволила ж нечиста цього Зінька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замісто Панаса запроторено,— в селі б тихо стало. І що вже почав вигадувати: щоб горілки не пили, щоб могоричів не було. Так і поступитися цим! Хіба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тоді вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричів!
— Істинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зінько! — казав Сучок.—"Я,— пле-ще,— подать заплатив, одбутки всі поодбував, нікого не займаю, горілки не п'ю,— що ви зо мною зробите?" І верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
— Іменно, іменно правда! — потакував Копаниця.— Нікоторого тобі над їм слєствія нема. Ти його в холодну, а він тобі кричить: яке ти право маєш? Значить — покажи йому. де твоя законная основанія! А, сто чортів! Да якби в мене була полная законная основанія, дак я б тебе, ідолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
— Законники пойшли,— промовив Тонконоженко,— та праведники такі, що біда!
— А як на моє розсужденіє,— казав Сучок,— дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
— Та як же їх провчиш? — питав Копаниця.
— От, штука!.. Хіба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: "Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулиці валяється?" —"Ні, не валяється".— Как ти, мерзавець, смєїш мені говорить, когда я сам видів? Начальство запреідаєть, санітар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!.." Ну, послі такого наставленія уже ж він не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,— тоді його в зуби, та на десятників гукнуть, та й усипать гарячих, не жаліючи.
— Невозможно! — крутнув головою Копаниця.— Одно, іцо не грублять: ти його хоч і вилай, то він каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проікнесу",— а друге: хоч і зробиш, так він тоді таку тобі кутавасію з перцем підніме, іцо хуже буде, нежелі за Дениса Пилиповича землю. Ні, це не йдьоть!
— А мені здається,— озвався Рябченко,— що Михайло Григорович таки правду каже: іменно їх, треба провчить. Хоч не всіх, дак хоч самого Зінька. Тільки не так трохи треба заходжуваться.
— Ну, а як же?
— Нишком, щоб ніхто не бачив, та щоб і він не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобі за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тоді йому жалітися ні на кого й ніяк, а боятися буде. Не до смерті його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко.— Поки ми їх не почнемо вчити, дак нічого діла не буде. А як одного та другого провчимо — тоді його страх возьметь, нишком сидітиме.
— І не висьма важна штука,— розказував Рябченко.— Це можна так ловко зробить, що моє поштеніє!.. Тільки щоб Григорій Павлович подозволив, бо без господина старшини тут ніяк нельзя.
— Хто його зна,— казав Копаниця,— це, коли хочете, непорядок і дайже буйство... Ну, та задля такого діла,— засміявся він,— можна й манюсінькоє буйство соченить.
— І чудесно! — задовольнився Рябченко.— За тиждень, за два й готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.
— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.
— Ото ж таки! Хіба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаєм, що ну! І науку получить, і живий останеться...
Товариство повеселішало. Чарка жвавіше заходила з рук до рук, наче й горілка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали...
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тоді, не хотівши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався підождати в сторожці,— там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядьків та Микита Тонконоженко. Сиділи та гомоніли гуртом, а далі так трапилось, що ті повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
"От і добре,— подумав собі Рябченко,— хотів був до його сам піти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що від мене до його стежка є".
І він загомонів до Микити:
— А що, Микито, не пощастило тобі Гаїнку зачепити,— повернувся-таки Зінько.
— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.
— Ну, а вже ж і жіночка була б тобі хороша! Одно слово — як лялечка!
Микита тільки плюнув зо злості.
— І все цей Зінько тобі на заваді стає,— правив своє Рябченко.— От тоді в тебе Ївгу одбив.
— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.
— Все Васюту настренчує, щоб із тебе на вулиці знущався.
— Нигодяй! — І Микита аж побілів із серця, згадавши віршу про Трандиту.
— Настоящий нигадяй! І таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всі хоч з торбами попідвіконню йди.
— Та ну? — здивувався Микита.— Нивжлі такое плохое дело?
— А ти ж думав як? Коли в Дениса однімуть землю, а мужики почнуть брати собі в Добровольського, дак тоді, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,— вона їм без надобності. Ми тоді на льод сіли, бо нам нічим буде Горянському заплатить. А в контрахті тисяча рублів невстойки — он що! Поцінують тоді, брат, нас усіх та й тебе з батьком.
— Вот так штука! — аж злякався Микита.— Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?
— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який місяць або два, дак ми б могли собі раду дати і пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що ні почнемо, що ні зробимо — він і переб'є, він і переб'є! Хоч би захворів абощо... то все якось би впорались... Ех, Микито, як я гляну на теперішніх парнів, дак один пустяк, та й годі! Якби я парубкував, дак хіба б я попустив отак із себе сміятися якомусь там Зінькові, як він із тебе насміявся? І Гаїнку, й Ївгу... Ех!..
— Ну, а що б ви іздєлали? — спитав, почервонівши, Микита.
— Хі, не знав би що! Зобрав би хороших парнів три-чотири душі та й дав би йому доброї матланки — от що!
— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й іздєлаю!
— Поки хвалько нахвалиться!
— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально іздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається,— такого вгощенія дам!..
— Хто його зна... Звісно, була б це штука славна, і не самому тобі було б добре: поки Зінько вичухався б, то ми б у громаді по-своєму крутнули... А то поцінують нас...
— Будь я первой падлець, если не іздєлаю! — скрикнув Микита.
— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,— припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.
На церкві бевкнув дзвін.
— О, вже й до служби,— сказав Рябченко, і обидва з Микитою перехрестилися.— Треба йти... Тільки ж ти гляди, Микито! Понімаєш? Ні я тобі нічого не говорив, ні ти мені...
— Понімаю! Усьо буде в плипорцію, і аджарим так, що моє вам паштеніє, ще й здєлайте одольженіє.
— Та не забудь: по голові ані-ні-ні!.. Ніяк не можна!..
— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом...
— Ходім же до церкви!..
V
НАПАД
Приходила весна.
(Продовження на наступній сторінці)