«Князь Ігор» Борис Грінченко

Читати онлайн твір Бориса Грінченка «Князь Ігор»

A- A+ A A1 A2 A3

I

Давно се діялось, років 700 тому. В усій землі нашій тоді не такі порядки були. Менше людей було, менше сіл і городів. Та хоч і не багато городів було, але ж усі села й землі до сих городів тягли. І до якого города належали ті землі й села, той город ними володав і порядок там давав. У городі бо збиралися земські люде і раду радили про всякі свої громадські справи. А суд вершити, землю боронити й орудувати нею мусив князь, хоча іноді, у важливих справах, радився він з вічем (з радою) і з своїм військом. А над усіма князями найстарший був великий князь Київський. Такий був звичай і лад; та тільки ж самі князі не дуже сей лад і звичай шанували. Хоч і родичі вони проміж себе були, та заздрили один одному, один у одного землі однімали і вбивали один одного; а то в чужій землі, щоб помститись над князем, його людей, ні в чому неповинних, рубали і сікли, села й городи їх палили й плюндрували. Бували іноді й між ними такі князі, що про долю рідного краю дбали, як ось би Володимир Мономах. Та таких було мало, а то найбільше князі тільки й знали, що поміж себе гризлись. А щоб одностайно стати проти ворога за всю землю — того у них не було. А ворогів у той час, про який ми оповідаємо, було не трохи. Найлютішим ворогом були дикі половці. Здобичницький народ. Жив він по степах широких у шатрах і на одному місці не сидів, а то туди, то сюди переходив, — то коням кращої паші вишукуючи, то розбишацькі наскоки на нашу землю роблячи. А чинили вони нам біди не потроху і часто, набігаючи, край наш палили й плюндрували і наших людей до себе у бран, у неволю забирали. Давали їм одсіч наші князі, та тільки рідко умісно йшли на ворога, а більше все поодинці і через те й гинули часто, а як умісним боєм ішли, то били половців тяжко. Отже в той час, про який наша оповідь буде, найбільше половців великий князь Київський Святослав не милував і не раз їх, і не два як вівці розгонив. От і тепер (р. 1184) збирається на половців. Всі князі з ним укупі на невірних б'ють, тільки молодого князя Новгородсіверського, Ігоря Святославовича, там немає. Послав був і по нього старий Святослав, до умісного бою за рідну землю з половцями закликаючи. Скоро дуже виступив у похід князь Святослав, а тут ще й одлига настигла — нема ходу за одлигою та за густими туманами степовими. Зоставсь князь Ігор дома. А як дочувся, що Святослав побив половців, усі їх шатра забрав і багато коней і бранців привів, опанувало і його завзяття: — Що ж, — каже, — не князі ми, чи що? — Ходімо й ми здобудемо собі чести й слави і покажемо ворогам, як нашу рідну землю займати. Ото ж і звелів він молодому синові своєму, Володимирові, вести до нього військо з Путивля; звелів племінникові своєму поспішатися з Рильська: випрохав собі на поміч загін чернігівського війська. А зробивши се, звістку шле до свого брата меншого, князя Трубчевського Всеволода. Молодий сей князь був, а лицар найславетніший: куди кине своїм орлиним оком, де махне своєю дужою рукою, там ворог трупом поле встилає або тікає, не озираючись. Тяжко дужий і в бою хоробрий був князь Всеволод, то й прозвано його за се Буйним Туром. Шле йому Ігор таке слово: — Брате мій любий! Годі вже нам дома сидіти. Чи не час нам половців пошарпати, щоб вони нашої землі не плюндрували? А збирай бо, брате, свої вірні вояки та рушаймо вкупі на ворога! Не забарився з відповіддю Буй-Тур Всеволод: оповіщає він любого брата Ігоря і шле йому таке слово: — Брате мій любий, коханий мій брате! Один ти в мене брат єдиний — обидва ми однієї крови, обидва Святославовичі. То сідлай, брате Ігорю, свої коні ворониї, а мої вже сідлані готові біля Курського стоять. І не перваки ж мої куряне у вояцьких справах: під сурмами їх повивано, під шоломами лелієно, од списа кінцем їх годовано. І знають вони всі дороги степовії, усі яри й балки глибокії. Туго луки свої вони понатягали, шаблі погострили. Сами ж вони, мов сіриї вовки, гуляють полем, собі чести шукаючи, а князеві слави здобуваючи! Не забарився й Ігор. Зібрались до нього і син його, князь Путивльський, Володимир; і племінник Святослав Олегович, князь Рильський, з своїм військом. Прийшов і загін війська з Чернігова. Сам князь Ігор військо зібрав у своєму городі Новгородові-Сіверському. Дружину свою Ярославну покинув він у Путивлі, а сам в золоте стремено вступив, і рушили всі у похід степом. Їдуть. От уже й малий Дінець блиснув бистрою хвилею. Глянув Ігор на ясне сонце і бачить: вкрилося сонце мов завісою чорною, темрява впала на широкий степ, на хоробре військо. Іржуть коні й дибки стають, воли ревуть у військовому таборі; навіть птахи, й ті боязко сновигають понад степом. Хреститься перелякане військо. І питається Ігор у свого війська: — А що воно, браття, таке?

І одмовляють головами похитуючи, сиві діди, старі вояки: — Не гаразд, князю. Не добра ознака! Щось погане се нам віщує. Похилився буйною головою хоробрий Ігор і думає: Невже ж оце й повернутися? І не проженемо бусурменів, і не придбаємо слави вояцької? Хоче князь бачити Дін великий, на небесне знамено не зважає. І каже він військові: — Браття милі! Що буде, те буде. А буде те, що Бог дасть. Сідаймо ж, товариство, на свої добриї коні та рушаймо до синього Дону. Хочу зламати списа мого на краю землі половецької! Хочу або навіки полягти в полі, або напитися шоломом моїм води з чистого Дону. Або добути, або дома не бути. Рушаймо!

 

II

І рушили далі. Дінець перейшли і стали біля Осколу — Всеволода ждати. Не довго ждали — скоро він поспішаеться до любого брата на поміч. Приїхав Всеволод, обнялись, поцілувались брати. Та не гають вони часу — і скоро знову виступають, йдуть степом широким. Не весела їм дорога була. Удень чорні хмари сонце ховають, а вночі буря-гроза завиває, птаство дике лякаючи; звір виє та ворожий пугач у темряві пугає, смуток наганяючи своїм криком на хоробреє військо. А військо йде та йде, ні похмурого неба. ні страшних ознак не лякаючись. Ось уже й рідну землю військо позаду лишило, уступило в безкраї половецькі степи, що куди не глянеш, як море простяглися, і нема їм кінця й краю. Он орли степовиї ширяють високо; високо вгорі над Ігоревим військом, клекчуть, немов звіра на кістки, на кривавий бенкет кличуть; а по балках та по яругах вовки-сіроманці квилять, проквиляють, заздалегідь темний похорон над побитим військом хочуть одправляти; та ще лисиці степовиї, то там, то инде визирнувши оддалеки від степу, брешуть на червоні щити Ігоревого війська. А військо, лавами вшикувавшися, грізно й мовчки йде все далі й далі у безкраїй степ, шукаючи собі чести, а князеві слави. Послали довідчиків поперед війська у степ довідатися, що половці роблять. Повернулися довідчики і кажуть князям: —Заворушились половці, знялися всі хмарою і небитими шляхами йдуть, поспішаючись до Великого Дону; вози їх риплять їдучи, немов табун лебединий, по степу росполоханий. Знову далі поїхали. Їхали день, і ніч їхали. Довго ніч тяглася, небезпечна ніч у безлюдних степах. А ось і ранок заходе, ось занялася зоря, заколихався туман понад степом. Чорна галич прокинулась і загомоніла, закрюкала. Зраділи наші; вдень усе ж битися краще. Простяглося військо через степ, перегородило його червоними щитами, шукаючи собі чести, а князеві слави. А ось і половці! Радісно скрикнувши, кинулись на їх наші і потоптали, побили їх. Сипнули половці назад, а наші за ними навздогін. Заворушивсь половецький степ: поспішаючись, збирають половці свої шатра, женуть свій товар, тікаючи од наших. Та не втекли вони: розвіялись наші мов прудкі стріли по степу, ловлять бранців, беруть половецьке золото, парчу й оксамит дорогий. Багато набрали всякої здобичі, а половецькими кожухами, опанчами і всякими узороччами мости мостили по багнах та по болотах. Уся здобич на військо пішла, тільки взяв собі хоробрий Ігор Святославович червоний стяг та білу корогву, та бунчук червоний з срібним ратищем. Впала ніч на землю — заховала в темряву степи широкі. Дрімає в полі хоробреє військо. Далеко, ой далеко воно залетіло! А тим часом хан половецький Гзак, як той сірий вовк, ганяє степом, збираючи звідусіль свої розпорошені половці; хан половецький Кончак шлях йому виправляє до Великого Дону.

 

ІІІ

(Продовження на наступній сторінці)