Всі затихли на хвилину... Тоді загомоніли відразу. Це все не жарти! Засварилися так, що і вбивати один одного почали. І все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! І як то досі ніхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його і впадало, та здорово перебивалося тією брехнею про Зінька та про Ївгу. Цьому люди поняли віри, то за Панасову сварку з братом і забулися. Що ж воно далі буде, коли й тепер уже таке через землю починається?
Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:
— Нечестиві на праведних війну воздвигають,— а що ж праведним чинити?
Якби ж то знати, що чинити! Зінько радив наймати в панів усією громадою землю, а згодом купувати її — адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землі в чужі руки.
Дід Корній Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук ірвуть! Он пересельську вирвали. Підмогоричив кого треба, та й амінь! Дбати, щоб горілки не пили? Ну, це вже Зінько абищо вигадує! Увесь світ п'є, а ми самі його не переробимо! Та й не можна без горілки: упиватися не треба, а як закон велить на весіллі пити, то треба. Що? Зінько каже, що й весілля без горілки можна? Ну, це вже дурниця, це вже він закон ламає!
Дем'ян, другий родич Зіньків, був не від того, щоб горілку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробітки малі, а всякому хатньому требові й краю нема,— хоч і не питимеш, то підеш до багатирів кланятися. Хіба що ото скидаться грішми, як Зінько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,— це справді добре було б.
Одначе Корній Грабенко і з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зінько розказував про товариство запомоги, то він і пішов собі додому, а за ним іще двоє родичів. Порозходилися додому й жінки, бо треба було по хазяйству. Опріч чотирьох чоловік товариства, зосталися тільки Михайло, Савка та Дем'ян. Ці троє пристали до гурту і навіть зараз же подали по п'ять карбованців у складку. Дід Дорош усе дослухався мовчки, а далі й собі озвався:
— Слухав я вас, слухав, та й думаю собі: люди хоч і молоді, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби мені! Та тільки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?
— Та як же! Вже ж і старих! — загомоніли навкруги.— Ще й раді будемо, коли старі нам поради даватимуть.
— Поради!..— всміхнувся дід,— Такі мудрі поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе прийміть і мене до свого гурту!
— Та невже, діду? І ви пристаєте? — зрадів Зінько.— Оце так добре!
Усі дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:
— Восьмеро нас тепер, восьмеро!
— Було б дев'ятеро, якби бідолашний Грицько жив! — промовив Дмитро.
— Так! — сказав Зінько.— Нехай же вічний упокій буде його душі, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас ізгадувати добрим словом у своїй громаді.
— Будемо! Будемо! — відказало товариство. Згадали тут і за дітей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пішла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опікуном Панаса Момота. Він старшого хлопця віддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра — добра жінка, та в самої гурт дітей, та не гурт чого їсти; чоловік її гнівається, що чужих дітей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й діти, й худоба зосталися без опікуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловіка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громаді опікуном настановлено або Зінька, або кого іншого з їх товариства.
Тоді вже загомоніли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попідписувати якомога більше людей — може, це пособить.
— Тепер,— казав Савка,— багато пристане, бо вже всі побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде більше, що за нами обставатимуть.
Зараз же Зінько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.
Наприкінці довго ще говорили знов таки ж про тую горілку і таки врадили, щоб ніхто з товариства не пив її і в себе в хаті не мав.
Порозходилися товариші вже пізно ввечері. Позад усіх лагодилися йти Васюта з Карпом.
— Ходім уже, Карпе, додому абощо,— казав Васюта,— бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечір мовчки сидів, надувшися як сич.
Карпо справді весь час був дуже похмурий та мовчазний.
— Я не спати хочу,— відказав,— а невесело мені, що так воно робиться...
— От такої! — погукнув Васюта.— Тут треба радіти, а він сумує. І Зінько прийшов, і товариства нашого побільшало.
— Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нічого не вдіємо проти їх.
— А я думаю так,— од казав Зінько,— що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тоді багато пристане.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть,— так саме похмуро не згоджувався Карпо.
— Ну, а що ж по-твоєму треба робити? — питав Васюта.
— Силу їх занапастити. У багатстві великому сила їх велика; розвіяти їх багатство за вітром — не стане в їх сили, тоді й нас нівечити не будуть.
— От такої! Як же ти його розвієш? — спитав Васюта.
Карпо помовчав трохи. Вони були тільки втрьох, бо вже й дід Дорош пішов спати.
— Глядіть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далі вух ваших,— промовив згодом.
— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогодні? — засміявся Зінько.— Ми ж уже на те всі пристали, що що в нас говориться, того ніхто щоб не знав.
— До того кажу це, що тільки двом вам звіряюся, а більше й з товариства щоб не довідався ніхто.
— Ну, гаразд, гаразд,— кажи вже!
— Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу іншого, тільки цей один: попідпалювати всіх, то з димом розвіється і багатство їх.
— Карпе, що це ти? Схаменись! — скрикнув Зінько.
Карпо, не відповідаючи, сів біля столу і зіпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очі в діл, сидів мовчки, дві зморшки глибокі виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врешті загомонів якимсь гострим неприхильним голосом, ще більше протягаючи слова, ніж звичайно:
— Чого б я мав схаменутися? По правді кажу вам:
не мені схаменутися, а вам треба,— прийшов уже той час... І не занедбайте його, бо, коли занедбаєте,— горе всім буде!.. Нема іншого способу на тих людей... Треба їх судити божим судом, бо суди людськії на свою руч вони повертають. Хіба не бачать цього очі ваші? Грицько з їми по правді чинив — вони вбили його; Зінько за правду став — вони в неволю його завдали.
— Завдали, та не вдержали: і вийшов же! — відказав Зінько.
— Хвали бога, що Йван признався, а затявся б він — може б, і на Сибір ти помандрував у неволю довічну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не гріх зігнати й зо світу цього.
— Ото! — скрикнув Васюта.— Глянь, як наш побожний Карпо розгнівався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.
Карпо підвів голову, глянув на Васюту, і справді гнівний огонь блиснув в його очах.
— А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смійся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобі скажу, що як би прочитав тобі з їх дещо,— сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.
— Хіба ж палити, чи вбивати — то по-божому? — спитав Зінько.
— Ні, нехай він скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? — допитувався Васюта.
— Скажу! — відповів Карпо, знову спускаючи очі додолу.— Написано: рече господь Саваоф до Саула: нині одомщу народові Амаликові за все, що сотворив він Ізраїлеві. І звелів бог іти й поразити Амалика і не пощадити його, повбивати всіх — і чоловіків, і жінок, і молодіж — аж до младенців малих; і знищити все добро їх: і воли їх, і вівці, і верблюди, і осли, і виногради... Все! І не послухався цар Саул: усіх побив, а царя амалицького помилував і не знищив добро найкраще... Тоді прийшов Самуїл і розсік мечем сам царя того, а бог одвернув за цей гріх од царя Саула лице своє... Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих і добро їх ізнищувати!
— А хіба й тобі, Карпе,— хитренько спитав Васюта,— бог сказав, щоб ти їх попідпалював або повбивав?
Зінько всміхнувся, але Карпо сидів похмурий.
— Ні,— загомонів Зінько,— так не виходить. Христос уже після історії з Амаликом звелів нам любитися, а не вбивати чи підпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самій хаті: є в їх-земля, є гроші в позиках та в банках,— згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх діти; не їх діти, дак інші... А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибір підеш,— яке ж то добро?
— Ну, а що ж його чинити? — питався Карпо.
— Оте, що робимо. Свого права домагатися.
— Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пішов, за ним Васюта.
(Продовження на наступній сторінці)