Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,— одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" — ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.
Так ось як: все, що було, це омана. Всі його поцілунки та впевнення — се дуріння, брехня. Йому все це було так, як і не було, але їй!..
А може, всього цього й справді не було? Орися до пуття н знала, чи було воно, чи не було. Силкувалася згадати, але думки, образи тільки плуталися в голові. Може, це сон був?
А, ні, не сон! Було! Було, бо вона, Орися, вже не та! Ой, боже ж! Боже! Боже!
Так це була брехня? І як він цілував — се брехня? І як казав, що вона йому рідніша над усе на світі, що вона ясочка, сонечко,— то се була брехня? І як він дивився їй у вічі своїми зорями-очима, то се теж була брехня? Ні, ні, вона цьому поняти віри не може, це якась помилка, це не те! Це жид помиливсь. Може він не пізнав Гордія, а може, Гордій чого до пана прийшов. Треба впевнитися, треба довідатися! Та як? У людей розпитатися? Ні, люди збрешуть, або помиляться, або догадаються. Треба самій, самій!
Схопилася з місця і кинулася назад, у Радівку. Перебігла край слободи і опинилася перед Гордієвим будинком. Незважаючи нітрохи на людей, що ходили в дворі, кинулась на рундук і вбігла в хату. Перше, що зустрілось їй — була Ганна з дитиною на руках. Дівчина зупинилася на мить, а далі, вхопивши тремтячою рукою Ганну за руку, вона благаючи промовила:
— Скажіть, скажіть: ви йому жінка? Це його дитина?
Страшенно здивована Ганна тільки дивилася на дівчину.
— Ганно! — промовив Гордій, виходячи з другої хати, і зупинивсь: укупі з Ганною була Орися. Вона теж уздріла його і кинулась до його.
— Так ти мене одурив? Се твоя жінка? Жінка й дитинка?
Дівчина ще раз глянула на злякану Ганну, на скам'янілого Гордія і зрозуміла, що помилки не було.
— А-а! — якось несамовито, гостро скрикнула вона і прожогом кинулась геть з дверей, перебігла двір, слободу і побігла геть у поле...
Тієї ж хвилини, як Орися вибігла з хати, вийшов з неї й Гордій. Ганна безсило схилилась на канапу. Все зрозуміла, але вона цього не сподівалася. Правда, їй давно вже тяжко було жити. Але це!..
Дитина заплакала в неї на руках. Ганна встала і понесла її в свою світлицю. Без думки про те, що робити, положила її на ліжечко, приспала. Дитина тихо заснула, а Ганна зосталася над нею непорушна. Силкувалася подужати себе. Хотіла бути спокійною, бо так багато треба було рішити питань, а проміж їми одно — таке, що від його залежало тепер усе її життя.
Хотіла сама собі вияснити своє становище. Почала згадувати минуле, збираючи факти, роблячи виводи.
Еге, вона давно нещаслива. Чому? Адже як вона йшла за Гордія, то любила його і він її любив. Чому ж так сталося?
У їх давно нелад. Вона добре сама знає свої вади, але знає також і те, що Гордій не дбав про згоду, а навпаки, за останній час видимо відрізнявсь од неї. Вона це бачила і навіть ніби розуміла, що мусить щось зробитися таке, що якось дасть вийти з цього важкого становища. Але такого не сподівалася!
Нащо він її так образив? Коли всякі почування у його в серці до неї вже вмерли, коли він міг знаходити щастя тільки з іншою,— чому він не сказав цього просто? Вона того ж дня поїхала б відціль, і діло зробилося б просто, щиро, найголовніше — щиро, без сієї плутанини з брехні, серед якої опинились тепер усі троє: і Гордій, і вона, і та бідолашна дівчина. Гана згадала собі Орисю, і їй зробилося шкода дівчини. Її обличчя, її слова, її скрик — усе доводило виразно, що її тяжко одурено. І хто ж одурив? Гордій!
До дівчини почувала жаль, але до Гордія зовсім інше. Думки її про те, що Гордій буде героєм, не справдилися — се знала вже давно, вже й звикла до того, що Гордій не герой, а проста людина. Але тепер!.. Тепер вона довідалась про таке, що відразу скидало його з усякого п'єдесталу, і Гордій навіч їй падав... А обурене почування вимагало задовольнення. Вона знає добре, що тут їй більше нема місця. Вона сьогодні ж скаже йому про це і, як тільки можна буде, швидко поїде до матері.
Устала, щоб знайти його і сказати йому. Дожидатися не могла — їй здавалося, що тут помости печуть їй ноги. Вийшла в другу світлицю, обійшла увесь будинок,— Гордія не було. Почала дожидатися, але він не приходив, Ганна побачила у вікно в дворі наймита і спиталася про Гордія. Наймит сказав, що Гордій поїхав на поле.
Він вернувся зовсім уночі, і Ганна навіть не бачила його... А тим часом Орися, вибігши з Радівки, як божевільна бігла шляхом, не дивлячись ні на кого, не розуміючи нічого. Двоє-троє людей перестріло її на дорозі, але вона того й не помітила. Бігла так, поки втомилась, а тоді пішла. Прийшла додому страшно стомленою, віддала матері заполоч, а сама полізла на піч.
— Чого ти? — спиталася мати.
— Холодно...
— Оце — влітку! Та ти, мабуть, хвора?
— Пропасниця...
— Ну, вкрийся ж гарненько рядном та полеж,— сказала мати і пішла з хати.
Увесь час, поки мати поралась коло корови та коло овець, Орися висиділа на печі. Там було душно, але вона того не помічала і трусилася, мовби лежала взимку на кризі.
Прийшов батько, посідали вечеряти. Орися не сіла і з печі не злізла. Її мучило те, що до неї говорять, що її питаються. Дожидалася, поки всі поснуть. Нарешті діждалася. Батько йде лягати надворі, мати, упоравшись, лягає на полу. В хаті робилося темно і тихо.
Вона й досі трусилася, зуби цокотіли в неї. В голові стояло тільки одно, все одно: "жінка й дитинка". Ці два слова вбили її. Що вона тепер?
Чи думала ж вона? Чи гадала ж? Певна була, що він казав правду, звучи себе парубком. Певна була, що її свататиме. Хіба ж могло інакше бути?
Але сталося інакше. Тепер вона вже певна. О, тепер вона вже йому не пойме віри, хай там що хоче каже! А він так гарно вміє казати, і так у його зоріють очі, як він каже! Але нащо він це каже і нащо тепер їй ті очі зоріють? Вони вже не зоріють, уже печуть її, пекельним огнем печуть! Та й хіба це його очі? Це не його — он!.. он!.. Це не Гордій! це той!... Це пекло...
Орися несамовито скрикнула. Мати заворушилась уві сні. Але звикши, наробившися, цупко спати, не прокинулася. Скрик мов зовсім розвіяв примари Орисині. Пекельні очі зникли. Знову трусилася з холоду.
Але що ж буде? Що буде? Не знала... Але буде щось страшне! Страшне!.. Боже мій!..
А Андрій? Він їй одразу згадавсь. Він же має прийти, він же сказав, що прийде, що прийде, що свататиме її. Її? Тепер?..
Але що ж їй робити, як він прийде? Що їй казати йому? Ну, нехай вона не вийде до його, але ж він прийде в хату, він до неї говоритиме. Що тоді?
А коли він прийде? Мабуть, скоро, незабаром. Вона мов бачила усе наперед, як воно буде. Ось іде. Йому треба йти через їх слободу. Схоче побачитися з нею. Виглядає, чи не стріне де. Та вона сховається від його добре — аж у куток на піч. Він іде додому. Але завтра неділя. Убравсь гарно і йде з Радівки. Вона бачить — уже вулицею йде. На йому нова чумарка, пояс червоний. Вона була надворі. Побачила його і біжить у хату. Іде він до хати.
Боже мій! Що вона йому казатиме? Вона — повія! Як вона може глянути йому в вічі! Ні, краще смерть, ніж дивитися йому в вічі! А, боже мій, боже мій! Де б його сховатися, де б його сховатися? На піч, у куток, у куток — аж у самий куток. Отут уже він її не знайде! Але він уже в хаті. Про неї питається. Та її не побаче. А нащо ж він каже, що дожидатиме, поки вона вернеться? Це буде довго. А що як він зазирне на піч та побачить її? Ні, треба відціль утекти. Ось мати вийшла кудись. А він з батьком. Обидва не дивляться сюди. Вона починає тихо злазити з печі — тихо, так тихо, щоб ніхто не почув. Що це на полу наче хтось спить? День, а спить.
Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує — хтось наздоганя її. Озирається — Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи — вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.
— Господи! Що це я? Втопаю? — промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.
* * *
Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов — трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала:
— А в нас нещастя... дівчина втопилася.
Гордій увесь здригнувсь.
— Що ви кажете? — перепитався він.
— Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...
(Продовження на наступній сторінці)