— Ха-ха-ха! — зареготався він.— Яка нісенітниця! А чому ж би так і не робити? Чому краще простити, ніж ударити? Чи бий, чи прощай — кінець один і відмови ні на що нема — ні на те, нащо прощати, ні на те, чому не бити. Чому ж би й не бити?
А тим часом туман розірвався на сході і відразу з його вилинуло, сяючи пишною красою, золотеє сонце. Проміння вогняні, як стріли, сипнули в туман, розірвали, пошматували його, впали на поле, на гайок. Все сіре та невиразне засяло блискучими ясними фарбами; ледве чутні несміливі пташині голоси відразу стали чутнішими і до їх почало вже додаватися перше дзижчання польових комах. Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічі, і Гордій сердито заплющивсь.
— Пху, ідіотизм! — вилаяв він промінь і швидше пішов додому.
Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго — аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.
— Нащо? — подумав він.— Щоб грати плаксиві кумедії? — Вагався який час.
А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.
— Чому б то й не піти? — думав він, ідучи.— Чому б не піти, коли хочеться піти?
Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося поцілувати їх.
— Чому б і не так? — голосно сказав він.— Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого — кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.
Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.
Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:
— А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?
Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:
— Скажу.
— Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?
Гордій на хвилину зупинивсь.
— Сказати яке? — почав він повагом.— Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.
Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.
— Уже два? А то було одно?
— Було одно, а тепер два.
— Скажи!
— Одно скажу, а друге — ні.
— Чому?
— Так...
— Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..
Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.
— І нащо це намисто? Тільки ховає! — думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:
— Не сердься, моє любе!
— А ти кажи! — відмовила вона.— Тоді й не сердитимусь.
— Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...
— Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?
— Нема! Та й нащо батько-мати?
Нащо батько-мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
— А друге? — спиталася Орися.
— Друге?.. Другого я не скажу.
— Чому?
— Тому... тому... тому, що ти розсердишся.
— Гордієчку, ій-бо, не розсердюся — тільки скажи!
— І не проженеш мене від себе?
— Ні!
— Ну, коли так...— у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.— Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.
Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:
— Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!
— Хто ж та дівчина? — спиталася Орися тихо-тихо.
— Ти!
Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:
— Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?
— Чому? — прошепотіла Орися.
— Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.
Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка цвірінькала. Відразу Орися вся стрепенулась і скрикнула:
— Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?
— Не любиш?
— Ні.
Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.
— Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!
Кохані слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки...
А вгорі над ними спліталися зелені віти, і листя тихо шуміло; сонячний промінь іноді пробігав крізь його, край неба блакитного видко було... Орисині руки обнімали Гордія за шию, її уста шукали його уст..
ХІІІ
Минуло два місяці. Клопоту й турботи за ці два місяці було багато. Гордій зовсім посварився з радівською громадою. Щобожого дня зчинялася якась історія.
Гордій позивав Голованя з синами за те, що рубали вони ліс, а Олійниченко та об'їзний, що їх побито. Але ж свідків, що бачили б, як бито, не було — на суді виявилось тільки те, що обвинувачені не давали сокири. Суд одкинув Олійниченків та об'їзного позов, а за ліс присудив до тюрми і синів, і батька, що сидів уже там за те ж. Засуджені пожалілись на присуд, а через три дні після суду Гордія збуджено вночі грюкотом у двері та криком:
— Пожежа!
Гордій нашвидкуруч одягся й вибіг. Економічні комори, що були на другій половині двору, палали. Вогонь обхопив усю велику комору і перекинувсь уже на меншу. Вогняні язики високо знімались угору в темному повітрі. Народ метушивсь коло будівлі, але тільки кричав, а нічого ще не робив. Гордій кинувсь туди:
— Пожарку! Швидше! Запрягайте коні!
Кілька чоловік побігло запрягати пожарку. Поки вони добігли, поки притягли пожарку, поки привезено води — всі чотири комори були в полум'ї. Можна було боятися, що вогонь перекинеться на економічні хати і на Гордіїв будинок. Гордій звелів кільком чоловікам позлазити на хати і гасити іскри, а сам почав порядкувати коло комор. Але тут робити не було вже чого. Вогонь обхопив усе, і однією пожаркою можна було тільки гратися. А надто що всі наймити якось надзвичайно ліниво та неохоче бралися до діла. З Радівки не прибіг ніхто, і навіть волость не висилала своєї пожарки. Гордій бачив, що комор не оборониш, і силкувався тільки не пускати вогню на хати та на будинок. Він звелів половині всіх людей лізти до тих, що вже були на хатах, і поливати їх, не перестаючи. За годину від комор зостався самий жар. Тоді тільки приїхала пожарка з Радівки, але коло неї було всього двоє людей. Вони заходились укупі з Гордієвими наймитами заливати недогарки, і ця робота тяглася аж до світу. Тільки вже як зовсім розвиднилось, Гордій, поставивши варту, пішов одпочити. Але заснути не міг — через лад уже велике вражіння було від усього того, що він зараз бачив. Пригадував собі все, що сталося, і зло більше та більше обнімало його. Йому жалко було не грошей, хоча шкоди було на кільки тисяч рублів. Думав про інше. З уривкових розмов проміж своїми наймитами він цілком упевнився (перш тільки догадувавсь про це), що його підпалено. Певне хтось із радівців, бо ніхто інший не мав з їм суперечки. Не дурно ж із Радівки, що була за яких двісті ступнів од панська го двору, не прибіг ніхто на поміч, а пожарка приїхала на сміх на кінець. Гордій певний був, що вся радівська громада спочувала не йому, а тому, хто підпалив. І в його в грудях, уставало зло на радівців.
— Що я їм зробив? — думав він.— Я приїхав сюди з найщирішими замірами, але мене відразу зустріто як ворога. Мені довелося воюватися, хоч я й не хотів. Та навіть і воюючись,— чи не на своєму боці мав я правду? Я обороняв своє право, а вони ламали його. В якій моралі написано, що обороняти своє право не можна? Які дурні всі ці так звані народники, що розпинаються за народ, пишуть про його жалібні оповідання та повісті! Багато жалю! Прийшли б вони та глянули сюди! Глянули б на цю війну, що всяку правду ламає!.. Ні, далі так не може зоставатися. Треба чимсь скінчити.
Почав думати, чим і як він міг скінчити. Він обрахував усе добре. Могло бути тільки три способи: або облишити все, продати землю і їхати відціля геть; або почати самому згоду з громадою; або нарешті примусити її поважати чуже право.
Щодо першого, то Гордій нічого не мав проти його. Він радий був би облишити увесь цей клопіт, збутись усієї цієї гризні. Але ж се зробити було не так легко. Маєтність була в заставі, і грошові справи Гордієві не були в особливо доброму становищу. Треба було пошукати путящого, щедрого покупця, щоб продаж був на користь Гордієві. А такі покупці (та й взагалі покупці) не часто стріваються. Таким побитом цей вихід міг бути не тепер, а хіба колись.
(Продовження на наступній сторінці)