Міркував. Доходив,— йому здавалося, цілком логічно — до одного: таким побитом і всі його надії на особисте щастя теж розбито.
Що ж йому зосталося після цього? На чому він може зіперти свою розвагу? Той, хто вірує, спирає її на надгороді на тім світі. А він?..
Глянув навкруг себе, мовби чогось шукаючи. Ішов степом. Темні купи — копиці — виринали з чорного тла. Але далі се тло робилося таке чорне, що вже нічого не можна було розібрати. Погляд ні на чому не міг зупинитися. Гордій кинув дивитись.
Але ж на чому справді може він заснувати свою розвагу, свою надію? У віщо може вірити і що зна?
Was man nicht weiss, das eben brauchte man,
Und was man weiss? Kann man nicht brauchen.
Запевне се так. Що знаємо, — те ні до чого, а чого нам треба, — того не знаємо. І знати не можемо. А коли так, то йому нема на чому заснувати і єдиної, і поганенької надійки.
Безнадійність, цілковита безнадійність! Життя — порожня темна темрява; ще гірша, ніж та темрява, що тепер оточує.
Але що з цього виходить? Що робити?
Одно тільки справді розумне: розбрататися якомога швидше з усією цією темрявою і зникнути.
Ця думка вже не вперше заходить йому до голови. Але ніколи вона так не запановувала над їм, так не пекла його, як тепер! Ніколи так добре не розумів, що більше йому нічого не зостається, опріч смерті.
Смерть! Колись його це слово лякало. Йому страшно було смерті, бо не знав нащо вона і не знав що вона і що буде після неї. Але тепер дарма! Адже й про життя він не знав ні того, що воно, ні того, що буде після його. Бачив тільки позверховні вияви того життя — так саме як бачив позверховні вияви смерті. Чим же смерть страшніша від життя?
У його заболіли ноги. Мабуть, давно ходить і, мабуть, далеко зайшов. Глянувши навкруги, не пізнав місцевості. Зробилось наче трохи видніше, і він виразно бачив, що навкруги вже ніде не було копиць. Поблизу стояло якесь дерево одиноке серед поля. Гордій підійшов і сів під їм, зіпершися на його спиною. Заплющив очі і почав думати про цікаву йому річ — про смерть...
Думання було безладне. Образи мішма йшли з думками, і абстрактні думки робились йому в уяві образами. Думав про неможливість зупинитися в житті на чому такому, що давало б хоч малу надію, і слово "неможливість" викликало в його відразу образ. Йому уявлялася ця "неможливість", він її побачив тут, серед степу. Вона була жінка, щось підхоже до тургенєвської "Природи" з "Поезій у прозі", саме з таким "металевим" голосом. Сама навіть була металева, хоча й жива. І вона гнітила, нищила його... Потім подумав про смерть, яко протилежність рухові, і знов ця "Протилежність" ставала перед їм — безкрая і непорушна, безформенна неначе, як придивляєшся, і з цілком виробленими формами, як не приглядаєшся... І знов інші думки та інші уяви, і Гордієві було се цікаво. Мов у театрі глядач, розглядав те, що перед їм було...
Як довго це тяглося, він не знав. Увесь час він сидів з заплющеними очима. Розплющив їх, як почув свіжий вітрець, що подихнув на його. Глянув і очам своїм не поняв віри. Замість темного хмарного неба — ясне осяйне блакиття. Як гаптування дороге, розкинулись по йому блискучі зорі. Місяця не було, але через те ще блискучішою, яснішою була зоряна небесна шата.
Гордій зірвався з місця. Відразу повіяло на його усією пишною таємницею сієї ночі і відразу в його заболіла душа солодким болем з надії, що починала розцвітати. І йому здалося, що тепер, серед цієї краси світової, серед цього сяєва він знайде, неминуче знайде собі відмову. Вся його намучена душа відразу стрепенулася. Стрепенулася з надії, за малим не з певності, що ці зорі, це небо дадуть йому відмову. І, підлягаючи йому самому не зрозумілому потягові, він простяг до неба руки і промовив:
— Дайте, дайте!
Але небо стояло блакитне й нерухоме, ясно й нерухомо сяли зорі.
— Боже мій! Боже мій! — застогнав Гордій. Він не вміє прохати! Треба прохати, треба благати!
І він упав навколішки. Уся його душа розкрилася і слова палкого благання зривались у його з уст.
— Господи! Якщо ти є, скажи мені це! Дай мені яку ознаку, щоб я міг знати, що ти справді єси, і щоб я міг розуміти, нащо я живу і нащо цей світ! Боже мій, господи! Скажи! Я змучивсь, мені все огидло, але одного твого святого слова досить буде, щоб мені відразу все відмінилося і щоб я, не жаліючи сили, віддав усього себе на служіння тобі. Боже мій! Господи святий!
Плутані вже, незв'язані одне з одним слова почали вихоплюватись у Гордія з уст, і все те були благання.
Але небо висіло вгорі непорушне і осяйне, і не було відмови.
Гордій припав до землі. Простягся зовсім по їй.
— Господи! Як прах, як черв'як останній я перед тобою!
Але я черв'яком у тебе краще хочу бути, ніж людиною без тебе, бо тільки з тобою спокій і надія! Господи! Дай!.. Дай!.. Скажи!..
Гордієве тіло здригалося на землі, а уста все щось шепотіли, щось казали. І Гордій чув, що його душа гине з несвітської туги, з несвітського прагнення — душа прагнула відмови, прагнула бога. А відмови не було, а бог не зіходив.
— Господи! Я знаю, що я — ніщо! Але й задля таких нікчемних, як я, робив ти колись чуда. Зроби його мені!
І довго ще лежав Гордій долі, дожидаючи якогось небесного з'явища, але нічого не було. Тоді мов одним порухом зірвався він одразу з землі і глянув угору.
— Боже! — скрикнув він востаннє.
Але небо сяло і висіло непорушне і мовчки, зорі блищали холодно.
І, стиснувши праву руку в кулак та піднявши її високо, Гордій скрикнув одразу:
— Ах! Так!.. Прокляті!.. Прокляте це небо, ці зорі... Все прокляте, прокляте, прокляте!.. І я проклятий...
І він, як підтятий дуб, упав додолу.
* * *
Світало... Помалу-малу опритомнював і зрозумів, що довго так лежав. Підвівсь як хворий з землі. Ще ледве сіріло, густі тумани котилися навкруги. Гордієві було холодно,
Він увесь трусивсь. Цокочучи зубами, пішов звідти швидко. Не знав, де був і кудою саме мусить іти додому. Він подумав мить. А! Та однаково! Кудись вийду, а там уже видко буде.
Пройшовши гін з десяток, справді забачив здалека знайомий йому ярок та копи на своєму полі. Пішов швидше і незабаром дійшов до ярка. Зараз за їм був невеликий шляшок. Гордій зійшов на його. Трохи згодом перед їм замаячив маленький гайок, а під їм у тумані якісь постаті.
— Що воно? — подумав Гордій і пішов просто туди.
Постаті були — двоє коней, що паслися в хлібові; під гайком спав і пастух-парубок. Гордій повернувся, щоб іти далі — йому тепер було байдуже до цього. Але парубок, почувши ходу, відразу прокинувсь, зірвавсь на ноги і вздрів Гордія. Йому здалося, що Гордій займає його коні, і він кинувсь був до їх. Це вернуло Гордія до дійсності. Він швидко заступив парубкові дорогу і спитавсь:
— Нащо ти пасеш тут?
Парубок зупинивсь, понуривсь і мовчав. Він мав той покірний вигляд, який (Гордій се добре знав) буває у селянина, як він ускочить у халепу і, не маючи ще способу обрятуватись, тільки вишукуючи його в голові, удає з себе покірного. Цей вигляд обурив Гордія.
— Нащо ти на хлібові пасеш? — питавсь він далі, стискаючи кулаки.— Яке ти маєш право знищувати чужий хліб? Хто тобі дозволив тут пасти?
Парубок мовчав, бо не мав чого відмовляти. Але саме це мовчання обурювало ще більше Гордія. Він чув, як з кожним питанням у його все зростає й зростає якесь непереможне, люте бажання зробити зло цій зненависній йому людині. Чув, як сам увесь тремтів. Хотів перемогти себе, озватися спокійно і почав:
— Чом ти...
Але ту ж мить мов стуманіли Гордієві очі, якийсь огонь перебіг по всьому тілові і він, якось не замахнувшись, а рвонувши рукою, вдарив з усієї сили кулаком парубка по обличчю.
Знав, що б'є, добре се тямив, але спинити себе не міг: якась зла сила, незмірне дужча від усієї Гордієвої сили, як громовина проняла його на мить і підвела руку. Кулак упав парубкові на вухо важко — голова хильнулась набік, картуз спав, і все тіло так схитнулось, що хлопець трохи не впав. Так саме, як і Гордій, і він не сподівавсь цього ніяк. Відразу, мов прокинувшись, він упав Гордієві до ніг і скрикнув:
— Паночку, голубчику, простіть!
Але ту ж мить Гордій повернувсь і пішов геть швидко. Не встиг парубок підвестися та оханутись, а Гордій був далеко від його.
— Чи ба,— подумав парубок,— це ж він побіг, мабуть по об'їзного: буде лихо!
Парубок метнувсь до коней і за хвилину і він, і коні зникли в тумані.
А Гордій біг додому. Рука в його нила тупим болем, він забив її, б'ючи парубка. Цей біль нагадував йому про вчинок.
— Боже мій! Що це я зробив? — була перша Гордієва думка.
— Ударив! Ударив людину, як який Галушківський!
Важке почування обхопило його, чув себе страшенно винним, і ця думка гнітила його. Але зараз же схотілося збутися цієї думки, цього важкого почування, схотілося виправити себе.
— А вони як роблять? — думав він.— Гарно? А з Олійниченком що зробили? Що я їм учинив, що вони з самого першу почали поводитися зо мною як з ворогом і досі так поводяться? Не я перший почав війну, а вони. А коли війна, то нема церемоній!
— Але ж се... Невже можна було думати, що я коли-небудь се зроблю? Я, той, що...
(Продовження на наступній сторінці)