— Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! — озвавсь чийсь голос.
Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія — так одмінився він — постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.
Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,— тим Андрій міг тут бути.
— Кажи! — озвався хтось.
— Ще аж ту весну,— почав Андрій, втупивши очі в землю,— був я у Гайденка.
— Це в того, що в Костівці?
— Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.
— Авжеж ні!
— Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.
— Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!
— Ач, який мудрий! — скрикнув Семененко.— Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!
— Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,— відмовив Андрій, і очі йому блиснули,— а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?
— І що би я чужую землю трогав!
— Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!
— Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..
— Та цить, Артеме,— озвавсь дід Степан,— бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Андрію!
— Ну, попадьошся ти до мене кагдась! — просичав Семененко, ховаючись за людьми.
— Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,— почав знову Андрій,— так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,— припинив був аж на год, а тепер он що — знов!..
— Та й до Гайденка вже щось не став їздити.
— Мабуть, глек розбили.
— Та Гайденко не такий, як він.
— То чоловік простий і до нашого братчика — костівці кажуть — дуже добрий.
— Ну, та не перепиняйте парубкові,— хай каже!
— Кажи! Кажи! — вдалися знов до Андрія.
— Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.
— А тоді ж що?
— А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.
— А пересудять же?
— А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!
— Так! Так!
— Добре каже!
— Хоч молодий, а не дурний! — загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.
— Авжеж не поступатися! — кричала громада.— Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!
Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.
Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.
Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю — ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..
Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як — не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позовом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.
— Нехай буде, що буде! — казав він собі.— Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!
Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.
Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла — чула тільки, що про неї та про Раденка.
— Розібрали? — спитався пристав, прочитавши.
— Ні! — як одна людина, одмовила громада.
Пристав здивувавсь.
Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..
І він знову почав читати.
— Розібрали?
— Ні!
Пристав був зовсім збентежений.
— Але ж ви чуєте: "по указу...",— і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.
— Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! — гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:
— Ну, розібрали тепер? — уся громада відмовила знов:
— Ні!
— А, скоти! — вилаявся становий.— От я вас навчу розбирать!
Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.
— Простіть, пане,— ми люди темні — де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?
— Та вже ж!
— Так вона наша, з діда й з прадіда наша.
— Була ваша, а тепер — ні! — відмовив становий.
— Ні, вона була наша й тепер наша! — відказав йому дзвінкий Андріїв голос.— Наша буде! — додав він, виступаючи з громади.
Становий так і стрепенувсь.
— Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!
Ніхто й не ворухнувсь.
— Та що це тут? — скрикнув становий, збуряковівши.— Де староста? Старшина?
Але і староста, і старшина на той час десь зникли.
— А, ви так! Я ж вам! Іди сюди! — крикнув він на Андрія.
— Чого? — спитався той.
— Іди сюди!
— Чого?
— Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!
Громада не ворухнулась.
— Та що це — бунт? — ще раз спитався становий.
— Не бунт,— скрикнуло кільки голосів,— а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.
— Ах ви ж!..— вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.
Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.
— А, ти бунтувать! — скрикнув становий і замахнув
Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.
— Пане! Нас цар визволив од бійки! — промовив він, важко дихаючи.
— Що? — заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усієї сили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.
Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.
— Стій, не руш! — крикнув громада на Андрія.
— Пусти його!
Андрій нехотя пустив. Становий устав.
— Старшина! Урядник! — хрипко закричав він.
Ніхто не приходив.
(Продовження на наступній сторінці)