— Буду...— тихо відмовила дівчина, ще нижче спускаючи голову.
— Гляди ж, прийду! А тепер справді поки — бувай здорова!
Йому хотілося поцілувати її, як сестру, в чоло, але не посмів цього зробити. Він тільки стиснув їй на прощання руку і пішов з пасіки.
XII
Гордій вернувся додому з новим почуванням. Чув, що Орисин образ починає запановувати у його в душі. Дівчина не йшла йому з думок. Згадував її рухи, її слова. Нетерпляче дожидався, коли знову з нею побачиться. Треба було ждати три дні, до неділі. Але ці три дні здались йому довгими найбільше тим, що за їх Гордій мав якось дуже багато господарського клопоту,— між іншим кілька наймитів покидали роботу, занісши не зароблені ще гроші; це вже була не першина, і Гордій не знав, що з цією історією робити,— хоч позивайся з кожним наймитом. Але ще краща річ скоїлась у суботу. Гордій надвечір був у конторі і, кінчаючи роботу, вже хотів іти додому, коли зненацька почувсь грюкіт коло дверей і в контору вступив Олійниченко з двома об'їзними, у Олійниченка все обличчя було в крові, у одного об'їзного рука була на поясі, зав'язаному через шию.
— Що се? — спитався Гордій.
— Лихо, Гордію Васильовичу,— хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!
І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже яскраво махав руками.
— Та що ж там такого? — кажіть уже!
— Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо — сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,— в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..— Стій! — кажу,— хлопці, та се ж ляпа! — Ляпа,— кажуть.— Мабуть, руба? — А мабуть.— А ходіть? — Ходіть! — Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові — був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо — четверо чоловіка з сокирами. Ми — хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули, коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,— так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло — ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: — А що це ви тут? — Ліс рубаємо.— А чий же ви рубаєте? — Божий.— Та чий же він є? — Та божий же! — Це ліс окономичецький.— Окономія його не садила.— Давайте сокири,— кажу,— нема чого багато балакати.— А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь! — так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити — тільки живих пустили...
Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.
— Ну, добре, підіть до фельдшера — хай він подивиться, що у вас,— сказав Гордій,— а я сього діла не покину.
— Зділайте милость, Гордію Васильовичу! — низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.
Цей випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.
Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:
— Що там таке знову скоїлось?
— Ат! Ну їх к чорту! — зло відмахнувсь рукою Гордій
— Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.
— Себто? — спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.
— Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.
— Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?
— Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.
— Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?
— Ні, я кажу взагалі — з усією радівською громадою.
— Це й ти набралась од Демида його думок? — глузливо промовив Гордій.
Ганна трохи почервоніла.
— Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.
— Це все нісенітниця! — гостро відмовив Гордій.— І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.
— Знов кажу, що се моя власна думка,— промовила Ганна.— Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже — фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.
— О! — ба, якого оборонця знайшов Демид! — засміявся Гордій.— Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.
Ганна знов почервоніла.
— Не "союз"...— почала вона.
— Але чого ж ти червонієш? — перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.
— Я кажу, що не "союз"...
— Але чого ж ти червонієш? — знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.
— Я червонію того, що ти так зо мною говориш! — одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.
— Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?
Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:
— Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.
— Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?
— Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.
Гордій помовчав.
— А коли ж се було? — спитавсь він.
— Перед тим, як подала тобі слово.
Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.
— Але чому ж ти мені досі цього не сказала? — спитався він.
— Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,— бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...
— А потім? — перепитавсь глузливо Гордій.— А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч! — і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.
Вийшов з хати,— не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.
Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.
Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.
Він міркував. Ось як склалася річ.
Колись він марив про роботу на користь народові. Колись марив про спільний шлях з цим народом. Тепер же, сьогодні, він востаннє і цілком упевнився, що в його з війна, та ще й завзята. Таким побитом його надії на в громадській діяльності розбито.
Колись він марив про щастя особисте, про життя в сім'я Він малював собі любу постать своєї ідеальної дружини. Думав про те, як житиме з нею одними думками, одними почуваннями, робитиме одну з нею роботу. Становив коханий образ на п'єдестал, молився йому. Це все були самі мрії. Щастя, що мав з Ганною, було тільки блідим одбитком того щастя, про яке він марив, та ще й було таке коротке, так швидко перемінилося на повне важке нещастя. Побачив, що таке щастя, яке собі малював, справді неможливе. Упевнився, що жити обом одними думками та почуваннями не можна. Кожна людина — це окремий самостійний світ, окреме самостійне життя, і злитися докупи два таких світа, два таких життя не можуть. Ще й надто: він не знайшов хоч би й такої-сякої гармонії, бо вони цілком різнили з Ганною... А сьогодні довідався, що навіть і ті перші хвилини щасливі були оманою. Вона ховала від його випадок з Демидом і значить мала рацію ховати. Може, вона його, Гордія, навіть не любила тоді, а...Гордій чув, як уся кров закипала в йому від цієї думки, але казав собі:
— Стривай, ще не час, — треба спершу розміркувати.
(Продовження на наступній сторінці)