А над Старцем кричали журавлі, й Гуні здалося, що то з предковічної дідівщини, із славної батьківщини озиваються до нього полеглі в боях за волю вкраїнські козаки... Ще завзятіше налягли повстанці на лопати, і вал, незважаючи на обстріли, виростав на очах. Гуня обійшов табір, показав, де вигідніше рити шанці та схови, і знову повернувся до валу.
— Але ж з б'ють, най їх трясця візьме! — почув він біля себе голос і, випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого це дива вбрався старшина? Шапка на ньому соболева, поверх червоного парчевого каптана, гаптованого срібними візерунками й підперезаного чорним поясом з прикрасами, синя кирея на голубій підкладці...
— Куди це пан старшина вирядився?
— Помирати — так з музикою! — бадьоро вигукнув Козир, збиваючи набакир соболеву шапку. — Можу й до ляхів на переговори сходити. А чого... Не вперше ляшки пропонують нам мир.
Гуня нічого не відповів, мовчки орудував лопатою.
— Дивно, пане гетьмане, — впівголоса озвався Козир. — Як ляхи дізналися, що ми відходимо? Туман же густющий був. Їй-богу, в нашому таборі є зрадники та запроданці.
— В сім'ї не без виродка! — Гуня пильно глянув на старшину (той ураз чомусь знітився) і знову наліг на лопату.
— Продадуть вони вас, пане гетьмане, — бубонів Козир. — І пізно тоді буде. А зараз ще можна... Утекти...
— Я тікати не збираюся!
Неподалік упало ядро, Козир миттю впав на землю і, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долоні, копав далі.
— Візьми ліпше лопату, старшино! — кинув він Козирю. — Як лежати, то ліпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе.
— А на дідька землю копирсати? — Козир звівся й неохоче взяв лопату. — Чи не все одно, де смерть зустріне? В шанці чи в чистому полі? Все одно – капець!
— Рано себе ховаєш, старшино.
— Рано... рано... — бурчав Козир, тикаючи лопатою. — Волю ми вже все одно не здобудемо!
— Ми її вирвемо! — Гуня із злістю орудував лопатою. — Коли й не розіб'ємо ляхів, то принаймні вимотаємо їх, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надійдуть ліпші часи, вберемо більшу силу і по — іншому мову тоді поведемо.
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — сердито вигукнув Козир. — Помочі нізвідки... От і борись! Одні ми!
— Не одні, а серед людей. — Гуня помовчав, вирівнюючи стінки шанця. — Не в пустелі б'ємося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Україною пішов. Прийде й поміч. Побачать люди, що можна ворогів бити, за зброю візьмуться.
— Нині чернь перелякана поразкою Павлюка.
— І деяка старшина! — додав Гуня. Помовчали, копаючи.
— А чи не ліпше згодиться на переговори з ляхами? — озвався Козир. — Я б хутенько до Потоцького збігав... Умовив би його... Мо’, які й вольності вирвав би...
— Бачу, нарядився шляхетним паном. Завиваючи, пролетіло ядро. Козир поспіхом впав на дно шанця, а коли звівся, Гуні вже не було.
— Брешеш, голото, скрутять тобі ляхи роги! — з ненавистю прошипів Козир. — Не ти, так ми підпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голоті бурлацькій, панувати! Нас панами помазано!
Розділ п'ятнадцятий
Був ранній ранок, туман хутко рідів, рожевів від перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлі Старця навперебій кумкали жаби. наче радились і ніяк не могли дійти згоди. Козацький табір принишк у ранковій млі. Потоцькому не спалося всю ніч, все думав, як викишкати козаків з — за валу. Ледь зайнялась вранішня зоря, вийшов з намету і довго мовчки оглядав мокрий від роси повстанський табір над Дніпром. Чим вони тримаються? Остряниці було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гуні, напевне ж, ще скрутніше. А бач — тримається. Незбагненне! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. І по фунту пороху на козака. І все одно стоять. Незбагненні ці лотри! І не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати і про власні втрати. А вони чим далі, тим більші. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив своє військо. А тут ще й підмога бариться. Потоцький оглядає свій табір, чи немає де, бува, слабини. Жовніри нагорнули вал паралельно повстанському — від Старця до Дніпра, порили глибокі шанці. Панські та княжі люди тримають чоло позиції, ліворуч німецька піхота зарилася в землю, праворуч жовніри ледве висовують носи... Кіннота стоїть у тилу, на випадок, якщо повстанці зважаться перейти в наступ. Ні, здається, табір вкріплений добре. На випадок чого, можна й захищатися.
— Вашмосць!
Полковник здригнувся і рвучко оглянувся. Мокрий від нічної роси, стояв перед ним гонець з почервонілими, припухлими від безсоння очима.
— Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним військом прибув єгомосць польний гетьман. За кілька днів єгомосць буде тут.
Полковник відчув, як тепла хвиля з ніг до голови пройняла його холодне, забучавіле тіло. Нарешті! Тепер, можна бути спокійним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папір і подав полковнику. В листі польний гетьман повідомляв свого "єдиноутробного милого брата Стася", що днями буде в гирлі Старця і вони тоді разом прикінчать хлопів, бо пора вже покласти край свавіллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села і вирізає руську людність, аби "не плодилися в цих краях зрадники Корони". В полковника й зовсім піднявся настрій. Хоч він і не любив брата, заздрячи його успіхові (не кожний шляхтич, бодай і з вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радість. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанців, і він нарешті повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кілька великих блискучих талярів, зважив їх на руці, подумав, один простягнув гінцеві, а решту сховав.
— За добрі вісті!
— Радий завсіди вашій мосці добрі вісті возити! — вигукнув гінець і раптом осікся. — Але маю ще... не зовсім добрі вісті. Скидан Із Черкас іде сюди. Хоче переправитись через Дніпро і з'єднатися з Гунею, вашмосць!
— Цього ще не вистачало! — пересмикнув полковник гострими плечима. — Ротмістре Ханєцький!
— Я тут, вашмосць!
— Чотири кварцяні хоругви, ескадрон драгунів — і хутчій до Дніпра! — наказав полковник. — Спішіть, пане ротмістре, аби Скидан не встиг з'єднатися з Гунею!
— Слухаю, вашмосць! — ротмістр крутнувся і побіг до війська.
Потоцький відпустив гінця і повернувся до себе в намет, де на нього вже очікував князь Вишневецький. Слуги приготували сніданок на маленьких столиках (полковник навіть в поході намагався жити з усіма зручностями і возив за собою меблі, особливо крісла, котрі він любив, та скрині для вбрання). На окремому столику були поставлені кубки з вином.
— Прошу, князю, до столу! — запросив Потоцький і вперше за останні дні посміхнувся. — Але ж і вісті у мене, проше пана! Польний гетьман з силою війська буде незабаром тут. Вип'ємо, друже!
Щедро пили угорське вино і після кожного кубка, які їм наливали слуги, обоє ставали все гарячішими і балакучішими.
— Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! — вигукнув князь і трахнув кулаком по столу, котрий аж підстрибував від тих ударів. — В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!
— Але тоді перемога дістанеться Миколаю, а не нам! — мовив розігрітий вином полковник. — Я сам бажаю вікторії! Наступ!.. — Полковник схопився і з криком: "Гармаші!.. Ану починайте!.." — вибіг.
Гахнула перша гармата, і ранкової тиші як не бувало. Заворушився польський табір, жовніри та німецькі піхотинці, позіхаючи, вилазили із шанців, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всій лінії. В козацькому таборі падали ядра, але повстанці у відповідь — ні звуку.
— Пороху в схизматів обмаль! — задоволене потирав руки полковник. — Та й гармат раз — два...
— І все одно, мов косою, різонуть по наших хоругвах! — кисло озвався князь, длубаючись у зубах. — Звичайна хлопська манера — підпустить близько, а тоді одним шквалом...
Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили перші ряди. Далі затріщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить. щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на місці і, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами і сховався в наметі. Хмелю від випитого вранці вина як не було! Носився в наметі й бурчав:
— Коли б у мене були такі вояки, я б уже півсвіту захопив би!
Того дня хоругви ще двічі пробували атакувати козаків, але щоразу відкочувались назад... Ледве засутеніло, як полковник, відмовившись від вебері, ліг спати. Довго качався на скрипучому деревинному ліжку, котре він всюди возив за собою, поринав у дрімоту і знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опівночі його розбудила густа й похаплива стрілянина. В намет вбіг поручник.
— Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад відбито, але хлопи, втікаючи, захопили дві наші гармати. І вирізали півхоругви.
— Пся крев! — прохрипів полковник і велів збільшити особисту охорону, котра і без того щільним кільцем оточувала його намет.
Перед ранком полковника розбудили вдруге.
(Продовження на наступній сторінці)