«Місяць сюрчання коників» Валентин Чемерис

Читати онлайн повість-химерію Валентина Чемериса «Місяць сюрчання коників»

A- A+ A A1 A2 A3

Долорес:
— Яка ж то мрія?
Анна:
— Ет, так, химера!
(Леся Українка)

Мабуть, я тоді надто поспішав — летів стрімголов, як то чинять закохані, коли прислухаються до голосу не розуму, а серця, тож через поквап та хапанину й опинився того дня в наручниках — за спробу незаконного переходу кордону.

Одягнувши свою празникову червону, як жар, сорочку, що, на мою думку, так пасувала до черленого червня, я летів на відчай душі. Було чого. Вже Дажбог засвітив над градом Кия і над всією Руссю-Україною 23-й день червня, а наступного, 24-го, якраз на Івана Купайла я мав бути — вирішувалась моя доля — в Древляндії, в землі Деревській, чи — Древлянській, як величали той край (його ще називали й простіше — Дерева) не тільки в часи Нестора-літописця чи й раніше, а й за моєї юності, у тій Древляндії, де мене нетерпляче виглядала княгиня Ольга... Ні, ні, не та, а — моя.

У розпалі був полудень року, як називали червень, в Києві полум’яніли маки й півонії, на базарах гірками здіймалися стиглі, як не бризнуть соком, черешні. Яріло благословенне червневе літепло, що, кажуть, ліпше кожуха. Дні стояли гожі й сонячні, і все подавало знаки, що так буде і завтра, і позавтра; комарі вилися роями, на ставках голосно кричали жаби, а це вказувало на гарну погоду; ще кували зозулі — теж ознака, що літо буде гоже; веселки опускали свої коромисла лише зі сходу на захід-це теж віщувало на добрі днини. Та й півні в Новобіличах, на західній околиці Києва, де я тоді мешкав, співали цілими днями — певно, від повноти задоволення літом, таке їм властиво в червні за його літепла.

Надходили Купальські свята.

На Івана на Купайла деревська молодь, як і в часи пракнязя їхнього Мала, неодмінно збиралася на березі тихоплинного Ужа вшанувати бога земних дарів, якому древляни щоліта підносили хліб — головний плід землі. За слов’янськими, ще прадідівськими, звичаями (в Україні вже майже забутими), деревські хлопці й дівчата, повбиравшись у вінки, розпалювали в надвечір’ї багаття біля води і, славлячи Купайла, кружляли в легеньких танках чи парами стрибали через жаркі вогнища — на щастя, на долю. Грища їхні молодечі незмінно тривають до білого світу. А втім, скільки тієї ночі, коли день у червні удвічі перевищує ніч.

На березі Ужа (або — Уша), неподалік Іскоростеня, матері городів древлянських, прадавньої столиці їхньої, в ніч на Івана Купайла мене й мала чекати Ольга — Оля, Оленька, княгиня моя древлянська. У ніч на Івана Купайла і мали нарешті щасливо завершитися наші багатолітні інтимні стосунки, що, здавалося, вже зайшли в глухий кут.

Познайомились ми в Києві, ще коли Ольга Корибут навчалася в університеті імені Тараса Шевченка, як і я, на історичному факультеті. У ті роки за домовленістю між двома суверенними державами деревська молодь (щоправда, на правах іноземців) навчалася в багатьох вузах України. Частина її потім поверталася в свою Древляндію (де, до речі, роботу молодому спеціалісту знайти було дуже непросто), але більшість назавжди залишалася в Україні (цьому охоче сприяла й українська влада), де рівень життя був значно вищий, та й була перспектива роботи й подальшого професійного зростання, і взагалі карликова Древляндія не йшла ні в яке порівняння з Україною, деревські хлопці охоче одружувалися з українками, а древлянки, в свою чергу, охоче виходили заміж за місцевих парубків, ті і ті з часом ставали добрими українцями, як і їхні, зрозуміло, діти.

Але не такою, на мою біду, виявилась Ольга Корибут, моя вічна радість і моє вічне горе. Була вона ревною (це мене трохи лякало) деревською патріоткою. Спершу ми з притаманним молодості максималізмом сперечалися мало не до хрипоти. Я доводив: чи не все одно, якої ти, мовляв, національності і де жити — в Україні чи в Древляндії, — хоча, звісно, краще все ж таки в Україні, але Ольга затято на своєму стояла: не все одно. Я — древлянка, такою була, є і буду до скону своїх літ. На щастя, ми згодом ніби примирилися, залишаючись, щоправда, на своїх позиціях, навіть здружилися, і дружба наша з часом непомітно переросла у щось більше.

Зовні Ольга — істинна древлянка з льонарського Полісся (Україна традиційно скуповувала в Древляндії льон, навзамін постачаючи у дещо відсталу Олину батьківщину сучасну техніку): сині, як льон, очі, біляве розкішне волосся, струнка, висока, в’юнка станом, запальна і неймовірно... гарна. Попри наші суперечки з національного питання, дівчина, як магнітом, притягувала мене до себе, і світ мені без неї уже був немилий.

Мене Оля вперто називала не українцем, яким я був і є, а половцем чи — під настрій — торком. Причепилася, бач, що я родом із Торчина, є таке містечко на Волині, селище міського типу, звідки й моє прізвище Торченко, де ще в часи Київської Русі селилися торки, переходячи на службу до великих київських князів, і серед них були половці. Звідтоді минуло сотні літ, що навіть у Торчині вже ніхто не пам’ятав, що його заснували колись торки (тюрки). Вони, щоправда, послов’янилися швидко, але кров свою передали русичам, творячи в русявій Русі чорнооку і чорноброву Україну. Певно, і в мій рід колись вплутався тюрк чи половчанин, бо я вдався смаглявим та чорноволосим, — ось чому Оля називала мене половцем. Сміючись, казала: "За половця я ще вийду заміж, але тільки не за українця". — "Чому? — дивувався. — Чим тобі не догодили мої співвітчизники?" — "А тим, що ви, українці, як велика порівняно з нами нація і країна навіть уві сні мрієте загарбати мою беззахисну батьківщину та приєднати її до своїх і без того численних володінь". — "Дурниці, — одказував я, сердячись. — Між нашими країнами — мир, дружба і братерство. Україна завжди охоче допомагає Древляндії". — "Все одно з вами, українцями, нам, древлянам, треба бути насторожі. Ми — країна маленька. Ні війська, ні могуті. Оглянутись не встигнеш, як ви заграбастаєте нас. Адже досі не змирилися з тим, що колись княгиня Ольга подарувала древлянам незалежність". — "За кохання цієї... м-м... немолодої вже тоді княгині до вашого князя Мала Україна — чи тоді Русь — розплатилася своєю територією". — "Годі старе ворушити — так історично, як прийнято казати, склалося. Бо так воно й мало бути, щоб наша Древляндія стала, зрештою, незалежною. Ваша княгиня Ольга цьому лише посприяла... До речі, тато й мама мої назвали мене на честь великої княгині Ольги, нашої рятівниці. Це ім’я у нас найпопулярніше ще з часів князя Мала". — "Не знаю, як Україна, але щодо мене, то я не проти піти походом на Древляндію, полонити одну синьооку древляночку та забрати її назавжди до Києва". — "Це тобі не вдасться, загарбнику, — сміялася Оля (а коли сміялася, то ставала ще вродливішою). — Древлянка, яку ти згадуєш, нізащо в світі не проміняє свою батьківщину на твою".

За нею роями вилися хлопці, це ні-ні та й непокоїло мене. Але втішало те, що в тих роях я незмінно вів перед і, здається, тільки до мене вродливка, попри наші різні національності, ставилася прихильно.

Зрештою, Ольга була не просто гордою древлянкою і патріоткою, а й — бери вище — націоналісткою. Тож кидати свій край і переїздити до мене в Київ (а я мав і гарну квартиру, і добру роботу, чого в Древляндії була позбавлена Оля) вона поки що не квапилась. Про те, аби я покинув Україну і переїхав до неї у Древляндію, як дівчина не раз на повному серйозі пропонувала мені, і мови не могло бути. "Впертий націоналіст", — сміялася Оля. "Від такої чую", — не лишався я в боргу. І так з року в рік відкладалося наше одруження. Час спливав, а ми все ще залишалися кожне у своїй країні: я — в Україні, Ольга — в Древляндії. Листувалися, щоправда, замалим не щодня. І доки б воно так тривало, я не знаю, аж раптом Оля прислала мені незвичайного листа, з яким я мало не до стелі стрибав: "Віталику, любий, приїзди в Іскоростень, неодмінно на Івана на Купайла, і ми нарешті вирішимо, бо вже треба — ой, треба! — вирішувати. Бажано — позитивно. Ти мене, здається, переміг. Чей і переїду до тебе в Україну, щоправда, з умовою: навіть будучи твоєю дружиною і живучи в Києві, я все одно залишатимуся підданою Древляндії. Лади?.."

Давно б так! Я був на сьомому небі, все ще не вірячи, що багаторічне наше непорозуміння, яке виливалося в таке собі протистояння, нарешті скінчиться. Уявляв, як ми зустрінемось в її Іскоростені, усе владнаємо в чарівну купальську ніч на березі Ужа, і вже до Києва я привезу синьооку древляночку як свою дружину. І хай вона залишиться хоч і на все життя підданою Древляндії, аби лишень стала моєю. У Києві живуть десятки тисяч древлянців — і нічого. А там, дивись, Оля ще й українкою стане.

У листі був постскриптум, виведений дрібними літерами: "Чому запрошую тебе приїхати в Іскоростень не коли-небудь, а неодмінно на свято Купайла? Ти ж знаєш, що тільки в цю ніч розквітає легендарна і таємнича Квітка Щастя, без якої людині — якщо вона людина — аж ніяк не можна. А нам з тобою, любий мій, і поготів. У купальську ніч станемо щасливими на все подальше життя".

Але часу в мене на все про все залишалося трохи менше доби, а ще ж треба було оформити візу в Древляндію. Щоб встигнути до свята Купайла, я заметушився і... кваплячись, втратив голову, поклавши собі будь-що наступного дня бути в Іскоростені.

(Продовження на наступній сторінці)