«Феномен Фенікса» Валентин Чемерис

Читати онлайн роман-есе Валентина Чемериса «Феномен Фенікса»

A- A+ A A1 A2 A3

Давним-давно, коли ще ніхто не жив і нічого — абсолютно нічого, — ще не було. Навіть часу і простору. Все спричинилося в одну мить у крихітній точці. І сталося це 12-14 мільярдів років тому — Фрейд Хол вперше назвав це Великим Вибухом. За межею відомих законів фізики. І настав час X. Народження Всесвіту. Феномен або Колосальна Подія. Передбачення Едгара По. Вічні запитання "Рігведи". Червоне зміщення. На землі немає пам’ятника Едвіну Хабблу. Скільки галактик у Всесвіті? В одному із спіральних рукавів Молочного Шляху, званого ще рукавом Оріона.

"…Можете почати з чого забажаєте. Вас хвилює доля Всесвіту? Почніть з Великого Вибуху", — Стівен П. Маран, доктор філософії.

Всесвіт — це космічний простір і все, що в ньому знаходиться; сукупність усіх форм матерії як єдине ціле; система світобудови. (Також і земна куля з усім, що на ній знаходиться). Він неймовірно великий і стає ще більшим. З багатьох теорій (моделей) народження Всесвіту, найбільшим визнанням користується теорія Великого Вибуху, звана ще Феноменом, або — Колосальною Подією, — з популярних видань.

Гримнуло тоді добряче. В космосі й досі чути його відлуння. Хоч минуло звідтоді дванадцять, ба, і всі чотирнадцять мільярдів років.

… Так, так, це був, здається, 1947 рік, далекий вже, предалекий — як пишуться ці рядки.

Минав третій рік, як затихли залпи Другої світової війни і шостий, як моє рідне село Заїчинці, що на Полтавщині, було звільнене від німецько— фашистської окупації. Відступаючи у вересні 1943 року, окупанти дощенту спалили мою малу батьківщину — вціліли тільки лічені хати і за п’ять років, що минули звідтоді — з них чотири ще воєнні — село на той час так повністю ще й не відбудувалося. Всюди вдовами і взагалі жінками, на яких тоді й тримався колгосп, сяк-так зведені хижки, халупки тощо.

Ще тривала повоєнна розруха, лютував голод, була бідність — жахливі, просто неймовірні нестатки, особливо в сім’ях полеглих фронтовиків. Де вже було зводити добротні хати!

Отож, був, здається, 1947 рік, пізня осінь.

Я тоді ходив до п’ятого чи шостого класу Заїчинської середньої школи (двоповерхова кам’яна школа дивом уціліла, як фашисти нищили село). Уціліла й шкільна бібліотека — щоправда, маленька і вся вона вміщувалася в одній куценькій кімнаті, в закапелку першого поверху. Її активним читачем я став з вересня 1943 року, як на другий день по звільненню села, перший раз пішов у перший клас. Книги я не читав, а — ковтав (навіть на деяку шкоду шкільній програмі), беручи за раз чи не по десятку книжечок, то, й завжди ходив з книгою в пазусі під сорочкою, використовуючи будь-яку можливість прилучитися до друкованої мудрості — читав ледь чи не на ходу. Навіть як кудись ішов вулицею. Про мене бувало казали (але якось… м-м… лагідно): пішов Валько самашедший… Чому "самашедший"? Та тому, що з-за книг я й світу білого не бачив і рідко виходив на гулянки, які так люблять діти й охоче на них збираються, забуваючи й за уроки. Я ж на гулянках заощаджував час для читання, що було для мене рівнозначно відкриттю світу білого.

Років за два чи три я перечитав — хоч вона потроху й поповнювалася новими виданнями, — чи не всю шкільну бібліотеку, а тому записався ще й у сільську. Там я був єдиним школярем, який користувався послугами "дорослої" бібліотеки і там мені теж видавали по кілька книг за раз. Між іншим, я ходив у її активістах і навіть був книгоношею — мав закріпленого за мною старого діда, який любив читати "про війну", але не мав уже здоров’я — негодящі ноги, — ходити в бібліотеку. Я носив йому книги додому, дід Улас (по сільському — Олас) вельми мені за те дякував і завжди виглядав, аби я забрав у нього прочитану книгу та приніс нову. Отож, я був у селі чи не єдиним і серед школярів, і серед дорослих, хто найбільше читав і мав звання кращого читача обох бібліотек села Заїчинці! А вже тому, що я найбільше читав, усім цікавився і до всього дошукувався власним розумом та буйною фантазією, я, зрозуміло, і знав більше за всіх — не тільки серед школярів, а й серед дорослих, яким за щоденною сільською роботою не було коли й книгу розкрити. Навіть вчителі, і ті, знаючи мою неабияку начитаність і добру пам’ять, поводились зі мною обережно, намагаючись не вступати зі мною в дискусії, якщо такі виникали, аби випадково не сплохувати. Та ще в присутності учнів — знав я багато, був затятим сперечальником і за те, що я знав і в чому був впевнений, ладен був життя покласти, аби довести своє. Брав я в обох бібліотеках все підряд, — проковтуючи книгу за книгою — дитячу й "дорослу" літературу, плюс періодику. Найбільше читав художню літературу, книги на теми історії, науки, особливо ж любив астрономію. І взагалі, все про Всесвіт та його "господарство".

Пам’ять у мене, як уже мовилося, була добра, я легко тримав в голові сотні фактів. Мої однолітки знали, що я все… знаю, начитаний аж— аж, тож коли в дитинстві збиралися на вигоні чи деінде в затишку (особливо в негоду на бригадному дворі чи й у когось під стріхою хати), то часто просили "розказати що-небудь цікаве". Двічі мене не треба було просити, я охоче розказував усяку всячину і мене слухали з розкритими ротами. (Я, правда, дивувався, друзі мої й самі те могли знати, досить лише брати в бібліотеці книги й читати, але вони чомусь не брали — чи майже не брали і читали рідко). А за мою любов до астрономії мене прозвали "небознавцем" (це за те, що я "все знав про небо"). Всі ж інші звали лише те, що було очевидне: небо над головою, а в ньому сонце та місяць і зорі — та й усе.

І того разу, про який я оце й веду мову, я теж дивував своїх друзів загадками й таємницями Всесвіту.

Отож, був 1947-й рік, пізня, безпросвітна (золота, з бабиним літом, вже відшуміла— відзолотилася) осінь. Тепла вже не було, хоч бліде, неяскраве і нежарке сонечко ще іноді вигулькувало в ополонці свинцево-сірого хмаровиння, що, набрякле, низько неслося над селом зрання й до вечора.

Чим вечір кінчався — холодною мжичкою, — тим і ранок починався.

Так ось, пригадується, була неділя і ми пасли на вигоні корівок. Наша хата стояла крайньою до вигону (пізніше на тім вигоні буде посаджено парк), не мала (ми з матір’ю-удовою були в селі чи не найбідніші, навіть серед бідних) ніякої огорожі, тож малі пастухи прибігали "грітися" під хату — під її стінами ховалися од вітру та мжички-мокви.

Незважаючи на пізню осінь, всі були босими (берегли єдину взувачку свою для школи, щоб найдовше стачило, бо ж нове батьки не мали за що придбати), тож у всіх були набряклі посинілі ноги. Земля вже була холодною, але ми — загартовані, звиклі до всього, а тому не простуджувалися, хоча босяка бігали чи не до першого снігу.

На голові од мокви вивернутий мішок — так, щоб утворився ріг, званий гузирем. Він заміняв нам і головний убір, і парасолю. Заодно мішок захищав і спину, бо вдяганки були на нас благенькі, якісь затрапезні піджачки, а в кого й самі сорочечки…

А ось босі ноги діти було ніде — доводилося ними місити холоднючу, вже чи не студену грязюку. Тож у затишку під стіною хати де було сухо, ховаючись під стріху од мжички, ми й відходили. Ноги "відігрівали" тим, що по черзі, зігнувши в коліні, піднімали їх до попки. Доки вона там відігрівалася од власного тепла тіла, стояли на одній, притулившись для рівноваги спиною до стіни. Потім ноги міняли: на "відігрітій" стояли, а холодну піднімали й притуляли до тіла.

Але тільки відігрієш їх, як доводиться знову з-під затишної стіни зі стріхою чалапкати холодною грязюкою — бігти завертати корови, які, не знаходячи достатнього наїдку на вже випасеному і стоптаному вигоні, намагалися податися у шкоду — в чий— небудь ближній город, де ще стояла кукурудза і зеленіла гичка буряків…

Всі пасли своїх корів і тільки я — сусідську. По тій причині, що своєї ми з матір’ю не тримали. І придбати її було ні за що, і втримати — одного сіна на зиму треба стільки накосити, а мати зранку й до вечора в полі, а я — малий, що з мене візьмеш, — не було ніякої змоги.

Сусіди були заможнішими від нас з матір’ю (господар повернувся з війни і працював бригадиром у колгоспі, а це була тоді "хлібна" посада). Тож іноді влітку та восени чи й по весні, у вихідні, як я був вільний од школи, сусідка наймала мене в пастухи. Розплачувалася в основному дріб’язком, то й пас я, пригадую, чи не за так її корівку. За той день, про який розповідаю, коли я добряче побігав і попогибів на холоді за її молочницею, господарка тицьнула мені два вареники. Отакунькі (хоч зазвичай вареники сільські люди ліплять великі). Холодні і вже задубілі, позавчорашні, але вони були з сиром — незнана дивина і розкіш для мене, завше голодного, і я давився ними жадібно — такої смакоти, як вареник із сиром з-за клятої бідності я ніколи не знав. Та й де мати могла дістати сиру, як ми не тримали корови.

Так ось… Довгий день, сльота, у всіх задубілі од холоду ноги, тож аби вбити час, хлопці, — як ми "відігрівалися" під стіною та стріхою нашої хати, — прохали мене розказати "що-небудь цікаве".

Я й розказував, тулячись спиною до стіни своєї хати і стоячи, як лелека, на одній нозі (наша хата належала до тих кількох осель, яких німці, відступаючи, чомусь не спалили), а другу, зігнуту в коліні й відведену назад, тримав біля попки, намагаючись її там відігріти…

(Продовження на наступній сторінці)