— Та ні, пане, виходжую Божу твар, — почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. — Попало воно під обстріл, перебило йому ногу, та я й підібрав. Мо’, думаю, виживе. Шкода, таке мале, тільки жити.
— М-м-да-а... — мовив пан Коморовський.
— Панове молодці! — звернувся Гуня, як стихли бубни. — Всі зібралися?
— Всі, гетьмане! — загули козаки. — Лише чатники на валах.
— Тоді перейдемо до суті, — сказав гетьман. — До нас, шановна братщино, прибули від ляхів посли. Я ще не відаю, що вони нам заспівають, але думаю, що пісенька їхня стара То чи згодні послухати послів, пангбратчики?
— Та вже послухаємо, коли їх дідько приніс!
— Послухаємо! Послухаємо! — вихопився наперед в рожевій киреї старшина Козир. — Послухайте і ви мене, козаки! В нашому безвихідному становищі ліпшого й не придумаєш, як прийняти панські умови і з миром розійтися по хатах.
— Ти у свій маєток побіжиш, а в кого, може, й хати немає! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Та й потім: мирилася коза з вовком... Не перший рік панів-ляшків знаємо!
— Але всі ми тут накладемо головами! — встряв сотник Ворожбит. — І кісток наших гайвороння не позбирає!
— Твоїми кістками і сам ворон подавиться! — почувся вигук.
— Хай не пасталакають про мир! — загули козаки — Не позволимо між нами клинці вбивати. Стіймо дружно!
— І нічого спішити поперед ляхів у пекло!
— Хай ліпше посли балакають, а ми послухаємо! Кемеровський звівся, обтрусив солому, поправив ферезію — довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, — і кахикнув.
— Панове козаки! Єгомосць польний гетьман хоче дійти згоди.
— Згоди з панами в козаків не буде! — пролунав голос. — Не за тим ви до нас прийшли. Спершу віддайте наші урізані вольності!
— Не я урізаю ваші вольності, а сейм! — перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. — Але я доповім єгомосці... доповім про ваші.. е-е .. вимоги.
— Що там теревені правити! — знову вихопився наперед Козир. — Вам наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору задерти. Приставайте до панів, і край!
— От іменно, що всім нам буде після того край! — крикнув козак з сайгаченям на руках — Пани тільки й чекають, аби ми склали шаблі га повернулися до них спинами.
— Ляхи нас не посміють і пальцем зачепити! — надривав голос Козир. — Ми розійдемося по волостях, і все.
— А може, й так… — почувся непевний голос. — Дідько його знає, як воно ліпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки підмостив би.
— Ми панськими посіпаками не будемо! — залунали обурені голоси. — Хто хоче, хай біжить до панів і не каламутить води!
Козир прикусив язика.
— Пане посол! — смокчучи люльку, озвався Гуня. — На яких умовах польний гетьман гадає почати з нами переговори?
— На умовах сеймової Ординації це значить...
— Шість тисяч реєстру, — закінчив за нього Гуни — Гетьман і старшина із шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дідівщину?
— Не було! — загули козаки. — Ні в дідівщину, ні в батьківщину! Ми нащадки вольних козаків!
— І нашої вотчини панству не віддамо!
— Горбатого до стіни не притулиш, а козака до пана!
— Пани села наші вирізають, жінок та дітей мордують, а ми їм у ніжки будемо кланятись?
— Ось вам, пане посол, відповідь козаків, — закінчив Гуня. Пан Кемеровський, не стримавшись, із злістю кинув:
— Я колись Павлюка вмовляв у Чигирині... Не послухав мене і скінчив своє гетьманування на пласі у Варшаві! Не забувайте про це, пане гетьмане!
— Ніколи не забудемо, пане! — гнівно відповів Гуня. — І ми, і діти наші, і нащадки!..
Поляки мовчали цілий день, лише зрідка їхні гармати обстрілювали повстанський табір, але мляво, неохоче, ніби заздалегідь знаючи, що толку з того не буде ніякого.
Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табір, смоктав люльку — бурульку і обмірковував, як далі битися. Поміч, на яку він було розраховував, не надходила Більше того, селяни на волостях самі виглядають допомоги. Жовніри лютують по селах, одна надія на козаків. Чутки про битву в гирлі Старця розлетілися по всій Україні, але підмога, на яку сподівався Гуня, не йшла Наді о міцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення і йти на волості, знищувати каральні загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.
— Кров наша, як і порох, — не безмірна! — казав Гуня на козацькій раді. — Одначе ми можемо ще довго відбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далі бути.
— Правильно! — крикнув Козир. — Яка там в дідька битва, як ми підпливаємо у власній крові!
Біля Козиря стояв уже гурт старшин і козаків, серед яких виділялися реєстровці Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.
"Козир уже вербує собі прибічників", — додумав Гуня і запитав:
— То що пропонує пан старшина?
— Прийняти польську пропозицію! — мовив Козир. — Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не ліпше помиритися з ляхами? Ляхи раді будуть нас спекатись, і ми, підписавши угоду, розійдемося по хатах.
Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла біля Козиря, впівголоса піддакувала.
— Ми будемо вигрівати боки в теплих хатах, а карателі хай лютують по волостях? — запитав Гуня. — Я пропоную вам те, що колись пропонували діди і батьки наші славні: священну боротьбу!
— Тоді ляхи переб'ють нас! — вигукнув Козир. — На що ми сподіваємось? На чудо? У нас лише вісім гармат і жменя пороху. У нас і тисячі козаків не набереться, а в них? У п'ять тисяч не вбереш.
— Зате наш козак вартий п'ятьох лядських! — відповів Гуня. — Правильно те, що в нас вісім гармат і мало пороху, а в ляхів їх сотні!
— От бачите! — аж підскочив Козир. — Нарешті до нього дійшло!
— Почекай, не спіши з козами на торг! — спинив його Гуня. — Хай у нас мало зброї, але здаватися на милість панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тоді й затівали цю веремію? Поскуби кішку, вереску та нявкання буде доволі, а шерсті чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим більше будемо спустошувати його військо, тим зговірливішими будуть пани. Ми примусимо їх збільшити реєстр, доб'ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козаків значних. Зрештою ми вирвемо у панів хоч якісь вольності й полегкості люду.
— А тоді що? — крикнув Козир.
— А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!
— Дідька лисого ми прорвемо облогу} — вигукнув сотник Ворожбит. — Пани міцно нас затиснули.
— Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! — твердо мовив Гуня. — А коли чвари та роздари поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане — не чекайте тоді воли Пани тільки й ждуть, об" хтось свій між нами клинці вбивав.
— Це камінець у мій город? — почервонів Козир.
— Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шайка горить, — насмішкувато мовив Гуня. — Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.
— Сьогодні зробимо вилазку, — сказав Гуня насамкінець. — Я сам вас поведу.
Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його... "Звідси й почнеться наша поразка", — подумав з гіркотою.
Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби Їхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникала в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав "в'юнів". Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.
— Вперед, козаки! — звівся Гуня.
Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.
Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й бойкотів:
— Цо то є, проше пана?.. Цо то...
— То є твоя смерть! — Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. — Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!
Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.
(Продовження на наступній сторінці)