Ротмістр Ханєцький сяяв, як новий таляр.
— Вашмосць! Радий доповісти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Біля Дніпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотіли відійти назад за Дніпро, але ми порубали човни. — І хвацько додав, натякаючи на винагороду: — Служу Короні і королю!
— Я доповім про пана ротмістра єгомосці польному гетьману! — буркнув Потоцький.
По хвилі жовніри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато крові, полковник був блідий і, певно, з останніх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, підперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша — черкеска. Червоні шаровари, сап’янці. Голова закривавлена. І вуса криваві. В очах — полум'я ненависті.
— Що, пане полковнику, не сподобалось тобі служити королю? — крізь зуби процідив Потоцький. — До бунтівних лотрів перебіг? В схизматські полководці забаг вибитись? Посидиш у Києві на палі! Високо піднімемо!
Скидан кров'ю плюнув у лице Потоцькому...
Ще два дні Потоцький гриз козацький табір, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змінив тактику. Почалася довга й одноманітна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанців. З раннього рана й до настання темряви летіли їм на голови сотні і сотні ядер. Вітер не встигав розвіювати пороховий дим, вуха глухли від гарматного гулу... Козаки у відповідь мовчали — берегли норах. Зате Потоцький не шкодував набоїв.
Небавом в польський табір почала прибувати підмога. Першою з'явилась коронна артилерія та угорська наймана піхота. За нею прибув польний гетьман з кіннотою. Станіслав Потоцький вибіг навстріч своєму високопоставленому брату. На очах у війська брати обнялися.
— Ге-ге, Стасю! — вигукнув Микола Потоцький, притискуючи "брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. — Хлопи загнані в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! І золотий спокій полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона!
Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до сього щоденника:
"Бунтівливі селяни щодня спостерігали з окопа прихід (до М. Потоцького) нових полків, тим часом як самі вони не мали жодної підмоги".
З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний банкет: вина, як і пороху, в нього були невичерпні запаси.
А поміч все прибувала й прибувала: воеводич брацлавський, ротмістр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотні гусарів, козаків та піхотинців привів краківський воєвода, за ним — староста Хмельницький на власний кошт привів сто козаків і сто драгунів, прийшли хоругви ланкоранського старости, загін київського біскупа, остерського старости... Шляхта, ніби галич, зліталась у гирло Старця, аби заклювати останніх захисників волі.
Табір Потоцьких, Станіслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додаткові вали, аби розмістити все нові й нові загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зібрав шляхту на банкет і, піднявши срібного келиха, проголосив:
— Вельможне панство! День нашої блискучої вікторії вже зовсім близько! Біля Старця й Дніпра панство навіки вломить карка свавільному хлопству. П'ю за вікторію, яка завтра покриє шляхетську зброю!
Пани кричали "віват!" і спорожняли келихи дуже швидко.
— Панове! — звівся другий Потоцький, Станіслав. — Приємно дивитися, що до лотрів жодна жива душечка не підійшла на підмогу. Хай спробує Гуня повоювати з нами! Ми їх міцно зачинили. Карасі, проше панство, у сітці, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокійно, всюди бунтує хлопство, виходить з підкори і заважає ясновельможному панству спокійно жити. Ми не можемо цього потерпіти! Смерть хлопам!
— Вогнем і мечем пройдемо по волостях! — галасувало панство.
На раді було ухвалено розіслати навсібіч каральні загони, випалювати села і винищувати селян від малого до старого.
— Щоб не було кому прийти на поміч повстанцям! — виступав перед каральними загонами польний гетьман. — Шляхетський меч до цурки викоренить бунтівну Русь! Хай на волостях росте кропива, аніж множаться зрадники Речі Посполитої! Не щадіть хлопів! Забудьте про жаль. Хлоп — не людина, а бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте і ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословляє нас на лицарські звитяги. Смерть схизматам!
Невдовзі страшні вісті про криваву різанину по селах дійшли і до повстанців. Розказували втікачі, що ляхи дотла випалюють села і вирізають людність від малого до старого, піддаючи нещасних звірячим тортурам. Дмитро Гуня надіслав до Потоцького гнівного листа, в якому писав:
"Хай би вже ви вели війну з нами, Запорозьким військом... аби тільки дали спокій бідним неповинним і пригнобленим людям, голос яких і безневинно пролита кров підносяться до Бога і благають його помститися..."
Лист повстанського гетьмана вивів Миколу Потоцького з себе.
— Пся крев!.. Той бунтар ще сміє мені вказувати? Він гадає, що я цілуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удільності захотіли, самостійності?! Республіку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польській Короні, і вам, схизматам, зроду — віку її не бачити удільною. Не ми, так інші вас захоплять, а самі не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, аніж дамо вам самостійність!
Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кілька годин поспіль била коронна артилерія. Ядра в козацькому таборі випадали так густо, що земля, піднята ними, не встигала осідати. А потім на приступ пішли хоругви: гусарські, драгунські, кварцяні, панські... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанців.
Польний гетьман з горба спостерігав за боєм.
Густою лавою йшли хоругви на приступ. Козацький табір, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станіслав.
— Миколаю! Я розчарований! Після коронної артилерії моїм орлам уже нічого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.
Польний гетьман і полковник потисли один одному руки, і тієї миті козацький табір озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронісся по рядах атакуючих. Жовніри, наразившись на стіну вогню і диму, в одну мить забули про свій шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмістри, але ніхто з жовнірів не хотів підставляти голову під обух. Хоругви одна за одною безладно відкочувались...
— Вперед, сто дяблув! — кричали ротмістри.
— Але там стріляють, — огризалися жовніри.
— А ви, пся крев, на свайбу зібралися?!
Та ніщо не могло примусити жовніртв задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закінчилась атака.
— Матка Боска! — хрипів польний гетьман. — То не козаки, а дияволи! У їхньому таборі немає шматка землі, куди б не падали ядра, а вони цілі... Негайно шліть до них послів! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломіть упертих схизматів!
Дмитро Гуня зустрів послів досить добродушно.
— А — а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?
Він стояв перед послами високий, жилавий, з сухим кістлявим лицем, борними жвавими очима, в яких спалахували глузливі іскорки. У всій його міцній поставі вчувалася сила і впевненість у собі. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м'які сап'янці. Вишивана сорочка вражала білизною (Гуня вночі спускався до Дніпра по кручі та урвищах і виправ сорочку, бо не міг терпіти брудного одягу), поверх сорочки — голубий каптан, підперезаний широким поясом на гапликах і з ремінцями для пістоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хіба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана.
— Краще близьке знайомство, аніж далека війна, — буркнув пап Кемеровський, котрий очолював делегацію послів. — Пора думати про переговори, панове козаки.
— З панотою в козаків приязні не буде! — відповів Гуня і гукнув: — Простеліть, братчики, сіна, щоб непрошеним гостям було де сісти.
Посли тільки головами похитали: яка чемність!
Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, і повстанці почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих сріблом, в голубих та рожевих киреях, міщани — в черкесках, деліях, бекешах, селяни — в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом'яних брилях...
— Може, пани зголодніли? — звернувся Гуня до послів — Чи спрагу відчувають?
По його знаку козаки принесли хліба, вареної риби і кілька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлібом, запивали водою, дивуючись, що повстанці мають харч, тоді, як гадали вони, повстанці мусять вже поохлявати від голоду. І насторожено зиркали на повстанців. Ті жартували між собою, хоч багато з них і мали закривавлені пов'язки... Один з козаків, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з білими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев'язана шматиною Посли перезирнулись між собою.
— То сайгаченя, — пояснив Гуня. — їх чимало водиться в степу побіля Сули.
— На харч ловите? — поспитав один із послів.
(Продовження на наступній сторінці)