Та ось забриніла, заграла дуда, війнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козаків, не втримавшись" пустився в танок, хтось заспівав:
Уже славні товариші запорожці
На кониках вигравають,
Шабельками блискають,
У бубни вдаряють...
Зненацька зі свистом і гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердівши порохом, і співак на півслові вмовк, сапнув кілька разів повітря і впав на бік... За ним, не ойкнувши, повалився і той, що витанцьовував... Дударик ще грав на своїй "козі", але по скроні в нього вже текла кров і капала на сиві, аж білі вуса...
— Відмузичив я своє... — прохрипів дід і клюнув лицем у землю.
В козацькому таборі почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня — кинувся до валу — польські хоругви йшли на приступ.
Потоцький був настільки певний у легкій перемозі, що після кількох гарматних обстрілів велів припинити пальбу.
— Забагато для них честі! — махнув полковник рукою. — В повстанському таборі якщо хто й лишився, то купка переляканих зайців. Ми їх переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться.
Сподівався на легку здобич і Ярема Вишневенький, тому сам особисто повів на приступ кварцяні хоругви. Гарцюючи поперед війська на білому коні, князь зарані втішався перемогою.
— Вперед, орли королівства! — розмахуючи шаблею, кричав він. — Сьогодні ми будемо пити хмільне вино вікторії! За короля і нашу кохану ойчизну!
Кварцяні хоругви, підбадьорені князем на білому коні, хвацько подалися на козацькі вали. Передні вояки вже вигукували:
— Ей, схизмати!.. Постривайте, не втікайте, ми вам трохи боки полоскочемо!..
— На коліна, лотри! — кричав князь. — І рачки до Варшави! Я...
Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кінь його наче наскочив на невидиму стіну, заіржав і повалився на бік, а князь перелетів йому через голову. Першими вдарили важкі й грімкотливі гаркебузи, потім затріщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива прицільного, нищівного вогню була такою влучною і густою, що кварцяні хоругви враз поріділи... Ярема Вишневецький, забувши про свій шляхетний гонор, рачки по трупах своїх вояків виповзав з поля бою...
Станіслав Потоцький, спостерігаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, відчув, як під грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тіло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубіж, ті, що лишилися, помочі нізвідки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцяні хоругви? Ляк ніколи не покидав полковника, як тільки повстанці, бодай і не надовго, брали гору. А цього разу й зовсім почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що, коли повстанці самі перейдуть у наступ?..
Спішно відрядив посла на переговори.
Посол прив'язав білу хустку до шаблі і, розмахуючи нею над головою, не досить впевнено пішов до козаків.
Пальба нарешті вщухла, посол трохи оговтався і наддав ходи. Ось і повстанський табір, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного на поясі шабля, пістоль, лядунки з порохом. В їхніх очах посол не побачив ні сліпої люті, ні відчаю чи розгубленості, котрі притаманні відчайдушним та смертникам. Навпаки, вони були спокійні, дещо насмішкуваті і весело перемовлялися між собою, піджартовували:
— А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.
— А пер...ить хто?
— Та то він, певно, зі злості!
— Не бійся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо. Посол, бліднучи, спинився біля валу, хрипло крикнув:
— Я хочу говорити з вашим гетьманом!
— Іч, який швидкий! — залунали голоси. — Не встиг придибати, так йому й гетьмана!
— В гетьмана тільки й діла, що з тобою теревені точити!
— Незваний гість може й зачекати!
Посол розгублено переступав з ноги на ногу і косо позиркував на чорні жерла гармат, котрі, як йому здавалося, націлені на нього... Та ось з — за валу вийшов гетьман, він підходив неквапливою ходою втомленої, але певної у собі людини. На вид він був трохи змарнілим, але спокійним. Смаглявий, худий і високий. В чорних очах — холодний, сухий блиск, вилиці випнуті, щоки ледь запали, губи різко окреслені, міцно стулені. І хода в нього некваплива, господарська...
"Впевнений, — про себе відзначив посол. — Жодного зайвого руху. Зібраний, як перед стрибком" 3 таким доведеться нелегко. Сили свої не переоцінює, тому й непохитний".
— Пан Дзика! — вигукнув посол з гонором, без якого не міг обійтися жоден шляхтич. — Брацлавський хорунжий і посол єгомосці пана полковника Станіслава Потоцького!
Гетьман кивнув.
— Пан полковник вважає ваш подальший опір недоцільним і нерозумним. Він пропонує здатися!
— Пан полковник хоче здатися? — перепитав гетьман, і в куточках його твердих губ мигнула глузлива посмішка — Хай здається, я не перечу.
Дзика осікся.
— Е — е… пан полковник,. — спохватився посол, — пропонує вам здатися... Козакам буде збережено...
— Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, — перебив його гетьман. — Перш за все поверніть нам знамена козацькі й гармати, захоплені вами під Кумейками, тоді й будемо говорити.
Дзика здивувався:
— Ви так вимагаєте, наче коронне військо прохає у вас милостей!
Гетьман мовчки обернувся і неквапливо попростував у табір.
— Е — е... — почав було посол. — Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав...
— Ви все сказали, пане Дзико! — гукнули козаки від гармат. — Повертай ліпше голоблі назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас і дзиковиння не лишиться!
Панові Дзику нічого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад...
Три дні після того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табір під Жовнином, і щоразу вони відкочувалися назад.
— Пся крев! — шалів полковник. — У мене таке відчуття, що моє військо трахкається лобами об скелі. Що за диво? Де хлопи взяли стільки свіжої сили? Не могла ж їм з — під землі прибути підмога? І з неба не впала. То чим вони тримаються? Минав і третій день безуспішного штурму. Вночі полковника розбудили, сказавши, що від козаків прибув якийсь посланець. Потоцький велів негайно його впустити в намет і, лежачи на ліжку, при світлі свічок з ніг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Тримається без запобігливості
— Ти хто такий? — похмуро питає Потоцький.
— Старшина Козир, вашмосць!
— Тебе прислали козаки? — Потоцький з надією глянув на старшину — Вони бажають зватися?
— Ні, вашмосць, я сам прибув
— Сам?.. Гм... Як же ти дістався?
— На череві, вашмосць
Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.
— А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? — Потоцький зневажлива закопилив губу — Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?
— Я ще можу знадобиться вашій мосці, — спокійно мовив старшина. — Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!
— Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!
Козир спокійно відповів:
— Але я в змозі викупити свою голову.
— Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?
— Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.
— Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?
— Гадав, вашмосць, але не вийшло.
— Тепер до нас перебіг? ,
— Більше ні до кого, вашмосць.
— Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. — І по хвилі насмішкувато мовив: — Сідай, старшино.
Козир оглянувся, сідати не було на що Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав
Козир проковтнув обиду і, стоячи, розповів про справи в повстанському таборі.
— Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?
— У мене маєток на Росі, вашмосць! — І додав розпачливо: — Але його захопив пан підстароста чигиринський.
— І ти думав, що чернь поверне тобі маєток? Дурень! Ти міг повернути маєток вірною службою королю і Короні.
— Це я втямив лише тепер, вашмосць. Потоцький довго мовчав, напівлежачи. Козир тупцяв — ся на місці.
— Я готовий служити вашій мосці, — нагадав про себе гість. — Веліть мені дати зброю, і я битиму чернь. У мене немає нічого спільного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б і маєтки вкраїнських старшин розорила, не лише великопольських.
— Ти мені не потрібний! — буркнув Потоцький. — У мене й без тебе вояків досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.
— Для чого? — здивувався Козир. — Я до черні не піду!
(Продовження на наступній сторінці)