Першими на козаків напали німецькі піхотинці, зав'язалась січа. Гуня з розгону увірвався в колотнечу і сік німецьких піхотинців, як капусту. Шабля-дамаска тільки свистіла в його жилавій міцній руці. Закусивши кінець вуса, Гуня зліва й справа наносив смертельні удари. Шаблю тримав ледь навскіс, під певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударі. Різкий, рвучкий удар — і шабля з тупим свистом м'яко входила в тіло ворога, трощила кості та хрящі, і ворог, розрубаний навпіл, беззвучно( валився під ноги...
Та ось на поміч німецьким піхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовніри, з боків напали кварцяні хоругви, забрязкотіли панцерники – гусари...
— Братчики, відходимо! — крикнув Гуня. — Дали чосу панам — на сьогодні досить!
Коли Гуня повернувся з козаками в свій табір, першим його стрів старшина Козир.
— Вкусив, пане гетьмане, ляшків? — єхидно запитав старшина. — Чи, може, їхню оборону прорвав?
— Батогом обуха не переб'єш, — загомоніла біля Козиря старшина. — Як лобом у мур трахкатись з надією дірку пробити, то ліпше прийняти панські умови.
Гуня зрозумів, що серед старшин назрівають чвари.
Розізлившись за нічний напад, Микола Потоцький ні світ ні зоря кинув на повстанців свою кінноту. Сам з горба спостерігав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славні вояки, один в один! Що не вершник — то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кінь під ним турецький, за велике злото куплений, ціни не має. Кожен дворянин має щонайменше п'ять коней в запасі та десяток слуг... А як вони в сідлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколірні значки тріпочуть на вітрі, підбадьорюючи воїнство. Гусари закуті в кіраси, наручники, поножі, на голові — шоломи з пір'ям. Під правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), під лівою — шабля і палаш. А ще бойові сокири з довгим руків'ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Міць! Краса і гордість шляхетського війська! Вперед!.. З гиком і свистом понеслася важка панцерна кіннота на табір повстанців, і чути, як двигтіла земля під копитами сотень і сотень коней.
Козаки мовчали, жодного пострілу! Зненацька передні коні почали падати, хоч з козацького табору, як і перше, не пролунало жодного пострілу. А коні падали десятками, гусари летіли їм через голови, брязкались своїм залізяччям об землю... Іржали коні, кричали гусари під копитами кінноти. Інші хоругви, вгледівши таке, хутко повернули назад... А повстанці, як і досі, зберігали мовчанку, лише на валах сиділи козаки та смалили люльки.
Волосся на голові в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострілів падають коні? А гусари, ясновельможні шляхтичі, його краса й надія, трюхикають пішкадьором назад. Та й то не всі... Бо решта позаклякала на місці. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмістр.
— Вашмосць!.. Там ямки!..
— Які в дябла ямки? — витріщився Потоцький.
— Вузькі й глибокі, проше пана, — белькотів ротмістр. — Козаки надовбали до безліку ямок перед своїм валом. Та ще й густо... Наші коні ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всі приходять до тями.
Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострілу покласти скільки коней, а гусарам яка ганьба!
— Наступати неможливо, вашмосць... Коні ламають ноги…
— Станіславе! — круто повернувся польний гетьман до свого брата. — Гусарів відведи, а на козаків кидай жовнірів! Кров з носа, а захопіть табір! Пора вже з лотрами розквитатися!
Але й жовнірська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло ніби добре для поляків. Жовніри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, іржали гусарські коні. Зненацька наче з-під землі вирнули козаки. Жовніри спинилися, не розуміючи, звідки вони взялися. Спершу їх сприйняли за повстанців, як зненацька козаки повернулися до них спинами і, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табір.
— То реєстрові сотні штурмують лотрів! — крикнув ротмістр. — Вперед, вояки!..
Та ледве жовніри наздогнали козаків, як ті рвучко всі як один повернулися і зрубали шаблями перших жовнірів. Все відбулося так несподівано і швидко, що жовніри в першу мить навіть не противились, падаючи під козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засідку, втекла у свій табір.
— Що, пани ляшки, схопили облизня? — кричали козаки. — Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели.
Так закінчилися дві атаки того ранку.
Польний гетьман був злий, як ніколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злість кипіла й не знаходила виходу. Гримав на ротмістрів та поручників, обзивав їх телепнями, макухами і зрештою, велівши коронній артилерії зігнати злість на козаках, подався у свій намет. Слуги вже приготували сніданок, але Потоцький від їжі відмовився, лише випив натщесерце два келихи вина і сидів, набурмосившись, наче сич...
Радіти не було від чого. Маючи військо, котре в багато разів переважає повстанське своєю кількістю, маючи таку сильну артилерію, кінноту, він ось уже який тиждень топчеться на місці, не в змозі викурити жменьку — другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця!
Польний гетьман спорожнив уже третій келих, як у намет заглянув ротмістр.
— Вашмосць! Гусари спіймали двох кобзарів. До Гуні хотіли прошмигнути!
— Кобзарі? — скривився Потоцький. — Якраз тільки музики не вистачало!.. Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!..
Ротмістр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядьків. Один був низькорослий, сивовусий, з гірким виразом обличчя. Замість очей в нього були дві рожеві ямки. Його товариш був зрячим — високий, худий, вуса мав руді, брови кущуваті, що супились над гострими очима. В обох висіли через плечі худі торбинки. Високий мав кобзу, а сліпий — ліру. Він тримався за рукав зрячого і дивився прямо поперед себе, міцно стиснувши сухі запалі вуста.
— Ви хто такі? — запитав Потоцький.
— Музики, — відповів високий і по хвилі додав: — Я — Самійло Голосистий, кобзар, а це мій товариш і побратим Ничипір Біда, лірник. Вдвох по Україні мандруємо та людям граємо.
— До бунтів чернь закликаєте?
— Закликаємо до волі! — визивно мовив Самійло Голосистий. — Козацька кобза ще ніколи не грала під панську дудку.
— Ви в мене пограєте! — зашипів Потоцький. — Ви ще потанцюєте під мою дудку, пся крев!
— А ти ж хто такий? — глухо поспитав сліпий лірник.
— Худоба! — Ротмістр навідліг вдарив рукою сліпого лірника — Бидло! Як ти смієш так казати єгомосці польному гетьману?!
— Бити сліпого діда не вельми велика честь, — з гідністю відповів сліпий лірник і повернув лице на голос Потоцького. — То це ти сам Потоцький?
— Сам, — криво посміхнувся польний гетьман.
— Чули про тебе, катюго, чули! — гнівно сказав лірник. — Села випалюєш, звіре прелютий! Груди жінкам вирізуєш, немовлят знищуєш! Ні людей, ні Бога не боїшся!
— Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене військо є, а Бога... З Богом мій капелан побесідує...
— Стережись, звірюко! — вигукнув кобзар Голосистий. — Віділлються вовкові овечі сльози!
Ротмістр вихопив меча, Потоцький спинив його.
— Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть ці музики, куди вони йшли. І за чим?
— Туди, де воля б'ється, — сказав кобзар.
— До Гуні та його побратимів, — уточнив лірник.
— Ану грайте! — наказав Потоцький.
— Кому? — здивувався кобзар і навіть оглянувся. — Я не бачу тут людей.
— Мені, пся крев! Н-ну!..
— Ми катюгам не граємо, — з гідністю мовив високий кобзар. — І кобзи не будемо оскверняти.
— Хай тобі ліпше дідько рогатий на поминках на сковороді заграє! — відказав сліпий лірник.
— Ай-ай!.. Які відважні! Лицарі! — насмішкувато похитав головою Потоцький. — Ось я зараз подивлюся, чи справді ви хоробрі, чи тільки машкару на себе натягли. Ви хотіли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас відпускаю.
Музики мовчали...
— Що, жижки затремтіли? — зареготав Потоцький. — Ха-ха!.. Теж мені побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай іде до Гуні і грає. Але другий лишається тут. Тільки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто піде бунтарям дух піднімати? Рішайте самі!
Сліпий лірник взяв за руку свого товариша кобзаря і тихо мовив:
— Йди ти, брате і товаришу мій. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потішити. Куди мені, сліпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зосліпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй... Про волю і їхню долю.
— Спасибі, товаришу мій! — сказав кобзар і потиснув лірнику руку. – Піду… Заграю їм про волю і долю…
Побратими вклонилися один одному.
— Прощай, брате!
— Прощай, товаришу! Візьми мою ліру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. — Ничипір Біда поцілував ліру і віддав її Голосистому. — Заграєш на ній і в Дніпро кинеш! — Повернув незряче лице до Потоцького:
(Продовження на наступній сторінці)