«Чаювання з душогубцем» Валентин Чемерис

Читати онлайн оповідання Валентина Чемериса «Чаювання з душогубцем»

A- A+ A A1 A2 A3

Якось, коли він у черговий раз приніс мені борг — все ті ж три гривні, що їх у мене зазвичай позичав "до пенсії", — я, пригадую, саме зібрався чаювати, тож запросив і його на чашечку.

Він охоче погодився, але одразу ж і застеріг:

— А ви не погребуєте зі мною чай пити?

Я навіть не подивувався, лише запитав його:

— Але чого це я маю вами гребувати? Рогів, здається, у вас немає. А втім, хоч би вони й були, я не закомплексований.

— Але ж я… я — душогубець.

Він дивився на мене пильно і серйозно — аж надто серйозно, наче розігрував і чекав моєї реакції, — то вирішив — хоч у грудях у мене щось і тенькнуло, — йому знічев’я підіграти.

— Що ви, навпаки, я дуже люблю пити вечірній чай із душогубцями. Маю таке… мм… хобі. Чи, швидше, звичку. Це, знаєте, приносить мені зайву порцію адреналіну в кров.

Він розуміюче посміхнувся (а може, вирішив прийняти мою гру), але, мабуть, передумав, бо зітхнув і знову посерйознішав:

— Мало приємного — з душогубцем сидіти за одним столом. Порядні люди не люблять подібних компаній. Це мовби негігієнічно…

Він тоді саме вийшов — в який-то раз — із божевільні, але ні виглядом своїм, ні поведінкою, ні чимось іншим не нагадував пацієнта такого специфічного закладу, і я попервах ще не вірив, що він той… псих. Ми з ним мешкали в одному будинку, що біля міського парку, і частенько вранці моціонили разом на його алеях — не домовляючись, звісно, просто так виходило, що здибувались на біговій доріжці. Він із чіткою черговістю потрапляв у той лікарняний заклад, званий у просторіччі дурдомом. Особливо по весні. "Нестача вітамінів після зими", — посміхаючись, бувало, пояснював своє відвідання божевільні. Певно, йому кращало, бо через якийсь там час він знову повертався додому.

У нашому дворі всезнаючі бабці казали, що він "добряче чокнутий", хоча те, що він психічнохворий, було й так зрозуміло, оскільки він перебував на обліку в психоневрологічному диспансері. Звали його Павлом (прізвища, на жаль, не пам’ятаю, мабуть, я його взагалі не знав). Усі його звали "Павлом із вісімнадцятої". Він жив сам, дружина, казали, покинула його, коли у нього почалися проблеми зі здоров’ям, дітей не мали. Розлучившись, вони розміняли квартиру на дві окремі в різних районах міста, і таким робом він опинився в нашому будинку. Високий, худющий, у широких штанях — кльош — данина флоту, геть не модних сьогодні, він завжди — влітку і взимку — ходив у тільняшці, тож його у нас і прозивали моряком або "тільняшкою". Він любив, бувало, зайвий раз підкреслити свою приналежність до флоту: "Ми — в тільняшках!" А коли йому не вірили в чомусь, рвав на собі якийсь там піджачок, схожий на матроський кітель або чорну куртку, і кричав, показуючи у себе на грудях смугасту тільняшку: "Ти — гля!.. Той, хто в тільняшці, ніколи не бре’!.."

Запевняв, що в минулому він — військовий моряк, але у відповідь на те у нашому дворі лише крутили пальцем біля скроні — вбив собі в голову, бідолаха, що він моряк, тож і натягнув тільняшку та кльош, а їх можна купити на кожній барахолці. Та й у Павлівці, — відома у нас лікарня для психохворих, усі такі лежать — як не Наполеон або Македонський, то адмірал чи космонавт, або й інопланетянин…

Виходило ніби логічно.

Він часто сам до себе — певно, забувшись, бурмотів (він узагалі любив, що називається, "побесідувати з розумною людиною", себто із самим собою) відомі рядки Шевченка: "Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти! Виростив вас, доглядав вас. Де мені вас діти?". Іноді під час такого бурмотіння згадував Мефістофеля — лице в нього було довгасте, мефістофельське, з гострою борідкою (що її він часто замислено посмикував) і таким же гострим носом, або величав себе гегелівським чортом, вірив, здається, в дух Банко — той, із трагедії Шекспіра "Макбет", що уособлює помсту за злочин, і взагалі — захоплювався, як я відчув, марновірством. Знав, здається, Біблію й іноді, сидячи у дворі на лавочці, звертався кудись у простір, до невидимого співбесідника: "Бог дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духу: буква-бо вбиває, а дух животворить". "Буква мертва, — вперто переконував когось невидимого й аж сердився, — напевне, той, невидимий його співбесідник, з ним не погоджувався, — дух треба брати за основу, дух животворить, а буква мертвить".

Одне слово, класичний псих із начитаних інтелігентів, які, на свою біду, дошукуються першопричин… На цьому ґрунті сердега й "поплив". Але, судячи з усього, він був ще не зовсім закінченим психом, чи, як бабці казали, "чокнутим", а тихо собі й далі божеволів. Неухильно. Жив замкнуто, ні з ким не водив знайомств, ніхто у нього в квартирі не був, і він ні до кого не заходив, пенсію отримував значну (принаймні наша листоноша запевняла, що військову і — "добрячу"), але майже всю її роздавав жебракам, щосуботи й щонеділі, як не перебував у Павлівці, ходив до церкви "замолювати гріхи", тож від пенсії й до пенсії грошей у нього постійно не вистачало, і він приходив до мене позичати, "аби дотягнути", але просив чомусь незмінно лише троячку і незмінно — отримавши пенсію — повертав її разом із чемною дякою.

Так було й того разу, коли він, тицьнувши мені боржок, хотів було йти, а я несподівано навіть для самого себе запросив його на чай…

— Вам — який? — запитав я, коли ми сіли у мене на кухні. — Звичайний чи…

— Швидше "чи"… Та й до чифіру маю знаду — звик, коли якийсь час сидів в спецізоляторі…

Розстебнув свій чорний, добряче ношений і ремонтований піджак, що нагадував флотський кітель й одночасно бушлат чи куртку (може, з куртки чи бушлата й був перешитий-перелицьований?), і перед моїми очима заголубіла його традиційна, теж вилиняла тільняшка — сорочок він, як я розумію, не визнавав.

— Строкову проходив у морфлоті, — пояснив, помітивши мій погляд. — Точніше, під водою — як закінчив школу водолазів, тож і службу провів у скафандрі, — моря зверху, можна сказати, й не бачив. А під водою такий морок, що й витягненої попереду руки не загледиш. Та й працювали ми здебільшого вночі…

"Там ти, голубчику, мабуть, і звихнувся", — подумав я, але вголос заговорив про щось інше, нейтральне.

Якось непомітно ми розговорились за чаєм, було гарне літнє надвечір’я, коли перед відчиненим вікном тріскотіли слюдяними крильцями барвисті бабки (парк поруч, а їх там!..), в палісаднику пахтіли матіоли, над двором, ганяючись за якоюсь поживою, робили круті віражі стрижі (Дніпро теж поруч, одразу ж за парком), чай був духмяним, тож усе налаштовувало на неквапливу бесіду. Чи й на відвертість…

— Давно так не пив затишно чай, — зізнався він. — Та й спішити не треба. Правда? — я кивнув. — Тож хочеться посидіти — коли ще така нагода трапиться. Та й скафандра на тобі немає, і ти не в психушці. Воля, одне слово. Хоча, — зітхнув, — де ту волю нині здибаєш? Так, сама лише її видимість. Тож іноді мені здається, що на дні моря краще — га? Вам так не здається?

— До водолазної служби я ніколи не мав аніякого відношення. Навіть не знаю, що воно й таке. А ви, до слова, як потрапили у водолази?

Він почав розповідати, несподівано для самого себе захопився, і ось що я від нього за чаюванням почув.

(Продовження на наступній сторінці)