— Товариство! — Остряниця рвучко звів голову, і голос його забринів металом. — Лицарі ви мої славні! Спасибі вам за кров вашу, за життя, віддане на вівтар свободи. Спасибі тим, хто не стоїть з нами зараз, а спить вічним сном у землі сирій. Доземний вам уклін, братове і товариство! Більше немає в нас моці боротися з ворогами нашими. Ми знекровлені й оточені. Мені тяжко говорити ці гіркі слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старої костомахи з косою. Просто я дійшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вірну загибель. Честь і совість мені не велять цього робити. Я вів вас, братове, доки вірив у перемогу, доки вірив у щасливу зірку. Більше віри у мене немає. Я сиплю сіль на ваші рани, але мовчати більше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно її. Хто вже не піднімав повстання: Муха і Косинський, Наливайко і Тарас Трясило, Сулима і Павлюк і багато-багато ще наших славних товаришів по зброї. А волі немає. Тільки кров наша густо землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогів нашого народу? Може, не визріла ще наша сила, не закам'яніла наша єдність і спільнота? Бо ми більше зосібно діємо, аніж спільно. Може, настануть кращі часи і хтось інший поведе вас у бій. Але не я. Не хочу вести вас на вірну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми сьогодні знекровлені у нас немає пороху і куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне військо? Я довго думав і кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашої марної загибелі.
— Але боротьба за волю ніколи не марна! — почувся вигук.
— Правду гетьман каже! — залунали інші голоси. — Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!
— Але й наших ворогів поменшає! — вигукнув Дмитро Гуня. — Не козацьке діло опускати руки!
— Правильно! Краще кістьми лягти!
— На смерть будемо стояти!
— До останньої кулі й останньої краплі крові!
Інші заперечували:
— Послухайте, що гетьман каже. Ми всі загинемо ні за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров'ю полита.
— Все одно ми не здолаємо коронне військо. Їх тисячі і тисячі, а нас жменька...
— Прощайте, братове! — вклонився гетьман.
Наперед у коло вибіг Дмитро Гуня з палаючими очима.
— Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?
— Ні, товаришу мій вірний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубіж. Тих, хто захоче піти за мною.
Загудів табір, засперечався...
— Батьку! Гетьмане! Товаришу! — рвонувся Дмитро Гуня. — Невже ти покинеш Україну? Запорозьку Січ і Дніпро? І ви, пани молодці, покинете рідну землю? — повернувся Гуня до тих козаків, які перейшли на бік Остряниці. — І ви, братове, покинете Дніпро і Україну нашу? А підете в чужі землі, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну — в такий час? Землю свою рідну зоставити навіки? Краще кістьми в ній лягти! Чи ж є другий який Дніпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну ріку, щоб вам, козакам, так служила і кохала вас? Ніхто вас не сміє і не може утримувати. Та закликаю вас: схаменіться, товариші мої! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами!
Пристрасна мова Гуні сколихнула багатьох.
Заклекотів козацький табір на останньому шматку вкраїнської землі. Остряниця стояв звісивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у пориві з простягненими руками, наче німо благав козаків не йти з свого краю... А на землі, на гетьманській шапці лежала булава…
Табір гудів... Одні тягнули руку за Остряницею, закликаючи всіх іти за московський рубіж, інші радили лишитися на своїй землі і битися тут до загину...
Зрештою вгамувалися козаки, і на бік Остряниці став один бунчук… Решта козаків пристала до Дмитра Гуні.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Остряниця і ті козаки, котрі ухвалили йти з ним у Московську землю.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Гуня і ті козаки, котрі залишалися разом з ним битися до загину.
І розійшлися...
Надвечір на Сулу спустили невеликий пліт, на нього переніс Остряниця Орисю, сам забрів у воду і, підштовхуючи пліт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки і мовчки пливли, не оглядаючись... Українська земля скінчилася, попереду була московська...
Дмитро Гуня з товариством стояв на березі.
Над Сулою западав вечір.
Довго стояв Гуня, наче закам'янівши. Та ось до тога берега пристав пліт, Остряниця взяв на руки Орисю і поніс її на той берег... За ним потяглися козаки.
Більше Остряниці Гуня не бачив.
Уже згодом він дізнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугуєвім городищі, де воєвода нарізав ім грунтів. Збудував Остряниця хату і жив щасливо з Орисею цілих десять літ.
По Україні співали пісню:
Та й повів свій кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться.
Але як журавля по весні тягне з вирію на рідну землю, так козака у похід. На одинадцятому році життя по той бік Сули піде Остряниця у похід з ратними людьми проти кримських татар і в одному з боїв накладе головою… Поховають його у неозорому Дикому полі…
Розділ чотирнадцятий
Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну, козаки зібралися на раду.
Шуму і галасу, на які завжди багаті козацькі ради, цього разу не було. Подимівши люльками і востаннє поглянувши на Сулу, старі, — сивоголові козаки, "значні товариші", як їх шанобливо величали, піднесли Дмитру Гуні гетьманську булаву.
— Ось тобі наша булава, щоб не мирився з панами! Гуня поцілував булаву, сунув її за пояс і, подякувавши товариству, коротко мовив:
— Будемо, братове, вкріплювати наш табір!
І перший взявся за лопату.
До ранку в таборі ніхто й не прилягав. Всю ніч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облік запаси пороху, свинцю, куль та провіанту" Гарматний порох велів тримати окремо, кожному стрільцеві видати пороху по десять фунтів і по п'ятнадцять куль. З харчем було не густіше.
— Їсти доведеться один раз на день, — мовив козакам, беручися за лопату. — Стріляти... трохи частіше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб наші кулі не летіли ні за цапову душу!
Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно і зосереджено, з тим спокоєм, котрий свідчив, що ніхто не втішав себе легкою перемогою, ніхто не сподівався на диво. Все було зважено і обмірковано Бій буде до останньої кулі, до останнього змаху шаблі. Життя доведеться віддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землі, политій кров'ю лицарською, буйно проросте воля.
І Дмитро Гуня не тішив себе сподіванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогів свого народу помножила його сили, зібрала волю в залізний кулак. Хоч і знав, що перемога буде не скоро і, можливо, не за його життя, відчаю не мав. Не вгасала палка надія пробудити люд до боротьби за волю і долю, вселити в нього віру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба боротися сьогодні до останньої змоги, не дати затухнути пожежі на Україні, хоч тліючу головешку лишити, хоч кілька іскор, з яких інші, прийдешні, роздмухають славну пожежу.
З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі" Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові І білий світ не милий.
— Гей, діду — дударику, тягни сюди свою "козу" та замузич нам щось! — гукнув хтось з козаків. — Не все ж і журиться!
— І то правда! — почулися голоси. — Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!
У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив:
— Що ж вам таке утнути, сини мої?
— Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.
Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна "козу" і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно" ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу... Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики, то була злуплена з кози і вивернута шкура — дуда, волинка, "коза" — як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев'яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка — сисак... Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з "козою". Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на "козу", й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння "коза" в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував:
— Але ж і гуня ти, хлопче, як я послухаю!
Мовлене слово на льоту підхопили вуличні хлопчаки... І прилипло до Дмитра на віки вічні — Гуня. Під цим прізвиськом його на Січі записали... Гуня посміхнувся, згадавши дитинство, й на душі трохи полегшало, наче живлющої води випив.
(Продовження на наступній сторінці)