— Пан полковник гадає надовго тут отаборюватися? — запитав, під'їжджаючи, поручник князь Ієремій Длотовський. — Чи не забагато честі для хлопів?
— Пан поручник хотів, аби козаки з-за валу перемолотили моє військо? — ущипливо запитав Потоцький. — Також забагато честі для хлопів!
— На вал, проше пана, немає рації кидатись, можна в обхід, — сказав Длотовський і тицьнув рукою в бік Псла. — Переправившись он там на правий берег, штурмові загони вийдуть до того довгого і вузького мосту і вже по ньому увірвуться у замок. І тоді козаки за валом опиняться в пастці. Тоді вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев!
— Гм... Це вже краще! — Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. — Справді, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що, коли біля мосту засада? Жовніри до одного ляпнуть.
— І жовнірів не треба посилати, — ніби вгадавши думки полковника, озвався князь. — Хай реєстровці Караїмовича викурюють своїх з міста. А на поміч їм дати два полки іноземної піхоти.
Караїмович стояв на березі Псла і квапив козаків, котрі шукали брід та обтикували його тичками.
— Швидше повертайтеся, тюхтії! Пан полковник велів якнайшвидше вийти на той берег! Лівіше, лівіше беріть, де піщана коса!
Зрештою брід вибрали. Караїмович оглянувся: три тисячі реєстровців скупчилися в низині біля Псла, за ними розташувалися два полки іноземної піхоти. Все в нутрі Караімовича клекотіло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортів лях! Не захотів ризикувати жовнірами, посадив їх за вал, а під кулі посилає реєстровців та іноземну піхоту! Чужими руками хоче жар загрібати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться підставляти голову під обух. Опинишся на тому мосту під кулями — вірна смерть! Та що вдієш, на чийому возі їдеш, того й пісні співай!
— Переправляйтесь! — махнув він рукою і сам почав спускатися з горба. — Будемо з черні вірьовки сукати!
Реєстровці безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися іноземні піхотинці. Був травень, і над річкою тьохкали солов'ї.
"А біс вас бери! — лаявся Караїмович. — Спробували б ви по тому мосту побігти, побачив би, як ви тоді затьохкали б!"
Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена річкою, з другого — болотяним рідколіссям. Караїмович підозріло позирнув на болото. Гибле місце. Коли б не вскочити у пастку, бо потім з мочарів і не виберешся. Драговина на драговині, най її дідько бере!
Все ж бадьоро вигукнув:
— Підтягніться!.. Трьома рядами — вперед!.. Ми таки вправимо голоті роги! Хай не чекають від нас пощади вороги Корони!
— Заціпило б тому горлодерові! — зненацька почувся голос.
— Хто?! — люто крикнув Караїмович, — Це ти пащекуєш, Бараболя?
— Ну я... — похмуро озвався козак. — Чи не можна правди казати?
— Забудь, що в тебе язик у роті! Я опісля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано — вперед!
— Побалакаєш, якщо вцілієш! — буркнув козак. — Ляпнемо тут ні за цапову душу! Полатають нам ребра!
Дорога спускається у вибалок, потім круто йде вгору, повертає праворуч... Ось уже й міст, рукою подати. Навколо ні душі. Тихо. Хіба що у власному вусі дзвенить. Дивно, думає Караїмович, чому Остряниця не влаштував тут засідку? Хіба він не знає, що цим мостом легко увірватися в місто? Коли прогавив — дорого поплатиться!.. Ось уже й перші обаполи мосту. Караїмович вибігає на міст, хреститься. Дасть Бог, все обійдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей міст. Шлях у місто вільний!
— Вперед, козаки, вперед! — кричить Караїмович. — Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед!
Міст довгий — довгий і вузький...
Пропустивши поперед себе першу сотню, Караїмович біжить з другою. А міст такий довгий, що ні кінця йому, ні краю, здається, і не буде. Десь там брама. За нею замок і місто. Але який довгий-довгий міст! І вузький... На тім боці він ще вужчим видається. Наче докупи стулився. І ні душі біля мосту і біля брами. Невже Остряниця прогавив?
Розмахуючи шаблею в одній руці й пістолем у другій, Караїмович щодуху несеться мостом. Реєстровці та іноземна піхота геть запрудили міст. Тупотнява ніг все наростає, скриплять-торохтять під ногами обаполи... Міст потроху починає розгойдуватися і потріскувати... Чи ж витримає? Караїмович відчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви і вода, як скажена, клекоче. Ще й каміння виступає з води.
Наддає ходу, аби пошвидше пробігти міст, і йому здається, що він біжить по лезі козацької шаблі... Досі йому щастило, неймовірно щастило. Попри все, він живий. І схопив чин старшого реєстру. До гетьманської булави рукою подати. А там — маєтки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий міст! Чому він такий довгий і вузький? Чи буде йому коли кінець? І що його чекає на тому боці? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тім боці, як і перше, ні душі... Ні звуку…
— Куц виграв, куц програв! — крикнув Караїмович. — Вперед!..
І зненацька залп...
Різкий, оглушливий, наче хто розпеченим залізом по блясі сипонув. Засвистіли кулі... Перша лава реєстровців упала, як косою скошена... Знову залп!
— А-а-а! — закричав хтось на пуп. — Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали!
А потім уже важко було розрізнити окремі залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимі стрільці із засідки, тільки кулі, як рої ос, на смерть жалили реєстровців... Міст устелявся трупами... Зчинилася паніка. Постріли злилися в один суцільний страшний гул. На очах у Караїмовича впала перша сотня, гинула друга, ріділа третя... Іноземна піхота лоском лягла. Повітря так густо насичене кулями, що врятуватися від них не було змоги.
— А-а-а-а!
— По-о-омо-о...
Все глухне в тому суцільному передсмертному крику… Клубок тіл покотився, збив поручні, й тіла, як каміння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечі, Караїмович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всіх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кінець мосту. Тут кулі не дістануть. Караїмович витер мокрого лоба, оглянувся... Реєстровці та іноземні піхотинці все ще сипалися у річку, крижнем падали на мосту. А ті, які повернулися на берег, чимдуж втікають дорогою. Караїмович подався й собі понад берегом, махнувши рукою на конаюче військо. Що його чекає попереду, навіть гадки не мав. Це він втямив лише тоді, як, вибігши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа — крутий берег річки, зліва — драговини... Попереду — засада. Вибирай, де ліпша смерть. А смерть всюди одна. І життя одне. І Караїмович зрозумів, що все. Повстанський загін, пропустивши їх до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотні…
Гримнув залп.
— Гей, КараЇмовичу! — крикнули із засади. — Ой, утремо ж ми тобі ворсу! Тут тобі й вода посвятиться!..
— До судного дня затямиш, як волю душити!
І знову нищівний, прицільний залп! Реєстровці та іноземні піхотинці ще не встигли гаразд оговтатися від розгрому на мосту, як налетіли на нову засаду… Паніка спалахнула ще з більшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всі кинулися ліворуч і потрапили в болото... Ринувся туди й Караїмович, побіг по галяві зеленого моху і провалився. Смердюча багнюка вдарила в ніс... Відчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибінь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини і поповз... Болото сповнювалося зойками і криками... Караїмовичу здалося, що хтось йому цілиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болоті, біг до рятівних дерев, згарячу не збагнувши, що біжить на загибель, адже за деревами залягли стрільці. І коли куля вдарила його, він, падаючи, встиг подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.."
Розділ п'ятий
В надвечір'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець піднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишні видноколи. Теплий травневий вечір западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'ї... Мирний, тихий вечір. Поляки, відгородившись валом, притихли, наче їх і не було.
— Ач, сидять, як після купелі! — буркнув Хрущ. — Зрозуміли, що не їхня копа молотиться, і заціпило!..
— Завтра, очевидно, спробують напасти на місто, — озвався Остряниця і повернувся до Биховця: — Як ти гадаєш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину?
— Втремо кабаку! — жваво відказав Биховець. — Як оборонятися, то ліпше самим нападати.
— Так ось дивись, полковнику, — гетьман показав рукою на північ. — Бачиш за лядським табором ліс? Збери своїх молодців, і, доки ніч, перейдіть мостом Псьол, далі берегом зайдіть ляхам у спину. І замріть в ліску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра!
— Там глибокі яри, — сказав Хрущ. — Якщо дорогу перехопити, лядська кіннота не зможе підійти своїм на поміч. І ляхи з копит зваляться.
Бихобець ще раз поглянув на лісок.
— Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них!
Остряниця потиснув йому руку, і Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежі, аби не гаяти більше часу. Деяку хвилю гетьман і Хрущ прислухалися до солов'їв.
(Продовження на наступній сторінці)