Голтва стояла на високому лівому березі однойменної річечки при впадінні її в Псьол. Місто сполучалося з багнистим рідколіссям правого берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця і вивів передові загони. Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу темряву. Місто як вимерло... Відспівали треті півні... Тихо...
— Озвись, ОниськуІ — шепнув Остряниця.
Онисько приклав долоні до рота:
— Пугу! Пугу!
— Пугу! Пугу! — почулося по той бік мосту.
— Козак з Лугу! — вигукнув гетьман. — По конях, хлопці!
Козаки миттю вихопилися в сідла.
— Рушай, товариство! — наказав Остряниця і першим вилетів на міст. Заторохтів, заходив ходором міст під копитами.
Проскочили міст і помчали темними вузькими вуличками. Там і тут у віконцях принишклих хатин блискали і злякано гасли вогники... Ось і замок. Брама відчинена. Остряниця влетів у замкове подвір'я, за ним козаки, й ураз стало тісно в дворі...
— Пане гетьмане?! — почувся в темряві голос. — Сотник Хрущ вітає тебе в замку Голтви!
— Де жовніри? — запитав Остряниця.
— А ми їх заперли та в облозі тримаємо, — мовив Хрущ. — Пора вже випускати.
Спалахнула стрілянина... Жовніри вибігали в двір, на ходу стріляючи, і часто навмання, падали під ударами козацьких шабель. А місто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, іржали коні, грімкотіла стрілянина. Жовніри ще деякий час відстрілювалися, та замок уже був у руках козаків, і залога почала здаватися. Жовніри вибігали з хат, кидали рушниці й кричали:
— Проше пана, не стріляй!
— Що з полоненими чинити? — питався десь у темряві Хрущ.
— Пускай їх на небо! — залунали голоси.
— Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють!
— Стійте! — вигукнув Остряниця. — Тим, хто здається, я зберігаю життя!
— А вони б нам не зберегли! — закричали обурені козаки. — Як звірі б накинулись!..
— Але ми не звірі!..
Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.
— Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! — заторохтів товстун. — Місто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут більше вже немає чого робити!
— А де той базікало?! — пролунало сердите, і з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрівши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряниці.
— Ану виходь лишень, вояко, сюди! — гримнула Хрущиха, і сотник, пом'явшись, покірно вийшов. — Проси пана гетьмана до нас на гостину.
— А чого ж... — Хрущ так і випростався. — Як господар запрошую...
— Збрехав, аж пальці знати! — вигукнула Хрущиха. — Та з яких це ти пір господарем зробився? Ану кажи мені негайно: моя дружина і я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.
Остряниця посміхався, спостерігаючи за розгубленим сотником.
— Не гарячися, не гарячися, Парасочко, і з себе не виходь, — бурмотів сотник і повернувся до Остряниці: — Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина і я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снідати!..
Вранці гетьман оглянув Голтву. Місто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристі драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький міст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати під прицілом.
— Еге, та тут оборонятися можна скільки захочеш! — торохтів сотник Хрущ. — А ще коли о-он на тій могилі поставити армати, то й зовсім буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки під нігті заганяти.
Оглянувши місцевість, Остряниця заходився вкріплювати місто. Відкритий бік півкола — від одного берега до другого — велів загородити земляним валом і поставити палісад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанці почали нагортати вал від одного берега до другого, рили шанці, на могилі встановлювали гармати. Десь по обіді гетьман обходив з сотником Хрущем лінію оборони, як почувся жіночий лемент. З бічної вулички вирнув гурт жінок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока і дебела Хрущиха.
— Не інакше як мене годувати бебехами йде! — зблід сотник Хрущ і почав заходити за спину Остряниці. — Ще й жінок собі на підмогу взяла, тепер начувайся! Боки хіба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свідком, пане гетьмане, мокрого місця з мене не зостанеться. От наділив Господь жіночкою! Полатає ребра ні за пухлу душу!
— А для чого ж ти її брав? — посміхнувся Остряниця.
— Я? Брав?! — здивувався Хрущ. — А хай ліпше її дідько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла і сама на собі оженила. Як курча в сільце, заманила. Спіймала колись за оселедця і гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрій волі на мені оженився!
— І що ти їй сказав, сотнику?
— Що я їй сказав, коли вона така, що й кішці хвоста зав'яже. Мусив іти в церкву. Так за оселедця і повела мене... Але я йшов по своїй волі, бо Парасочка мені подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч і мухи в неї в носі грають!
Гурт жінок порівнявся з валом, і Хрущиха скомандувала:
— Стій, жіноцтво! — Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: — Пане гетьмане! Нате і мій глек на капусту! Я і моя півсотня жінок виявили бажання разом з усіма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо!
— Нашого полку прибуло! — весело сказав гетьман. — Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста!
— Півсотня-а! — затягла Хрущиха. — За мною! Козак чортові не брат, а козачка не сестра!
— Еге! — вихопився з-за гетьманської спини сотник Хрущ. — Бачили, пане гетьмане, яка в мене жіночка? Чисте золото червоне! Світ обійдеш, а кращої не знайдеш. Вона не тільки півсотню, а й полк збере. Бойова жіночка! Козир-баба! Не в кожного така трапляється! — сотник гордовито підкрутив вуса.
— Справді варта золота твоя Параска, — підтакнув гетьман.
— І я так думаю! — вигукнув Хрущ.
А від валу так і стрельнуло:
— Що ти там мудруєш, чоловіченьку, не порадившись зі мною?
— Я... е-е... кажу, що ти в мене найкраща!
— А-а, це нічого, — озвалася Хрущиха. — Думай так і далі.
Повернувшись від валу, Остряниця посадив двох писарів і, ходячи та смокчучи люльку, диктував універсал:
"Яків Остряниця, гетьман з військом Запорозьким, зо всім товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам і всьому товариству, поспільству і всій братії нашій, Лівобережній і Правобережній Україні бажаємо від Бога доброго здоровля.
Милостиво оголошуємо всьому товариству, що я, вибраний військом на гетьмана, прийшов і зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги наші стратили у Варшаві, де вже страчували не одного нашого лицаря. Прохаємо і наказуємо іменем війська нашого, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно і пішо і сходилися оружно в Голтву, як чинили наші предки з наказу старших, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим. Нападайте на фільварки, паліть їх, виганяйте урядовців і лядських старост з міст і фортець. Всіх, кому дорога честь і воля наша, хто хоче своєю ясною зброєю послужити Україні і здобути їй волю, прохаємо і наказуємо йти нам на поміч. Після цього вручаємо вас Господу Богу. Дан в Голтві дня 27 квітня 1638 року".
Розділ четвертий
Першого травня до Голтви підійшов із військами Станіслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню місцевість, полковник побачив, що Голтва добре вкріплена, і так просто, з ходу її не візьмеш. Місто, обнесене частоколом, стояло на крутому березі Голтви при впадінні її в Псьол, а вузький кут між Голтвою і Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох річок. Шлях у місто був міцно запертий, вал густо наїжачився самопалами й мушкетами, а за валом на високій могилі редут. Повстанці залягли за валом і в шанцях, перегукуються між собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розізлило жовнірів, і вони зробили залп, що не завдав ніякої шкоди повстанцям.
— Еге-ей! — обізвалися козаки з високого редута. — Обережніше! Куди ви стріляєте, тут же люди сидять!
Регіт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнірських вояк. Козаки глузували, почувалися добре.
"А цей Остряниця собі на умі, — подумав Потоцький — Пальця йому в рот не клади. Тямущий і, певно, хитрий, коли зумів так добре використати місцевість. Спробуй сунутися в кут між двома річками. Військо ляпне, а бунтарів і не вгризеш!"
Полковник сердито спльовує. Виявляється, Остряниця — це серйозно і надовго. А він сподівався на легкий бій... Ну і підіклав же йому рідний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утік у Варшаву й відсиджується в столиці, а ти вгамовуй хлопів, як хочеш!
— Обозний! — сердито вигукує полковник.
— Слухаю, проше пана! — підскакав обозний Кохань.
— Війську стати табором, — не дивлячись на обозного, мовить полковник. — Всім рити шанці, нагортати вал!
— Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором?
— Перед козаками! — верескнув полковник. — Навпроти їхнього валу свій вал нагортайте від берега й до берега!
— Слухаю, вашмосць!
(Продовження на наступній сторінці)